Ющенко хоче скасувати Конституційну реформу?
Якщо і можна знайти у Віктора Ющенка бодай одну незмінну позицію після постійної зміни політичних союзників та партнерів, то це буде неприйняття політичної реформи, яка обмежила права президента.
За недовгі 6 років суто політичної кар'єри, Ющенко встиг назвати батьком Леоніда Кучму у 2001 році, у 2002-ому очолити найпотужнішу опозиційну силу проти Кучми, у 2004-ому виграти вибори і відкинути будь-яку співпрацю з кучмістами.
А у 2005-ому підписати Меморандум про створення уряду з основним своїм опонентом з Донецька, який свого часу об'єднував увесь прокучмівський табір. А от щодо політичної реформи Віктор Андрійович змінював свою позицію на протилежну лише один раз – у 2002.
Тоді, під час виборчої парламентської кампанії, "Наша Україна" активно експлуатувала тезу необхідності обмежити повноваження президента, який отримав занадто багато влади за Конституцією 1996 року.
Так сталося, що авторові неодноразово доводилося чути завчені на пам'ять "експромти" лідера "Нашої України", який тоді здійснював передвиборчий тур по Україні.
Суть тодішньої аргументації Ющенка зводилася до наступного: надзвичайно великі повноваження президента призводять до надзвичайно великої корупції у вищих ешелонах влади. Люди на площах незмінно аплодували лідеру опозиції, коли він заявляв, що уряд повинен контролюватися не однією особою, а парламентською більшістю.
Крапку в риториці Ющенка про необхідність створення парламентської більшості поставив… Леонід Кучма. 24 серпня 2002 року тодішній президент виступив з пропозиціями, що практично перехопили ініціативу у проведенні Конституційної реформи в опозиції.
Відтоді "Наша Україна", забувши усі передвиборчі обіцянки, кинулася у повне неприйняття обмеження прав президента. Піку антиреформістська полеміка сягнула у 2004 році, коли нашоукраїнці відчули реальну перспективу перемоги на виборах свого кандидата.
Станом на жовтень 2004 року, про свої передвиборчі обіцянки поставити уряд під парламентський контроль пам'ятав лише Олександр Мороз. Навіть команда Януковича, який символізував тоді об'єднаний табір кучмістів, забула про ці ідеї.
Якби не сотні тисяч людей, що вийшли на вулиці Києва, щоб відстояти свій вибір, якби не перспектива втрати влади, захисту і впливу, кучмісти ніколи б не проголосували за Конституційну реформу.
Таким чином унікальний компроміс, який дозволив зібрати понад 300 голосів на підтримку обмеження прав президента, завдячує тим людям, що вийшли заявити про підтримку Віктора Ющенка, тоді вже без 5 хвилин президента.
Власне, а що ж сам всенародний обранець? Здається, він залишився вірним своїй посаді, зберегти повноваження якої вимагають справжні президентські корпоративні інтереси.
Протягом першого року свого президентства Ющенко кілька разів таки скористався правом свого одноосібного контролю за урядом.
Так було у квітні 2005 року, коли він спочатку заявив про тиск російських нафтотрейдерів-монополістів, а потім активно став на їх захист, примусивши скасувати рішення свого уряду.
Так стало і у вересні, коли Ющенко спочатку похвалив уряд Тимошенко за роботу, а потім відправив у відставку, не пояснивши причин.
Конституційна реформа могла вступити в силу з 1 вересня 2005 року. Втім, протягом року у парламентарів несподівано знайшлися сотні більш нагальних законів, аніж закон "Про місцеве самоврядування", прийняття якого дозволило б запустити механізм реформи.
Наступним терміном мало стати 1 січня 2006-го, але і тоді обмеження прав президента де-факто перенесли на час формування вже нового уряду. А рішення Верховної Ради про відставку кабінету Єханурова просто не виконали.
І ось нарешті президента прорвало. У своєму суботньому зверненні Віктор Андрійович заявив відверто: "Конституція в її нинішньому вигляді не дає відповідь на проблему балансу влади між центром і регіонами, між президентом, урядом, парламентом".
Що значить - невдовзі він вимагатиме повернення повноважень, які "вибив" для президентів ще Леонід Кучма.
Завдяки відвертості президента, стає зрозумілою поведінка його політичної сили після поразки на парламентських виборах.
За день до голосування НСНУ погодилась на підписання коаліційної угоди ввечері 26 березня. Однак, дізнавшись про результати екзітполів, керівництво Народного союзу дало наказ розбирати декорації в Українському домі, де мало б відбутися урочисте підписання угоди.
Відтоді, здається, всі дії НСНУ були спрямовані саме на затягування переговорного процесу. Спочатку президент запропонував погодити всі принципові політичні позиції, добре розуміючи, що цілковитої згоди між лібералами та соціалістами все одно не досягти.
Зі слів Віктора Ющенка виходило, що це основна передумова успішної діяльності майбутнього коаліційного уряду. От тільки на початку 2005-го президент не вимагав від майбутніх міністрів Баранівського та Луценка, Ніколаєнка та Семенюк каяття у своїй лівизні.
Більше того, співпраця з соціалістами, очевидно, на його думку, була настільки успішною, що, попри відставку прем'єра Тимошенко, свою посаду не втратив жоден соціаліст. І хоч міністри від СПУ щоразу підкреслювали свою позапартійність, у ключові моменти вони ніколи не забували про свої політичні погляди.
Наприклад, під час цукрової кризи влітку минулого року Олександр Баранівський не посоромився скористатися підтримкою фракції СПУ у парламенті, вимагаючи не завозити до України імпортний цукор-сирець.
Через півроку ситуація повторилася з Валентиною Семенюк, яка під час продажу комбінату "Криворіжсталь" зробила все можливе, щоб окрім грошей до бюджету ще й забезпечити робітникам соціальні гарантії від нових власників.
Виглядає так, що питання про те, чому президента не хвилювали ліві погляди його колег соціалістів у 2005 році, має цілком чітку відповідь – цього вимагала політична доцільність, адже без допомоги СПУ було б важко зібрати потрібну кількість голосів для затвердження уряду Єханурова.
Очевидно, тепер соціалісти виявились зайвими, а тому, по суті, їм запропонували ... змінити погляди і програму.
Коли після кількох місяців фарсу, під час якого зазнали поразки спроби перетворити соціалістів на правих лібералів, сторони нарешті дійшли до поділу посад, виникла нова непереборна умова – виявляється спікером має стати виключно представник НСНУ.
Питання назустріч – а навіщо ця посада НСНУ, яка на відміну від СПУ отримає значно більше міністерських портфелів?
Єдиний привілей цієї посади, окрім зарплати, – спікера постійно показують телекамери і в нього час від часу беруть коментарі. Втім, катастрофічний програш виборчої кампанії блоком Володимира Литвина продемонстрував всю уявність такої переваги. У всякому разі, міністр економіки має у десятки разів більше влади, аніж голова парламенту.
Посада спікера для НСНУ стала ще однією зачіпкою для затягування переговорів. Наростаюча коаліційна криза дозволяє президенту продемонструвати всю неоковирність нової системи влади.
За таких умов сам по собі напрошується висновок про необхідність повернення більших прав президенту, який сформує і новий уряд, і парламентську більшість за два-три дні.
Підготовка громадської думки до такого кроку триває вже не перший місяць і виглядає як добре розроблений план. На фоні затягування переговорного процесу, президент у травні несподівано заявив, що підпише подання на нового голову уряду лише після того, як парламент доукомплектує склад Конституційного суду.
Нагадаємо, що саме КС може оскаржити Конституційну реформу і скасувати закон, що надав більше повноважень парламенту. Для цього достатньо довести, що нова конфігурація влади призводить до обмеження конституційних прав громадян.
А хіба затримка з формуванням нового уряду, політичний склад якого визначили виборці своїм голосуванням, не є обмеженням гарантованого у Конституції права обирати і бути обраним?
Тим часом депутатам до політреформи достатньо внести певну корекцію і запропонувати, що уряд за результатами виборів зобов'язаний сформувати не парламент, а президент, і все стане на свої місця.
А якщо Тимошенко або Мороз не погодяться працювати на визначених для них президентом місцях у новому уряді – так знайдуться інші бажаючі. Нещодавно Віктор Ющенко ще раз натякнув, що як президент він уособлює всю країну і буде працювати як з владою, так і з опозицією.
Проте для формування уряду президентом не потрібно навіть цього – вистачить і визнання політреформи такою, що суперечить Конституції. Такий висновок може зробити виключно Конституційний Суд, повною комплектацією якого так стурбований президент.
"Всім разом потрібно пройти дискусію відносно вдосконалення Основного закону, посилення взаємодії між усіма інститутами влади - заради стабільності України, заради гармонійних стосунків між всіма гілками влади, між центром і регіонами", – заявив президент у своєму останньому суботньому зверненні до народу. Останнє – без коментарів.
Про автора: Віктор Уколов, під час виборів працював у штабі блоку Тимошенко
