До питання про коаліцію
Від УП. До "Української правди" надійшла стаття від фігуранта одного з наших нещодавніх інтерв'ю - колишнього першого помічника президента Кучми Сергія Льовочкіна. На виборах 2006 року він так і не став депутатом за списком блоку Литвина. Льовочкін є одним із прихильників створення широкої коаліції. Враховуючи дискусійний характер статті, УП готова оприлюднити і протилежні точки зору.
2-й тур парламентських виборів
 |
Навіть після оголошення результатів виборів народних депутатів України збереглася парадоксальна ситуація: відомі результати, але вибори не принесли ані політичної визначеності, ані соціальної стабільності, ані загальнонаціональної консолідації. Політичним силам, представленим у Верховній Раді, поки що так і не вдалося зупинити поглиблення управлінської кризи та зростання політичних ризиків.
По суті, після вже більш як 2 місяців з того моменту, як кожен, хто взяв участь у парламентських виборах, реалізував своє право голосу, в Україні розгорнувся другий тур парламентських виборів, в ході якого здійснюється спроба переглянути їхні результати.
Еліти продовжують боротися за політичне панування, прикриваючись розмовами про коаліцію, підготовкою програм і тому подібне. "Нові богослови" від політики займаються тлумаченням, хто і за що повинен відповідати у владі, виходячи зі своїх власних планів і розрахунків.
Закономірний результат: після парламентських виборів українська політика котиться до війни без правил, в якій не буде переможців. В логіці "той, хто сформує коаліцію, той сформує загальні правила гри виконавчої та законодавчої влади" чітко проглядає прагнення до узурпації влади.
Але ще є час і можливість зупинитися, і переосмислити нову ситуацію, яка виникла після 26 березня. При цьому варто звернути увагу на наступне.
По-перше, спроба встановити монополію на формат і склад парламентської коаліції контрпродуктивна. Як мінімум, необхідно забезпечити рівні права усім політичним силам, готовим брати участь у її формуванні.
По-друге, надзвичайно небезпечним виглядає прагнення форсувати підписання коаліційної угоди, залишивши за дужками питання про правове і процедурне забезпечення політичної системи, що базується на парламентській моделі та коаліційних принципах формування виконавчої влади.
Нагадаю, що після внесення змін до Конституції, депутати попереднього скликання так і не змогли узгодити закони про діяльність парламентської коаліції, уряду, опозиції, президента і президентського секретаріату.
Тому за цих обставин будь-яка коаліція, заснована на ідеях придушення опонента, – це не торжество демократії, а заклик до політичної війни.
Діяльність Кабінету міністрів в умовах правової невизначеності стає міною уповільненої дії, яка очевидно, спрацює у самий непідходящий момент.
Не менш двозначною буде в такому випадку і роль керівництва Верховної Ради. Отримавши довіру коаліції, голова новообраного парламенту перетворюється у фактичного коаліційного лідера, який обов'язково скористається відомою формулою "Я не перший, але й не другий".
Такий турнір вождів може дорого коштувати країні. Адже правовий вакуум – ідеальне поживне середовище для плекання диктаторів.
Опозиція в такому випадку взагалі перетвориться на парламентського марґінала, позбавленого прав і можливостей впливати на владу. А це означає, що воля мільйонів виборців, які направили опозиційні партії і блоки в парламент, буде брутально проігнорована і просто викинута на вулицю.
Таким чином, виборець зараз знаходиться за крок до обману: він віддав свій голос тим, хто обіцяв створити ефективну і чесну владу, а виявилося, що переможці зацікавлені в "мутній воді" нерегламентованої, неоформленої політичної системи.
Відповідальність
Переговори щодо створення парламентської коаліції і формування коаліційного уряду вже перетворилися на серію демаршів, спрямованих на підрив позицій конкурентів. Це своєрідна тактична гра, в якій повинен обов'язково залишитися переможець, і переможений.
Така гра зрозуміла, якщо коаліція розглядається як механізм легальної узурпації влади.
Але коаліції не створюються лише для того, щоб "керувати державою". Коаліція потрібна перш за все для реалізації волі виборців, для збереження і підтримки рівноваги в суспільстві.
І лише в цих рамках та межах – для формування ефективної влади. Все, що суперечить цій задачі та місії коаліції, є політичним лукавством.
Яка ж воля виборця?
Одні стверджують, що на виборах українці обирали найкращого з кращих канцлерів. Інші – апелюють до цінностей та ідеалам недавнього минулого. Треті пов'язують вибори з тендером на ефективних управлінців національним господарством.
Не погоджуюся з жодною зі сторін. Я вважаю, що у 2004 році Україна голосувала за чесність влади, а у 2006 – за її відповідальність перед виборцями.
Демагогія та загальна безвідповідальність, перекладання проблем "з гілки на гілку" влади, судове свавілля та корупція стали причиною розчарування як в колишній владі, так і в нинішній новій владі.
На слово політикам уже ніхто не вірить. Але, щоб відповідати за свої слова, необхідні не лише воля та бажання. Необхідний механізм самоорганізації влади, спрямований на реалізацію вимог виборців – створення політично відповідальної влади. І вирішення цієї проблеми лежить в площині законодавчого та нормативного забезпечення влади.
Завершення політичної реформи і створення прозорої та відповідальної системи влади – це ключ до політичного діалогу. Це і є головна задача, яку ще потрібно вирішити елітам в складі нового парламенту.
Саме тому самі по собі посада прем'єра і контроль над Кабміном не можуть розглядатися в якості самоцілі.
Для того, щоб знайти вихід з глухого кута, що виник, варто відмовитися від створеного міфу про коаліцію, як про панацею. Очевидно, що в нинішніх умовах парламентська коаліція не може формуватися на принципах ідеологічної спорідненості, особистих симпатій або реваншистських мотивів.
В основу її роботи мають бути покладені дві фундаментальні задачі:
1. Стабілізація діяльності системи влади, досягнення політичного компромісу та на його основі – забезпечення єдності країни, відтворення рівноваги в суспільстві.
2. Завершення конституційних перетворень, що означає солідарне формулювання нових "правил гри", шляхом їх законодавчого забезпечення на основі принципу відповідальної влади і в перспективі – вихід на новий, несуперечливий проект Основного закону, який би виконав функцію суспільного договору.
Саме таку модель поведінки демонструє політичний клас в Європі. Достатньо пригадати зовсім свіжий приклад – парламентські вибори минулого року в Німеччині.
Як і в нашому випадку, жодна з партій переможців виявилася неспроможною сформувати правлячу коаліцію. І так само між головними силами – СДПН та ХДС/ХСС – пролягло серйозне ідеологічне провалля, здатне перерости у внутрішньодержавний розкол.
Однак потенційна криза так і не почалася. Наступивши на горлянку партійним амбіціям, політики Німеччини пішли на створення широкої парламентської коаліції, задачею якої було збереження єдності німецького народу і вдосконалення механізмів функціонування систем влади.
Для України формування "великої коаліції", об'єднаної спільною метою створення ефективної і відповідальної державної влади, - єдина гарантія того, що жодна з політичних сил не використає існуючі дірки на шкоду цілісності держави та єдності суспільства.
"Велика коаліція" вимагає і великих компромісів. Роль модератора переговорів може і повинен зіграти Віктор Ющенко. А у парламентських партій та блоків має вистачити мудрості і розуміння "особливості моменту", аби довірити президенту право вирішального голосу при визначенні кандидатур на ключові посади в уряді.
Виходячи з цієї логіки, одною з першочергових задач парламентської коаліції у складі Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко, Блоку "Наша Україна" та СПУ, поряд з формуванням коаліційного складу уряду, має бути формування повноважень депутатської комісії з проведення подальшої політичної адміністративної та територіальної реформ.
Програмою-мінімум в діяльності такої комісії могло б стати напрацювання "малого конституційного пакету", в якому б містилися узгоджені законопроекти, які б "розшивали" повноваження та регламентували роботу коаліції, опозиції, Кабінету міністрів, державних адміністрацій.
До пакету повинен увійти і законопроект про президента та його секретаріат. Окрема проблема – законодавче забезпечення "прямої демократії" в новому законі про референдуми та плебісцити.
Буква і Дух
Питання щодо долі Конституції уже було задіяне в ході виборчої кампанії. В багатьох виступах Віктор Ющенко ставив питання щодо недосконалості редакції Основного закону та необхідності продовження роботи. Його пропозиції звучали двозначно, і багато хто оцінив президентські пасажі як спробу повернутися до старої президентської моделі керування.
Масла у вогонь доливала і інформація про президентські ініціативи щодо внесення нових змін до Конституції.
Але скільки голову в пісок не ховай, проблем самі нікуди не зникають.
Ані повернення до старого, ані "конституційні перевороти" не здатні вирішити долю Конституції.
Основний закон – це не просто прописані повноваження гілок влади. Це система взаємних гарантій, обов'язків, прав та свобод у взаємовідносинах громадян та держави. Це свого роду Суспільний договір, що забезпечує цілісність та стабільність країни, рівновагу та єдність суспільства.
І в цьому сенсі президент є гарантом Букви та Духу Конституції. Тобто не лише дотримання її діючих норм, але й послідовного і логічного розвитку, в основі якого – постійне підтвердження "суспільного договору", на якому ґрунтується державність нації.
Було б виправдано й правильно об'єднати сили президента і "великої коаліції" по роботі над новою редакцією Основного Закону.
Зокрема, депутатська комісія з політичної реформи разом з президентською стороною могла би провести роботу над помилками, яких припустилися при редагуванні Конституції під час голосування в грудні 2004 року.
Йдеться не лише про власне редакційні недоліки, але й про системні політичні прорахунки, через які Конституція в редакції 2004 року залишається половинчатим, незбалансованим документом.
Вважаю, що завмирання над перекроєним за новими лекалами Основним Законом 1996-2004 років означає блокування розвитку самоуправління, ізоляцію регіональних еліт від участі в державному управлінні, збереження конфлікту повноважень, закладених в діючій редакції.
Тому виходом із ситуації може стати робота над проектом нової Конституції, яка на відміну від Конституції 1996-2004 років була б адекватною до часу і нових вимог до представницької демократії.
А вище згаданий Суспільний договір, як продукт співпраці президента і "великої коаліції", міг би стати гідним результатом виборчих кампаній 2004-2006 років.
