Політична ситуація в Україні: ідеологічна ніша в політичних розкладах України
Попри те, що вибори завершилися і уже не секрет, скільки кожна політична сила, партія чи блок, матиме місць у Верховній Раді, все ж достеменно невідомо, яка внутрішня і зовнішня політика буде втілюватися в Україні.
Звичайно, відомо, парламент не буде націоналізовувати підприємства і не буде запроваджувати планової економіки, і звичайно, свідомо в обійми Росії ніхто Україну не запровадить.
Проте не відомо, чи стане земля повноцінним товаром, чи буде створена сприятлива атмосфера малому і середньому бізнесу, тощо. Ось ці "відомо" і "невідомо" окреслюють післявиборчу ситуацію навіть попри те, що ще не утворена парламентська коаліція, яка створить більшість і визначатиме виконавчу владу в Україні.
Проте, суспільство в Україні все ще залишається політично неструктурованим, навіть попри те, що відбулися суто партійні вибори за пропорційною системою, покликані політично структурувати суспільство. Власне, ця неструктурованість і є головною причиною оцих "відомо/невідомо".
Хоча в Україні й спостерігається укрупнення політичних сил, про що свідчить кількість партій та блоків, представлених у Верховній Раді, все ж це укрупнення відбулося дещо штучно, і, можливо, не на дуже тривалий час. Причиною цього є як самі партії так і громадяни України на загал.
Однією із причин неструктурованості є ідеологічна невизначеність більшості партій. Чітко окреслені ідеології мають одиниці, зокрема Комуністична партія, яка імовірно розпочинає свою останню каденцію у ВР.
Більшість партій чітко виражених ідеологій не мають. Їх можна умовно поділити за відмінністю у ставленні до певних питань чи проблем: державна мова, ЄЕП чи ЄС, позаблоковість чи НАТО, унітаризм чи федералізм, тощо.
За багатьма критеріями можуть вибудовуватись різноманітні союзні коаліції щодо деяких питань, але коаліції ситуативні, а не постійні, стратегічні. Так, наприклад, щодо питань мови НУ і ПР не зможуть голосувати консолідовано, а от у випадку зменшення податків – зможуть. Таких прикладів є безліч.
Більшість партій та блоків переважно сформувалися за симпатіями до лідера і за здатністю і бажанням лідера вирішувати питання в певних галузях. Відповідно є партії, в складі яких до ВР потрапили представники тих чи інших галузей економіки. Ці партії навіть можна називати галузевими, як от партію Регіонів сміливо можна назвати гірничо-металургійно-енергетичною.
Відповідно, такі партії мають основну базу в певних регіонах, де ці галузі сконцентровані. Враховуючи, що Україна є достатньо роздертою державою з точки зору економіки, політичних симпатій, геополітичної спрямованості, культурних відмінностей, мови, конфесійної приналежності, такий факт не сприяє єдності в країні. А з огляду на конституційні зміни цей факт поглибить роз'єднання держави.
А з іншого боку це - проблема.
Бо на авторитеті лідерів і найближчого оточення, враховуючи ідеологічну невизначеність партій, до ВР в'їжджають політики, які радо перекочовують у ту партію чи блок, які мають гарантію проходження до парламенту. Таких осіб у більшій чи меншій кількості можна знайти у кожній партії.
Натомість ідеологічно визначені партії, з чітко окресленими цінностями, ідеологією, які визначають програму дій партії в парламенті стали б тим шансом, який би не додавав розділюючих чинників і, можливо, усував би деякі наявні. Якщо мовне, релігійне і загальнокультурне питання належать до найважче змінних, то такі як ЄЕП чи ЄС могли б з часом зникнути.
На жаль, вибори за суто пропорційною системою не зовсім виправдали покладені на неї надії. Звичайно, ще не видно найважливіших наслідків цієї системи, зокрема відповідальності партій перед суспільством, бо це можна побачити лише із наступними виборами.
Позитивом є те, що громадяни України у своєму виборі, скоріш за все, почнуть орієнтуватися не виключно на особу політика, але й на ідеологію, яку б мала представляти та чи інша партія. А також стимул для партії дотримуватися своїх обіцянок, принаймні, задля свого політичного майбутнього.
Щоправда, це радше політично-педагогічний позитив, який не обов'язково конвертується у реальні плоди. Але є і негативи пропорційної системи: це спосіб формування списків кандидатів від партії.
Можливість купувати і продавати місце у прохідній частині списку перетворює партії на акціонерне товариство, яке займається послугами з надання недоторканності. А це у свою чергу нівелює суто партійне формування списку і нівелює орієнтування виборців на партію як на ідеологічну силу. А самого лідера чи верхівку партії перетворює на абсолютного володаря партії, ставлячи під загрозу внутрішньопартійні процеси.
Залишаючись прихильником пропорційної системи, пропонуємо її інший варіант. За цим варіантом Україна ділиться на 450 округів, на які виключно партії висувають кандидатів у депутати. Голосування відбувається за партію, а особа кандидата є своєрідною уособленою презентацією цієї партії.
Результати голосування дають можливість:
1) укласти рейтинговий список партії - хто набрав найбільше голосів, той отримує перше місце у списку. Таким чином стимулюються внутрішньопартійні процеси;
2) сумарний відсоток голосів, набраних партією на округах, визначає прохідну частину списку від партії;
це сприятиме прояву лідерів в партіях, а також спонукатиме партії напрацьовувати ідеології, які можуть бути сприйняті в усіх регіонах, приділяти належну увагу створенню партійних структур по всій Україні і вишукувати таких особистостей, які здатні правильно донести ідеологію партії. Окрім цього, це може стати одним із чинників творення регіональних міцних політичних, а не бізнесових і галузевих еліт.
Іншим чинником, який сприятиме творенню регіональних політичних еліт, може стати розведення в часі виборів до парламенту і до місцевих рад. Це дозволить не лише уникнути хаосу і складності проведення виборів, але передовсім створить шанс для виваженого рішення виборця під час голосування.
У виборця буде більше часу для обдумування рішення при формуванні органів місцевого самоврядування. Повноцінна в часовому вимірі виборча кампанія сприятиме формуванню громадянського суспільства, оскільки дозволить піднімати і дискутувати теми, важливі для даної місцевості. Можливо, заслуговує на окрему дискусію тема висування кандидатів у депутати, скажімо, до міських рад громадським організаціям.
Нове співвідношення політичних сил у ВР після останніх виборів вказує на певні тенденції у суспільстві.
Перше, посткомуністичні реалії усе більше зникають разом із зменшенням голосів тих, хто сповідує комуністичні чи суто соціалістичні ідеї.
Друге, в суспільстві з'являється попит на великі партії або блоки.
Третє, остаточно оформлюється політична ніша для сил які здійснили фальстарт на виборах 2002 під назвою "Озиме покоління", а на виборах 2006 – "Віче".
Щоправда, не відомо, хто займе цю нішу - чи автори фальстарту, чи хтось інший. Існує ще одна ніша, яка на виборах 2002 розчинилася в мегаблоці "Наша Україна", а на цих виборах - у своїй великій частині не потрапила у ВР: ПРП, УНП.
Поява згуртованої і здатної "в народі" аргументувати свою позицію – цінності, ідеологію та конкретизовану по напрямках програму – націонал-патріотичної правоцентристської політичної сили могла б зайняти згадані ніші і стати серйозною альтернативою НУ та БЮТ.
Підставою для такого твердження є ще й ситуація в мегаблоках та мегапартіях.
Чимало голосів, відданих за НУ і БЮТ, належать саме ПРП та УНП. Вони їх не отримали саме через наполегливу риторику мегаблоків про те, що ці партії непрохідні. Тож можна припустити, що сукупний процент УНП (1,87%) та ПРП (1,47%) був би не 3,34%, а суттєво більшим, оскільки це була б правоцентристська альтернатива до НУ і БЮТ з виразним національним обличчям.
Розподіл місць у парламенті і амбіції деяких учасників передбачають надскладний процес утворення більшості (а може й розпуску парламенту), рівно ж як і ставлять питання про долю партій та мегаблоків впродовж найближчих років перед наступними виборами президента і згодом парламенту.
Якщо вірити запевненням НУ та БЮТ, що вони і соціалісти будуть створювати тільки помаранчеву коаліцію, то постає питання про долю Партії регіонів. Чи не почнуть угрупування, які утворюють ПР, свою самостійну гру, якщо не отримають доступу до влади?
Те саме питання стосується і БЮТ. Якщо Тимошенко - не прем'єр, то чи не почнуть представники із груп впливу інших структур віддалятися від партії і фракції? У випадку з блоком НУ слід брати до уваги як результат отриманий на виборах, який не обов'язково задовольняє усі складові учасників блоку НУ, так і ставлення виборців до самої партії НУ.
Враховуючи можливість самостійної гри різних складових в ПР та в БЮТ, і враховуючи непросту ситуацію в блоці НУ, можна припустити майбутнє переформатування політичних розкладів незалежно від того, чи цей склад ВР працюватиме повну каденцію, чи президент розпустить цей парламент.
А враховуючи, що ні БЮТ ні НУ (з огляду на відсутність чітких ідеологій та чітких програмних засад, які випливають з цінностей цих ідеологій) не є чіткими виразниками націонал-патріотів, то цю нішу мають шанс заповнити та ж УНП і ПРП. А якщо врахувати зміну післявиборчої риторики ПР, то таке переформатування політичних розкладів буде сприятливим для закріплення ще й геополітичного вектору в Європу.
Ще одна тема, яка визріла після виборів в усій яскравості – це необхідність зваженої політичної, адміністративної та адміністративно-територіальної реформи замість проголосованої 8 грудня 2004.
Здається, що існуючий стан речей вимагає не скасування реформи, а нової цілісної реформи, яка би врахувала необхідність адекватного врівноваження ролей всіх гілок влади. В політичних аналізах багато говориться про співвідношення владних повноважень між президентом, головою ВР та прем'єром.
Заслуговує на увагу тема подолання існуючої системи в виконавчій владі, де є секретаріат президента, який бере участь у виконавчій владі і Кабінеті міністрів. Тема об'єднання під одним дахом кабміну і секретаріату є доволі цікавою.
Такою ж цікавою є тема адміністративно-територіального поділу України. Наприклад, чи потрібні ради обласного рівня? Чи лише представництво президента на рівні виконавчої структури? Чи потрібна на обласному рівні галузева вертикаль по лінії кабінет міністрів – обласна адміністрація?
А може президент і його секретаріат є виконавчою владою? Які повноваження повинна мати міська чи районна ради? Який розподіл в процентному відношенню бюджетних ресурсів повинен іти на місця, а який в державний бюджет і на які цілі.
Усі ці питання і запит на заповнення ніші ідеологічно чітких партій до значної міри чинитиме серйозний вплив і на вибори 2009 і 2011.
Юрій Підлісний, доктор філософії, викладач філософії в Українському Католицькому Університеті
