Мова як дім буття... Підмурки "мовних суверенітетів" у площині регіональної політики

Вівторок, 16 травня 2006, 17:42

Спроби ведення власної мовної політики в тих регіонах, де перемогу на виборах до органів місцевого самоврядування святкувала Партія регіонів, або де це політичне утворення стало ядром місцевих коаліцій у радах, по суті, продемонстрували центральній владі приклад того, яким чином потенційно опозиційні органи місцевого самоврядування можуть намагатися реалізовувати власну політику.

Політику, яка може бути принципово опозиційною щодо позиції та поглядів, притаманних центру. Власне, це стало чи не першою ластівкою, що уречевила ризики та побоювання стосовно конфліктів між центром і потенційно опозиційною регіональною владою.

За великим рахунком, пропорційні партійні вибори до органів місцевого самоврядування структуризували й увиразнили такий процес у поствиборчій ситуації 2006 року.

Отже, сьогодні лакмусовим папірцем, своєрідним взірцем та "пробною кулею" опосередковано власної, місцевої, а за своєю суттю партійної політики стали питання політики мовної.

Втім, ніхто сьогодні не дасть гарантії, що завтра не увиразняться побоювання щодо, наприклад, фіскальної політики, тобто не окресляться спроби здобуття регіонального бюджетного суверенітету, чи не почнуться регіональні "експерименти" з політикою податковою, приватизаційною і далі за списком.

До слова, в Україні вже були подібні приклади розходжень у поглядах на міжбюджетні відносини, що виникали між Києвом і Автономною Республікою Крим, коли керівництво АРК за часів спікерства Грача на початку 2000-х років прагнуло отримати якнайбільше повноважень, а відтак і досі здійснює так звану "одноканальну бюджетну політику".

Втім, питання мови, мовної політики, статусу української мови і статусу мови російської завжди були достатньо значущими для суспільства й неоднозначно сприймалися та розумілися в різних українських регіонах.

Питання мови можна також трактувати як своєрідну потенційну "лінію розколу" та накалювання пристрастей не стільки у суспільстві, скільки у розрізі регіональному. Попри концепції й закони, стаття 10 Конституції говорить, що державною мовою в Україні є українська, і що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Утім, мовне питання в Україні фактично так і не було розв’язано. На півдні і на сході країни україномовне населення фактично є "меншиною в меншині", тож тут патерналістських заходів потребує саме мова державна, яка не за буквою закону, але за суттю, державною в цих регіонах не є.

Окремо варто згадати, що понад 5,5 мільйона етнічних українців, за даними перепису населення 2001 року, вважають рідною мовою російську. Фактично всі вони представляють міське населення.

Таким чином, в Україні існує три мегамовні групи: україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни.

За даними перепису населення 2001 року, в Донецькій області з-поміж 2744149 українців російську мову вважають рідною 1612243 особи (58,75%), на Луганщині з 1472376 українців – 727403 (49,4%).

На Харківщині ситуація дещо інша: з-поміж 2048699 українців російську назвали рідною 528914 осіб (25,82%).

Отже, питання про те, яким чином українська держава вибудовуватиме цілісну політичну націю, на 15-му році незалежності залишається надзвичайно актуальним в контексті розвитку мови, яку в цій країні визнано державною за законом, але не на практиці.

Питання мови, а скоріше, спекуляції на цьому питанні, використання мовних реалій у цілях політичних фактично є чинником, який здатен доконечно поляризувати суспільство, сприяти остаточному зміцненню вододілу між регіонами України.

Своєю чергою, новітні "мовні виклики" в діяльності місцевих рад також можуть (і повинні!) продемонструвати можливість та спроможність центральної влади належно реагувати на рішення місцевих органів, які, на її думку, не відповідають чинному законодавству.

Поки що зарано говорити, чи виявиться здатним той комплекс рішень та заходів, що їх сьогодні виношують у центрі – зупинити ланцюгову реакцію мовно-політичної самодіяльності місцевих рад.

Відомо, що ще в період виборчої кампанії в авангарді мовно-політичної творчості насмілилася рушити Харківська міська рада, яка першою 6 березня 2006 року ухвалила рішення щодо надання російській мові статусу регіональної в окремо взятому Харкові.

25 і 26 квітня відповідно цей "почин" було підхоплено Луганською обласною і Севастопольською міською радами, де було ухвалено рішення про надання російській мові статусу регіональної відповідно в області та місті.

Потенційно такі рішення можуть бути ухвалені як мінімум у 5 областях України: Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, та в АРК. Адже в Миколаївській облраді, до якої обрано 14 представників "НУ" і 6 комуністів, ПРУ представлена 55 депутатами і може сформувати більшість.

Те саме маємо на Донеччині, де в облраду пройшли 120 регіоналів, Луганщині (100), Харківщині (80), Одещині (53). Можуть приєднатися до "розкольників" й інші регіони – наприклад, у Запорізькій облраді регіонали теж становлять більшість (62 депутати).

Те, що "регіональна мовна політика" є однією зі складових своєрідної стратегії ПРУ в діяльності місцевих рад, підтверджують непоодинокі заяви лідерів цієї політичної сили.

Приміром, Євген Кушнарьов вважає цілком логічним надання Луганською облрадою російській мові статусу регіональної: "Якщо держава завзято не хоче помічати мовні проблеми і завзято не хоче вирішувати їх цивілізовано, відповідно до Європейської хартії регіональних мов, що ратифікована Верховною Радою, то цю функцію явочним порядком візьмуть на себе органи місцевої влади".

На його переконання, "тема рівності російської й української мов є принциповою", тож він "впевнений, що не тільки Луганська, але і багато інших обласних, міських, районних рад, де сьогодні відчутно представлена Партія регіонів, у найближчий час приймуть такі ж рішення".

Не виключено, що епідемія непопулярних у центрі мовних рішень може поширитись і на районні ради. Цілком імовірно, що те ж саме рішення може бути ухвалено в Дніпропетровську.

12 травня вже з'явилась інформація, що представники депутатської більшості в Дніпропетровській облраді заявили, що на першій сесії поряд із виборами голови ради має бути проголосовано питання про надання російській мові статусу регіональної. Депутатську більшість, до якої входять ПРУ, КПУ та Народний блок Литвина, сформовано тут з 51 народного обранця.

Водночас у Донецькій області заперечують своє зацікавлення проблемою зміни статусу російської мови. 6 травня пролунала заява виконувача обов’язків голови Донецької облдержадміністрації Сергія Дергунова стосовно того, що новообрана облрада не буде ухвалювати рішення про визнання російської мови регіональною.

На його думку, перш ніж порушувати мовне питання, треба з'ясувати, що означає саме розуміння слова "регіональний", оскільки в жодному законі про це не говориться.

Можна припустити, що подібна свідома позиція викликана не тільки законодавчою невизначеністю, але й кадровими питаннями – насамперед потенційною вакантністю посади донецького губернатора.

Днями стало відомо, що Юрій Єхануров має запропонувати президентові на посаду губернатора Донецької області кандидатуру Володимира Логвиненка. Така пропозиція, своєю чергою, отримала позитивну оцінку керівництва ПРУ.

Володимир Рибак назвав Логвиненка гідним кандидатом на посаду голови облдержадміністрації: "У Партії регіонів немає заперечень проти цього призначення, кандидатура Володимира Логвиненка задовольнить політичні сили, націлені на роботу заради Донбаського краю, і допоможе вирішити цілий ряд проблем в області".

Отже, попри все, можна припустити, що принаймні сьогодні в Донецьку питання мовної політики не розглядатиметься з огляду на кадрово-політичні домовленості між центром і ПРУ.

Але наскільки кадрові та інші можливі компроміси у сфері, приміром, приватизації та економічної політики загалом здатні зняти проблеми мовної політики як такої та й інших потенційних розходжень у взаєминах центру і регіонів, які актуалізувалися буквально через два місяці після виборів? Подібні паліативні дії можуть лише послаблювати симптоми, але не розв’язувати назрілі політичні проблеми.

Про виборчі та про державні підходи до мовного питання, або Про Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки

Нинішня регіональна мовна політика уречевлює передвиборні слогани, широко використовувані в кампанії ПРУ під час виборчих кампаній 2004-2006 років.

27 вересня 2004 року кандидат в президенти Віктор Янукович висловився на користь надання російській мові статусу другої державної, паралельно експлуатуючи й ідею подвійного громадянства.

Тоді ж у парламенті суттєво побільшало законопроектів про мови. У програмі блоку Януковича під час парламентських виборів 2006 року говорилося: "Ми за надання російській мові статусу другої державної в Україні. Наш лозунг: "Дві мови – один народ!"

У ході кампанії-2006 Янукович неодноразово наголошував, що після парламентських виборів його партія ініціюватиме питання про надання російській мові статусу другої державної: "...це питання для нас є принциповим", оскільки "саме надання російській мові статусу другої державної зніме масу протиріч, які є в нашому суспільстві".

В одному з інтерв’ю він заявив про можливість проведення референдуму з приводу надання російській мові статусу другої державної та наступного внесення змін до Конституції України: "...якщо потрібно провести референдум, ми його проведемо, якщо потрібно міняти Конституцію – змінимо її. Парламент прийме відповідне рішення. Нам вистачить голосів, я в цьому переконаний. Референдум з цього питання ми теж виграємо".

Проте варто зауважити, що така безкомпромісна принциповість Януковича-"опозиціонера" доконечно відрізнялася від позиції прем’єра Януковича зразка 2003 року. Так він особисто завізував постанову Кабміну № 1546 від 2 жовтня 2003 року "Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки".

Цим документом Раді міністрів АРК, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручалося розробити і затвердити в тримісячний строк регіональні програми розвитку та функціонування української мови і, понад те, під час складання проектів місцевих бюджетів на 2004-2010 роки передбачати кошти для їх виконання.

В загальній частині постанови, підписаної Януковичем наприкінці 2003 року, зазначається, що "у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим в останні роки не забезпечується її належний розвиток..., існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо".

Більше того, тут зазначено, що "мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання", а в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя, також потребують удосконалення і правові норми, що регулюють її функціонування.

До слова, основним завданням згаданої програми є зміцнення статусу української мови як державної... Можна продовжувати довго – документ викладено майже на 11 сторінках, і під його реалізацію мало виділятися фінансування з 2004 по 2010 роки. Було б цікаво вивчити звіти про виконання органами влади передбачених 40 заходів та доручень щодо розвитку української мови…


Хартія і "мовні суверенітети"

Повертаючись до параду "мовних суверенітетів", зазначимо, ухвалені радами рішення були обгрунтовані посиланнями на закон "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15 травня 2003 року.

Сьогодні в офіційному висновку Мін`юста справедливо зазначається, що рішення місцевих рад щодо визначення статусу мов не входять до сфери "виключної компетенції сільських, селищних та міських рад".

Відповідно до пункту 50 частини першої статті 26, до їх компетенції віднесено лише вирішення питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган, та яка використовується в офіційних оголошеннях (причому це вирішується виключно на пленарних засіданнях).

Отже, жоден український закон не містить положень стосовно того, що міська чи обласна рада мають повноваження визначати статус мов, які застосовуються в роботі цих рад чи можуть використовуватися в межах територій відповідних територіальних громад.

Багато питань викликає й сам закон, яким було ратифіковано Хартію. Врешті-решт, через три роки після ратифікації, офіційний висновок Мін`юсту містить наступне зауваження (про що багато років твердило експертне середовище): "Ратифікація Україною цієї Хартії у такому вигляді, як це було вчинено 15 травня 2003 року, об'єктивно спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру.

Головними причинами цього є як неправильний офіційний переклад тексту документа українською мовою, який був доданий до закону про ратифікацію Хартії, так і хибне розуміння об'єкта і мети Хартії. ...у цьому акті міжнародного права йдеться достеменно не про "регіональні мови або мови меншин" (як це міститься у назві та у тексті закону), а про єдине поняття – "регіональні або міноритарні мови".

Відтак "метою Хартії є захист та підтримка регіональних або міноритарних мов, а не мовних меншин". Об'єктом Хартії є захист мов, котрим загрожує зникнення. Отже, об'єктом Хартії є мови як етнокультурне явище, а не мовні права національних меншин, які проживають у певних регіонах держави.

Крім того, в сам текст закону, яким було ратифіковано Хартію, внесено неіснуючі мови – наприклад, єврейську (в реальності існують іврит та ідиш), грецьку (насправді існує новогрецька).

Таким чином, існують цілком об’єктивні підстави для здійснення нового офіційного перекладу Хартії та опрацювання закону про його ратифікацію. Законом також визначається порядок застосування мови, але не її статус, та й самої дефініції "регіональна мова" в українському законодавстві немає.

Отже, після параду "мовно-регіональних суверенітетів", коли місцеві ради спробували перебрати на себе загальнодержавні функції, президент України Віктор Ющенко дав доручення Міністерству юстиції і Генеральній прокуратурі України вивчити питання про відповідність чинному законодавству рішень ряду місцевих рад про надання російській мові статусу регіональної.

До речі, навіть у федеральних державах питання мови регулюється не місцевим, а загальнонаціональним законодавством. Тому подібні рішення є доволі неприродними навіть у контексті федералізму.

З іншого боку, прокуратурами Луганської, Харківської областей та міста Севастополя проведено перевірки щодо законності прийняття місцевими радами рішень про визнання російської мови регіональною.

А за результатами перевірок, 11 травня прокурорами вказаних адміністративно-територіальних одиниць винесено протести з вимогою скасувати прийняті рішення як такі, що суперечать чинному законодавству України.

Отже, в дію вступила прокуратура – повільна й неповоротка структура. Тим часом можна очікувати продовження мовно-політичних історій. Схоже, що їх фінал також багато в чому може залежати й від рішення центру щодо форматів політичних коаліцій. Проте це, скоріш за все, не розв’яже самої проблеми.

Так, 12 травня було офіційно повідомлено, що Луганська обласна рада готова відстоювати своє рішення про надання російській мові статусу регіональної в Європейському суді з прав людини, про що заявив голова облради, член Партії регіонів Валерій Голенко. Він підкреслив також, що Партія регіонів добиватиметься визнання російської мови другою державною...

Юлія Тищенко, Український незалежний центр політичних досліджень, керівник програм розвитку громадянського суспільства, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді