Українська влада після виборів-2006: ідеологія, стратегія, конфігурація, склад, перші кроки

Меморандум Інституту Національної Стратегії України

Завершення епохи

Парламентські вибори 2006 року в Україні у певному сенсі можна назвати "останніми": вони підводять риску не тільки під періодом затяжної політичної нестабільності, що почалась у другій половині 2000 року, але й під цілою епохою пострадянської історії країни.

Нестабільність: об'єктивна природа й вихід у нову реальність

Старт періоду затяжної нестабільності позначили три важливих події новітньої української історії:

- загибель Георгія Гонгадзе;

- "касетний скандал";

- акція "Україна без Кучми";

Ці події поклали початок делегітимації режиму Леоніда Кучми як класичної пострадянської (транзитної) форми правління. Колишній режим припускав існування України ніби в шляху, у нескінченному стані транзиту - від великого суб'єкта радянської Імперії до повноформатної, політично, економічно й психологічно самодостатньої незалежної держави.

Кучмістська правляча еліта експлуатувала міфологію "меншого зла" - у порівнянні з "проклятим минулим", можливим приходом до влади комуністів і т.п. Але законсервувати подібний режим "меншого зла" не вдалося. Молоде вино української національної державності, яка бурхливо розвивається, вимагало нових міхів.

Президентські вибори 2004 року та помаранчева революція знаменували рішучий крок від "пострадянського" перехідного варіанту розвитку до послідовної реалізації моделі класичної національної держави.

Однак психологія постреволюційної української еліти багато в чому залишилася колишньою, пострадянською. Влада сприймається людьми із транзитною свідомістю, у першу чергу, як система годівлі, а не місія служіння.

Класичним пострадянським елітам непритаманне сратегічне мислення й стратегічне бачення варіантів розвитку країни.

Процес модернізації еліт України йшов повільніше, ніж об'єктивний розвиток у напрямку нового національно-державного проекту, що, багато в чому, визначило політико-психологічний хаос 2005 - початку 2006 років і характер самої передвиборчої кампанії-2006: агресивної, брудної, постмодерністської, наповненої свідомо нездійсненними обіцянками й такої, що апелює не до всієї країни, не до єдиної політичної нації українців, що формується, а тільки до мешканців окремих політико-ментальних кластерів, свого "базового" виборця.

Основні "пострадянські" хвороби, дотепер властиві політичній еліті України

Захворювання 1. Бізнесизація (монетизація) політики

Політика сприймається не як простір реалізації програм і проектів, пов'язаних долею держави/націй/народу, ні навіть як засіб особистого самовираження. Класична пострадянська політика - засіб досягнення певних бізнес-цілей, заробляння грошей, причому як за допомогою використання класичних важелів влади, так і за допомогою шантажу влади (у випадку опозиції).

Саме в бізнес-категоріях політики формулюють і оцінки результатів виборів, і вимоги до потенційних партнерів по політичних коаліціях. У бізнесизованій політиці переможцем вважається той, чиї ділові інтереси в максимальній мірі дотримані - незалежно від підсумків виборів і навіть формального представництва такого роду "переможця" в органах влади.

Зрозуміло, що в умовах бізнесизації політики реальні інтереси виборців розглядаються лише як знаряддя досягнення ділових цілей, але в жодному разі не як основа політичної дії.

Наприклад, за наявною інформацією, у ході недавніх конфіденційних переговорів між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко про формат і умови помаранчевої коаліції в майбутньому парламенті лідер БЮТ окреслила готовність відмовитися від претензій на пост прем'єр-міністра й погодитися на пост спікера Верховної Ради за умови, що під її контроль перейде вся комерційна система забезпечення України імпортним газом.

За деякими даними, умови й строки приватизації держкомпанії "Укртелеком" - один з важливих елементів переговорів між блоком "Наша Україна" і табором Партії регіонів.

Бізнесизацію можна назвати також монетизацією політики: у рамках подібної логіки будь-які політичні інтереси виражаються в грошах і конвертуються у гроші. Влада - інструмент одержання доступу до більших грошей.

Захворювання 2. Політичний постмодернізм

Основний симптом цього захворювання - безумовний примат переважання політичних технологій над реальною політикою. Політичний постмодернізм витікає з відсутності в політичних силах реальної ідеології й розглядає кожний політичний крок як елемент гри, ціль якої - використати комплекси й забобони як виборців, так і політичних еліт для досягнення конкретних бізнес-цілей (див. Захворювання 1).

Постмодерністська політика дозволяє її носіям говорити все, що завгодно, не думаючи про довгострокову політичну відповідальність за сказане, причому допускає наявність/використання декількох істотно і якісно різних дискурсів для різних груп електорату/цільової аудиторії.

Політичний постмодернізм характеризується, зокрема, готовністю політиків роздавати свідомо нездійсненні обіцянки й видавати виборцям зобов'язання, які прямо суперечать реальним практичним намірам даного політика, політичної сили.

Сюди ж можна віднести: прагнення приписати собі позитивні результати об'єктивних, що не залежать від конкретних політиків, процесів; свідомо нерезультативну фіктивну боротьбу з якимись погрозами, які в дійсності розглядаються політичною силою, що з ними „бореться”, як благо.

Найбільш характерний приклад постмодернізму у сучасній українській політиці – передвиборні зобов'язання, позв'язані зі статусом російської мови. Партія регіонів, "Народна опозиція" Вітренко обіцяють, що російська мова в Україні стане другою державною, причому вже цього року.

При цьому вони відмінно знають, що ні політичних (консенсус сил, що контролюють конституційну більшість парламенту), ні правових (наявність механізму швидкої зміни Конституції України) можливостей для виконання цього зобов'язання не існує.

Не менш постмодерністськи поводиться блок "Не Так!": його представники обіцяють захистити російську мову, не надаючи їй нового статусу взагалі. Тобто - показують інерційне збереження status quo як власну заслугу.

Представники блоку "Наша Україна" неодноразово говорили про те, що Україна може стати членом Євросоюзу вже в середині наступного десятиліття. Інформованим представникам "партії влади", звичайно ж, відомо, що це не відповідає дійсності: навіть найбільш проукраїнськи й оптимістично налаштовані представники різних керівних органів Євросоюзу визнають, що повноцінне членство України в ЄС можливе не раніше 2025 р.

Блок Юлії Тимошенко розгорнув люту кампанію за скасування депутатської недоторканності й навіть влаштовував яскраві шоу в стінах парламенту, прекрасно знаючи, що недоторканність не буде скасована ні нинішнім, ні наступним складом Верховної Ради: у списках основних політичних сил занадто багато людей, які йдуть у парламент саме заради недоторканності.

Зокрема, близько 20 прямих здобувачів недоторканності - у прохідній частині списку БЮТ. Так що в істотній зміні статусу депутата ВРУ Блок Тимошенко насправді не зацікавлений.

Захворювання 3. Синдром колоніальної свідомості

Ключові представники класичних пострадянських еліт формувалися ще в іншій державі – СРСР, і дотепер не усвідомили себе представниками повністю незалежної національної держави.

Вони, як і раніше, скоріше несвідомо, ніж свідомо, шукають собі "начальство", якийсь імперський центр за межами України, який в кінцевому підсумку повинен взяти на себе відповідальність - або за забезпечення світлого майбутнього країни (на сьогоднішній день у подібній ролі "доброго начальника" розглядаються США і Євросоюз), або за всі сьогоднішні, завтрашні й учорашні проблеми й невдачі країни ("злий начальник" зараз - Росія).

Тому всі політичні концепції й програми формулюються, виходячи з національно-державної "недостатності" України й принципу "двох начальників". "Або з Росією – або із Заходом". "Або НАТО – або ГУЛАГ". "Або ВТО – або ЕЭП".

Якою мірою всі перераховані концепції, моделі, наднаціональні структури відповідають інтересам самої України, країни, що уже 14 років насправді живе без зовнішнього начальства, сучасну політичну еліту цікавить не завжди й не в першу чергу.

Синдром колоніальної свідомості припускає, що політична еліта країни хоче виглядати заможною й гідною, в першу чергу, у Вашингтоні, Брюсселі чи Москві – в очах Білого Дому, євробюрократії, Кремля.

І далеко не в першу чергу - в очах власного народу, що сприймається носіями описуваного синдрому як колонізована "біомаса", сировина для різного роду позанаціональных і наднаціональних проектів.

Важливо відзначити також, що розвитку й закріпленню синдрому колоніальної свідомості значною мірою сприяє географія особистих економічних інтересів суб'єктів політичної еліти. Для людей, основні банківські рахунки яких розташовані в США й країнах Євросоюзу, а найдорожча нерухомість - у ближньому Підмосков'ї, позиція закордонних центрів впливу почасти виявляється важливішою, ніж життєво важливі інтереси своєї національної держави, власної нації - народу.

У більш загальному вигляді колоніальну свідомість можна представити як один із проявів так званого транзитного синдрому, що в історії, як правило, властивий першому поколінню постімперських еліт.

Ці еліти не сприймають себе як довгострокову опору власної державності й перебувають ніби на шляху від минулого, що перебуває за межами їхньої державності, у майбутнє, що також лежить зовні. Своя країна на цьому шляху - лише транзитна територія, що надає різноманітні матеріальні ресурси для полегшення подорожі.

Захворювання 4. Політична короткозорість

У силу захворювань 1-3 (транзитний синдром, політичний постмодернізм, "бізнесизація" політики) класична пострадянська еліта, як правило, виявляє стійку нездатність до формулювання довгострокових програм розвитку країни й нації, орієнтованих, принаймні, протягом найближчих 15-20 років.

Всі проблеми й сюжети, які такого типу еліта вважає по-справжньому важливими, орієнтовані максимум на одиниці років і не торкаються системотворюючих питань історичної життєдіяльності нації.

При цьому пострадянська еліта часто використовує постмодерністський прийом підміни понять і предмета обговорення: наприклад, легітимація приватизації, анонсована президентом Ющенко й кабінетом Тимошенко, ще на початку 2005 року, була підмінена разовими акціями переділу власності; уже навесні 2005-го стало очевидно, що повноцінна легітимація власності й власників, що мала б величезне політичне, психологічне, історичне значення для українського суспільства й привела б до виправдання самого поняття "власність" і класу власників у сучасній Україні, не дозволяє вирішувати основне короткострокове завдання ряду представників правлячої верстви: використання важелів влади для придбання контролю над великими індустріальними й інфраструктурними об'єктами, їхніми фінансовими потоками.

Стратегічна програма, що відповідає інтересам країни, була підмінена системою хаотичних лобістських тілорухів.

Нова парадигма

Незважаючи на описані вище проблеми, що кореняться в далекому й близькому минулому, сьогодні Україна вже об'єктивно перебуває в новій геополітичній реальності: єдиний московоцентричний пострадянський простір в 2000-2005 р. припинив існування.

Відтепер на євразійському хартленді є три центри впливу, "крапки збірки": Росія, Україна, Казахстан.

Україна стала центром консолідації західної частини євразійського хартленду й джерелом європейських цінностей для цієї частини постімперської території. Можна з низкою застережень стверджувати, що по закінченні пострадянського етапу своєї новітньої історії незалежна Україна стає сучасним варіантом Великого Литовсько-російського князівства.

Рух до втілення такого типу національно-державного проекту вимагає, як ми вже зазначали вище, якісної й достатньо швидкої модернізації еліт, нової філософії української влади.

Авторський колектив Інституту національної стратегії України: Олеся Яхно, Олексій Мушак, Олександра Бєлковська, Станіслав Бєлковський.

В другій частині читайте про варіанти після виборчої правлячої коаліції, перспективи розпуску Верховної Ради і можливість перегляду російсько-українських газових угод.