"Консервативна Революція" Юлії Тимошенко: солідаризм як бренд, утопія і технологія
Нинішні парламентські вибори в Україні зафіксували одну сумну, але закономірну тенденцію: змаління сенсів. Передвиборний процес-2006 - це не боротьба ідей, ідеологій, стратегій розвитку країни або передвиборних програм.
Це навіть не боротьба політичних установок і орієнтацій (ЄЕП, ЄС, НАТО, Європа, Росія, російська мова), "намальованих" політтехнологами. Це боротьба партійних брендів і осіб політиків, які вже давно з реальних людей перетворилися на телесимулякри.
Тому будь-яка ідеологічна ангажованість(на противагу ангажованості матеріальної) будь-якої політичної сили в Україні - вже є благо і позитив.
Сумно, що більшість ідеологій в сучасній Україні - це не система цінностей і установок, а набори фраз, написаних напівграмотними, або грамотними, але цинічними політтехнологами.
Адже насправді ідеологія - це серйозно, це не технологія обману електорату. Це як знижувальний трансформатор між світом абсолютних ідей і світом матеріальним.
З цієї точки зору поява статті Ігоря Короленко "Тимошенко не думала, коли вибирала ідеологію " - факт втішний.
Особисто мені хочеться сподіватися на те, що ця стаття - і справді роздуми про політичну ідеологію, а не "чорний" піар, цільова аудиторія якого, крім української ліберальної інтелігенції, - перш за все європарламентарії та інші представники західноєвропейського "політикуму".
Люди, для яких будь-яка згадка в одному ряду прізвищ Гітлера, Муссоліні і Тимошенко ставить на носієві останнього жирний хрест - назавжди і без права на виправдання.
Хочу також попередити, що особисто я сам вельми неоднозначно ставлюся до діяльності Юлії Тимошенко як на посту прем'єр-міністра, так і після відставки. І що у мене немає ніякого бажання брати участь у чужих інформаційних війнах. Тому тільки про ідеологію.
Питання слід ставити приблизно так: що таке "солідаризм" в інтерпретації і виконанні Юлії Тимошенко - вдалий брендинг чи послідовний, вистражданий світогляд? Грамотний (або не дуже) маркетинговий хід або ідеологія, яка базується на цінностях?
Єдине, в чому я абсолютно впевнений стосовно лідера БЮТ, так це в тому, що вона - людина ідеологічно ангажована, що ідеї та ідеології як такі її цікавлять, причому цілком щиро. А в українській політиці це, треба сказати, велика рідкість.
У 2001-2006 роках Юлія Тимошенко (а частково і очолювані нею політичні сили) пройшла вельми цікаву і показову еволюцію: від стихійного з'єднання деяких ліберальних і соціал-демократичних установок до спроби збудувати гібридну інтегральну ідеологію, об'єднуючу "все краще" зі всіх ідеологій, - права людини, правову державу, цивільне суспільство, свободу, справедливість, соціальну захищеність. І від подібного ідеологічного "міксу" - до ідеології консервативно-революційного характеру.
Такий "шлях духу" свідчить на користь того, що комплекс ідей, який лідер БЮТ називає "солідаризмом", - це все-таки послідовна позиція.
По-перше, як бренд цей концепт працює погано - доводиться постійно пояснювати, що маєш на увазі: електорату куди як зрозуміліше і симпатичніше, скажімо, соціал-демократична ідеологія (справжня, а не в редакції СДПУ(о)) або "справжній" лібералізм.
По-друге, назвавшись груздем, дорога в кузов - тобто необхідно постійно відбивати атаки критиків на зразок того ж пана Короленко, не кажучи вже про прямий "чорний" піар та інше "опускалово".
Тому, коли Юлія Тимошенко назвала свою ідеологічну позицію "солідаризмом", вона ризикувала. Взагалі, вся передвиборна кампанія БЮТ до Верховної Ради - це суцільний ризик, чи то свідомий, чи то підсвідомий, адже ставка робиться на якісний звужений електорат.
Навіть поєднання в передвиборній символіці червоного і чорного кольорів на білому тлі - це дуже концептуально і послідовно, але людей відштовхує.
Тобто велика частина тимошенківських "послань" електорату спочатку розрахована на максималістів, яких завжди меншість. До речі, цілком у дусі Жанни д’Арк: треба мати певну мужність робити ставку на якість електорату на противагу кількості.
Простіше і ефективніше назватися невиразними центристами, лівими соціал-демократами або правими лібералами, ніж пояснювати, що ж таке солідаризм.
Солідаризм є різновидом ідеології Консервативної Революції. Іноді його розглядають не просто як політичну ідеологію, а як соціальну і економічну доктрину консервативно-революційної ідеології.
Російський філософ Юрій Самарін назвав свою книгу "Революційний консерватизм" (1875). Саме цим словосполученням визначав свої погляди на суспільство Достоєвський.
Саме словосполучення "Консервативна Революція" належить Томасу Манну і багатьом здається парадоксом або безглуздим оксюмороном - чимось на зразок "гарячого снігу". Ця доктрина заснована на поєднанні традиції (точніше, "Примордіальної Традиції", яку Рене Генон називав формою передачі священних знань нелюдського походження від моменту створення світу і людини) і наймодернішої актуальності.
Хтось з українських політперформерів років десять назад сформулював українську консервативно-революційну максиму як "комп'ютер плюс вишиванка".
Американський політолог Самуель Хантінгтон стосовно східнохристиянської цивілізації говорив про консервативно-революційний шлях розвитку як про "модернізацію-без-вестернізацію".
У російській філософії консервативно-революційних поглядів дотримувалися: "батьки" слов'янофільства Іван Кирєєвський і Олексій Хомяков, Федір Достоєвський, частково Володимир Соловйов, автори збірки "Віхи" (1909), євразійці, Пітірім Сорокін, Семен Франк, Іван Ільїн, ідеологи білоемігрантського Народно-Трудового Союзу (до речі, вони себе називали саме "солідаристами").
У західноєвропейській думці XX століття це ряд таких імен: Освальд Шпенглер, Вернер Зомбарт, Карл Шміт, Юліус Евола, Корнеліу Кодряну, Хосе Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно. Їх попередниками прийнято вважати німецьких романтиків: Жозефа де Местра, частково Гегеля, Фіхте, Гердера, Ніцше.
Консервативно-революційний дискурс спочатку виник як реакція на Французьку революцію 1789 року, підкріплену прагненням відновити сакральні цінності середньовіччя.
В українській думці це Сергій Подолинський як автор книги "Праця людини і її ставлення до розподілу енергії" (1880), Володимир Вернадський як філософ-косміст і автор вчення про ноосферу (а не як публіцист і член партії Конституційних демократів), Дмитро Донцов, Олег Ольжич і Олена Теліга, Євген Маланюк, частково В’ячеслав Липинський і Юрій Липа, теоретик українського імперіалізму Осип Губчак, Осип Бойдуник - автор книги "Національний солідаризм" (1946).
Солідаристська ідеологія вважалася офіційною у ОУН(м) в 1947-1972 роках. Безперечна приналежність до консервативно-революційної світоглядної системи також Тараса Шевченка (автор цих рядків зобов'язується найближчим часом висвітлити це питання в окремій статті).
Ідеологія Консервативної Революції, різновидом якої є солідаризм, шукає альтернативи як лібералізму з його абсолютизацією індивідуалізму, так і різноманітним формам колективістських ідеологій.
Тобто це пошук рівноваги між частиною і цілим. І ліберальний індивідуалізм, і колективізм - комуністичний, соціалістичний, націонал-соціалістичний, фашистський, - в якості навіть не політичних ідеологій, а довгострокових соціально-економічних стратегій виявляються неефективними - вони приводять до розбалансування суспільного організму.
Думка Ігоря Короленко про те, що солідаризм - це "жахливий симбіоз націоналізму і соціалізму", характерна для ліберальних фундаменталістів. За формою ж це класичний метод навішування ярликів. Ідеологи солідаризму, що називали лібералізм і тоталітарні ідеології "двома шляхами до одного урвища", загалом, мали рацію.
Прив'язка солідаризму лише до французької соціології і соціальної філософії першої третини XX століття (а саме про французьких мислителів згадала Юлія Тимошенко на з'їзді блоку свого імені 7 грудня 2005 року) - це очевидне звуження проблеми. Тим більше, що французький солідаризм в більшості своїх проявів - це суто утилітарне економічне вчення, позбавлене, як правило, сакральної складової.
Дорікати солідаризму в тому, що західноєвропейські інтелектуали-солідаристи опинилися в "сумнівних компаніях італійського, французького і німецького фашизмів", як це робить Ігор Короленко, - все одно, що мистецтву імпресіонізму дорікати в тому, що Гітлер-художник був причетний, мабуть, саме до цього напряму.
А взагалі-то, найбільш яскравими натхненниками німецького націонал-соціалізму слід вважати Гете, Гегеля, Вагнера і Ніцше - саме з цієї причини на спадщину двох останніх після війни було накладено табу. Стара приказка, популярна в Інституті філософії РАН, що під Сталінградом в 1942 році зіткнулися дві інтерпретації Гегеля - фашистська і радянська марксистська, має в собі певне раціональне зерно.
Розбираючи солідаризм в інтерпретації Юлії Тимошенко, неможливо не сказати про Консервативну Революцію по-слов’янськи: це ідеологія з, так би мовити, "людським обличчям", позбавлена тоталітарних технологій. Часто присутні навіть протилежні суспільні тенденції - махновщина, самокерований хаос.
Праці великих російських філософів і українських політичних теоретиків XIX-XX століть присвячені пошуку того самого "золотого перетину" в суспільному пристрої, який відвів би від крайнощів етатизму (абсолютизації держави) і анархізму, яке запропонувало б "органічну" альтернативу ліберальним теоріям правової держави і цивільного суспільства, яке б розглядало людину як цінність, а не як "гвинтик".
Варто відзначити, що людину як "гвинтик" розглядають не тільки тоталітарні ідеології, але і лібералізм, просто в останньому випадку примушення здійснюється, як правило, іншими, неполітичними методами.
Крім того, лібералізм при всій своїй декларативній пошані до людини абсолютизує в ній саме тваринну основу -- все низьке, гріховне, порочне, засноване на інстинктах. Все, що є в людині високе і божественне, лібералізм або ігнорує, або заперечує.)
Консервативно-революційна ідеологія, як правило, не приймає примушення, яке спирається на свавілля влади і інші суто тоталітарні методи. Солідаристські теорії будуються на уявленнях про вільне служіння, про взаємодоповнення свободи і відповідальності.
Мислителі цього кола говорять про "органічну демократію", при якій зберігається "якість" суспільства і соціальна ієрархія, на противагу демократії ліберальній або егалітарній.
Наприклад, Іван Ільїн - геніальний російський політичний філософ, консервативний революціонер і солідарист, про існування якого українські політики, мабуть, просто не здогадуються, робив ставку в побудові своєї "ідеальної" держави на "вільну лояльність" громадян і всіляко боровся з тоталітаризмом (комуністичним і націонал-соціалістичним), за що був гнаний у прямому і переносному сенсі.
Більшовики вислали його з Радянської Росії в 1922 році на знаменитому "філософському" пароплаві, з фашистської Німеччини він сам втік в 1934 році до Швейцарії, відмовившись брати участь в гітлерівській антиєврейській пропаганді.
Одна з важливих ознак консервативно-революційної ідеології - це уявлення про органічну структуру суспільства: суспільство - не механізм, як проповідують з часів Гоббса і Локка, а цілісний організм, в якому не можна так просто замінити "гвинтик".
При цьому солідаристські вчення, на відміну від тоталітарних ідеологій - комуністичної, націонал-соціалістичної або фашистської - зовсім не припускають жертвувати індивідом на благо суспільства або в ім'я якої б то не було соціальної гармонії.
Зрозуміло, що в різноманітних героїчних культах передбачаються самопожертви, проте це, як мовиться, справа суто добровільна. Відсутність героїчного початку в ліберальній ідеології свідчить зовсім не про її гуманізм і людинолюбство, а про звироднілість духу.
Примітно, що ні російська, ні українська суспільні думки не породили могутньої ліберальної школи, подібної британській або американській, вітчизняні філософи-ліберали (Кавелін, Герцен, Чичерін, Кістяковський) не досягли тих вершин прозріння і того визнання, яке здобули собі мислителі неліберальної орієнтації.
Ідеологічні шукання Юлії Тимошенко, її спроби знайти найбільш адекватне соціальне втілення ідеям гармонії і справедливості, її слова про місію України - це, поза сумнівом, втішний факт, причому навіть не стільки для виборців БЮТ, скільки для української політики як такої, бо це є пошук сенсів.
Адже ідеологія - вона як компас: шлях не вказує, але дозволяє не заблукати.
