Пора мовчати?

Розчарування у подіях після помаранчевої революції, у політичних силах, які виграли в результаті цієї революції, стало вже загальною темою для будь-якого передвиборчого дослідження.

Це також призвело до утворення значного прошарку виборців, які не знають, за кого голосуватимуть. Навряд чи так уже й багато з них проголосують за Партію регіонів або блок "Не так". хоча такі, звісно, будуть. Зрештою, сумарний рейтинг Партії регіонів, "Не так" та КПУ, попри помітне зростання (передусім завдяки рейтингові ПР), так досі й не досягнув показника Віктора Януковича, з яким він завершив "третій тур" президентських виборів.

Блок Володимира Литвина, найімовірніше, відбере виборців з обох таборів, а тому навряд чи істотно впливатиме на те, за ким залишиться перевага в майбутньому парламенті – за помаранчевими чи синьо-білими. Те саме, ймовірно, стосуватиметься й "Віча" Інни Богословської (з тієї лише різницею, що його проходження до Верховної Ради набагато менш імовірне, ніж Блоку Литвина).

До речі, серед численних соціологічних досліджень дуже цікаво було б побачити таке: за представників якого табору (без зазначення конкретної політичної сили) хотіли б проголосувати ті, хто на сьогодні не визначився. Або навпаки: за представників якого табору вони в будь-якому разі не проголосують.

Цікавим, напевне, було б і загальне дослідження, коли б респондентам запропонували назвати ті партії та блоки, за які вони не проголосують за жодних умов.

Поки що ж припустимо те, що підтверджують власні спостереження: перетікання виборців від помаранчевого табору до синьо-білого надто масовим не буде. А отже, велика кількість тих, хто станом на сьогодні не визначився зі своїм вибором, шукатимуть об’єкт своїх симпатій серед політичних сил помаранчевого забарвлення. Кому ж дістануться їхні голоси?

Звісно, значна частина насилу проголосують таки або за НСНУ, або за БЮТ, або за СПУ. Проголосують як за найменше з усіх лих, як за найкраще з поганого.

За певне підтвердження можуть слугувати ті самі соціологічні дослідження, в яких сума показників НСНУ та БЮТ у різних дослідженнях залишається приблизно на одному рівні, а от показники самих НСНУ та БЮТ стрибають.

Однією з причин такого феномену може бути те, що значна частина респондентів, твердо вирішивши голосувати за одну з цих двох сил, повсякчас вагається, за яку саме. І цим виборцям достатньо найменшого подразника, найменшої події, найменшого поштовху, щоб віддавати перевагу сьогодні тій, а завтра іншій з цих сил.

Деяка частина цих виборців урешті-решт вирішить-таки не ходити на вибори, хоча загострення протистояння влади нинішньої з владою колишньою, яку уособлюють Партія регіонів та "Не так", що сильнішим воно буде, то сильніше спонукатиме цих громадян усе ж таки прийти на вибори й приєднатися до попередньої групи.

Ще одна значна частина виборців шукатимуть "більш помаранчеву" альтернативу нинішнім помаранчевим грандам серед дрібніших і менш розкручених політичних сил. А отже, вони голосуватимуть навмання; дуже ймовірно, що в підсумку дуже велика частина голосів цієї групи розчарованих виборців виявиться нерезультативною, відданою за аутсайдерів, за чиїсь технологічні проекти чи за екстремістів – що істотно послабить демократичну складову майбутнього депутатського корпусу.

Отже, виборцям потрібні постпомаранчеві політичні сили. Ті, кого не можна звинуватити ані в заграванні з олігархатом, ані у спробах задовольнити власні амбіції чи інтереси понад усе, ані в непослідовності та неоперативності, відсутності концепцій.

Спробував був зайняти цю нішу Блок Юлії Тимошенко – але події початку січня навряд чи додали громадянам упевненості в тому, що саме БЮТ є й буде послідовним борцем за ідеали Майдану.

По-перше, поширеним є усвідомлення того, що у відставку було відправлено, взагалі-то, компетентний уряд.

По-друге, дехто з виборців схильні вбачати у сьогоднішній поведінці БЮТ старий принцип "що гірше, то краще" – прагнення зробити ситуацію в Україні некерованою, а потім звалити провину на владу. Що видається не надто джентльменським, не надто "помаранчевим" прийомом.

По-третє, список БЮТ переповнений кандидатами, чиє політичне минуле не є привабливим для помаранчевого електорату.

По-четверте, усвідомлення того, що принциповість БЮТ під час голосування за відставку уряду фактично допомогла представникам минулої влади, а також Росії, сіє сильні сумніви в далекоглядності лідерів блоку та їхньому вмінні мислити стратегічно, а не лише робити вдалі тактичні кроки.

Не виключено, щоправда, що, зігравши саме таку роль в урядовій кризі, БЮТ зробив спробу здійснити великий кидок на Схід та відкусити шматок електорату в Регіонів – знаючи напевне, що ошелешені виборці Західної та Центральної України далі, ніж до НСНУ, не втечуть.

Але хоч як би там було, а нині постпомаранчевий імідж Блоку Юлії Тимошенко не є таким уже виразним та виграшним: його поведінка в очах багатьох виборців виглядає непередбачуваною, а цілі – незрозумілими. Поведінка лідерів блоку для багатьох виборців видається поведінкою бізнесмена (причому, бізнесмена достатньо авантюрного, такого собі гравця на біржі), а не політика.

Звісно, БЮТ і надалі відстоюватиме марку найбільш послідовних виразників ідеалів Майдану, але помаранчевий електорат найменше схильний ловитися на гасла та загальні заклики, на чисті піар-технології.

Які ж інші сили могли б залучити до себе розчарованих виборців? Блок Костенка – Плюща є на 99% імовірності програшним проектом. І через невизначеність політики УНП, яку вона демонструє протягом останніх років. І через те, що мало хто з пересічних виборців розуміє: а що такого вже спільного між Костенком та Плющем?

Юрій Костенко – націонал-демократ першого, інтелектуально-гуманітарного, призову, хай і не такий, що належить до найяскравіших політичних постатей України. Тоді як Іван Плющ усе ще асоціюється в пересічного українця передусім із колишньою партноменклатурою, чільним представником якої він був і чиї інтереси захищав на посаді голови Верховної Ради, а ще – з численними лінгвістичними перлами.

До речі, усього лише чотири роки тому, 2002 року, Іван Плющ обирався у своєму окрузі на Чернігівщині за підтримки аж ніяк не "Нашої України", БЮТ чи СПУ, а за підтримки горезвісного блоку "ЗаЄдУ".

Плюс до всього іншого великим питанням залишається позиція Блоку Костенка–Плюща. В чому вона, власне кажучи, полягає? У чому вона відмінна від позицій НСНУ чи БЮТ? Телевізійні рекламні ролики блоку є, так би мовити, "загальнопомаранчевими", відповіді на це запитання не дають і складені таким чином, ніби помаранчева революція асоціюється у свідомості українців передусім із іменами Костенка та Плюща.

Отже, ані таких уже авторитетних та яскравих лідерів, ані привабливих чи хоча б зрозумілих ідей, ані значної кількості традиційного електорату, що підтримує саме Костенка та Плюща за будь-якої погоди, цей блок не має. І навряд чи здобуде протягом трохи більше місяця, що залишився.

Те саме стосується Блоку Юрія Кармазіна.

Інша справа – Блок "Пора–ПРП". Партія "Реформи і порядок" має своїх прихильників, має свою репутацію серед виборців. Біда лише в тім, що партія ця традиційно була й є партією, так би мовити, другого плану. Традиційним нефаворитом.

Тобто кількість виборців, які прихильно чи здебільшого прихильно ставляться до цієї партії, істотно переважає кількість виборців, які звикли шукати її назву у виборчих бюлетенях окремим рядком. А отже, тих, хто розглядає цю партію як реального кандидата, за якого варто віддати свій голос, і голос цей не згорить.

Партію "Пора" багато виборців сприймають як такий собі трудовий резерв демократичного українського політикуму, як такий собі демократичний комсомол. А отже, теж загалом ставляться позитивно, за двома лише застереженнями.

Перше полягає в тій самій "резервній" репутації політичної сили, яка поки що здатна лише на допоміжну роль. Друге застереження полягає в невідомості, нерозкрученості та іміджевій деперсоніфікованості партії.

Останнє, до речі, стосується й ПРП: якщо всі без винятку знають, що "Наша Україна" – то Ющенко, БЮТ – то Тимошенко, Партія регіонів – то Янукович, СДПУ(о) – то Медведчук, ПСПУ – то Вітренко, то щодо ПРП такого от загального знання (особливо у тих виборців, які не надто цікавляться політикою й не знаються на її тонкощах) немає.

Через це є деякий острах: а що то за проект? А раптом він знову чийсь технологічний? А раптом там сидять амбітні, але не надто компетентні люди? Та й узагалі: що вони собою являють?

На запитання, що вони знають про партію "Пора", багато виборців скажуть: так, вони чули про неї, чули в демократичному контексті, бачили на Майдані, але не більше того. Ніякою конкретикою більшість виборців не володіють.

Отже, привернути до себе масову увагу розчарованих симпатиків Майдану блок може за єдиної умови – за умови агресивного, масованого піару. Власне, інформаційного лікнепу: активісти мусили б зробити загальновідомою бодай загальну інформацію про блок та партії, що до нього входять, про їхнє політичне минуле.

Блок постійно мусив би бути присутнім в інформаційному просторі, від нього просто не мало б бути куди подітися. Інакше інформація про товар, хай навіть і високоякісний, так і не дійде до потенційних покупців. Що ж ми бачимо насправді?

До виборів лишалося три, потім два місяці – а блок "Пора–ПРП" загадково мовчав. Хоч які політичні катаклізми в Україні відбувалися – а офіційної позиції блоку не було чути. Газова війна з Росією була, потім зміни до Конституції набули чинності, уряд відставили – а позиція "Пори–ПРП" так і залишилася їхньою приватною таємницею.

До речі, під час круглого столу "Вибори в Україні і майбутнє українсько-російських відносин" політолог Володимир Фесенко висловлював здивування відсутністю будь-якої активності з боку цього блоку. Тепер, коли до виборів лишилося трохи більше місяця, блок дещо активізувався. Його представники почали час від часу з’являтися на телеекрані – але про масовану агітацію не йдеться. Інтернетівські форуми досі позиціонують блок як свідомих лузерів.

Має блок й імена, та ще й які: Сергій Соболєв, Ігор Гринів, Володимир Філенко, Володимир Бондаренко, Михайло Косів, Олександр Жир, Ігор Осташ, Анатолій Ягоферов – політики, імена більшості з яких відомі ще з часів горбачовської перебудови.

Майже ніхто з них не був помічений у зв’язках з клановим бізнесом від політики, у лавіюванні, тобто жонглюванні гаслами та ідеями, й вишукуванні собі тепленьких місць. Освічені, модерні, демократично налаштовані, послідовні інтелектуали, що завжди відстоювали свої принципи – от який імідж мають ці політики.

А ще ж видавець Іван Малкович, а ще ж журналіст Вахтанг Кіпіані, а ще ж відомий політолог та юрист Ігор Коліушко! Диво, а не список! Навіть якщо зважати на неоднозначне минуле президента пінчуківського ICTV Олександра Богуцького.

Варто зауважити: навіть розмови про нібито наявне фінансування виборчої кампанії блоку з боку Пінчука, які рознесли б у тріски будь-який інший помаранчевий блок, до "Пори–ПРП" не надто приклеюються: обізнані виборці просто не можуть уявити, щоб перелічені вище діячі виконували чиїсь вказівки. Недаремно ж із парламентських трибун, з вуст комуністів та біло-блакитних дедалі частіше лунають звинувачення в американському фінансуванні блоку!

От тільки одна маленька деталь ладна геть зіпсувати все враження від нього. А саме: у виборчому бюлетені поіменно фігуруватиме лише перша п’ятірка блоку. Жоден вищеназваний добродій до неї не входить. А, зважаючи на не надто активну рекламу, про наявність усіх згаданих достойників у списку "Пори–ПРП", і саме в ньому, пересічний виборець може просто не довідатися. А про кого ж він довідається?

Очолює список Віталій Кличко. Людина гідна й, хочеться вірити, талановита. "Хочеться вірити" – бо відомий він як уславлений боксер. Як політик він відомий набагато менше – та що там казати: переважна більшість виборців як політика його зовсім не знає. Як то кажуть, не пробували.

Поява його на телебаченні стала хоч і досить вдалою, але практично першою спробою Кличка вийти на широку аудиторію саме як політик. Тією самою першою ластівкою, що не робить погоди.

Осіло у суспільній свідомості, натомість, те, що нібито пан Кличко співпрацював колись із Олександром Омельченком, якого зі щиро помаранчевими силами дуже мало хто асоціює. Теперішнє протистояння Кличко–Омельченко на виборах київського міського голови багато з киян розглядають як вдалий технологічний хід Омельченка, який у такий спосіб, за переконанням багатьох, просто призначив собі чи то дублера, чи то спадкоємця.

Ані підтвердити, ані заперечити це ніхто не береться, бо надто мало ще існує фактів, які б дозволили оцінити Віталія Кличка як політика.

Чемпіона здебільшого досі сприймають як таку собі приманку до блоку, що заохотила б голосувати за очолюваний ним список за позаполітичною мотивацією. Сприймають в одному ряду з Русланою та Софією Ротару – з тією лише відмінністю, що ані Руслана, ані Софія Ротару не очолюють списки, в яких перебувають.

Телеролики та бігборди "Так! Кличко!" лише посилюють це враження. Яким є наслідок?

Не надто обізнані в політиці люди схильні сприймати блок "Пора – ПРП" не таким і не тим, чим він є насправді. Виборці помилятимуться, намагаючись визначити аудиторію, до якої блок апелює та інтереси якої прагне відстоювати. Автори списку запрограмували виборців на помилкову ідентифікацію блоку, послали їм хибний сигнал про себе та свою природу.

Недаремно вже доводилося чути від людей, що стежать за політичними подіями: "Напевне, "Пора–ПРП" – то чийсь технологічний проект, що не має на меті власне проходження в парламент, а покликаний лише відбирати голоси в конкурентів. От тільки незрозуміло, чий саме це проект".

Що ж далі?

Номером другим іде Віктор Пинзеник. Цілком гідний, авторитетний політик – от тільки міністр фінансів у чинному уряді. Отже, зважаючи на цю постать, не буде очевидним, що блок іде не у фарватері НСНУ й має свою – достатньо критичну – позицію.

(Згадані вже телеролики, де Віктор Ющенко ледь не в екстазі повторює: "Кличко! Кличко!", роблять відмінність позиції ще менш очевидною.)

Третій номер, Владислав Каськів, не встиг стати відомим широкому загалові, й надто (занадто) великій частині виборців його ім’я не скаже нічого конкретного: так, бачили на екранах, але скласти враження не встигли.

Номер четвертий – народний депутат Тарас Стецьків – є, безумовно, відомим. У тому сенсі, що, побачивши його ім’я, більшість виборців збагнуть, що зустрічають його не вперше. От тільки згадати, хто він, зможе далеко не кожен із тих, кого звикли звати "пересічними обивателями".

Якби ж то виборці побачили імена Стецьківа, Філенка, Гриніва, Соболєва поруч, вони б напевне пригадали, хто такий Стецьків, а так, поза контекстом – зовсім не обов’язково.

Євген Золотарьов, номер п’ятий – відомий представник "Пори". Але відомий він у колі політиків, більшість виборців навряд чи засоціюють його ім’я з чимось знайомим.

Оце й уся п’ятірка. Повторимось: про решту кандидатів від блоку дуже значна частина виборців мають щасливу можливість так і не довідатися. Отже, діагноз виходить невтішний: перша п’ятірка блоку вийшла нерепрезентативною, вона не виконує своєї ролі вітрини, чи то афіші, політичної сили, яку намагається репрезентувати.

Тож поки що виглядає так, що "Пора–ПРП" не використає свій цілком реальний шанс (і, можливо, єдиний) увірватися до когорти провідних політичних сил України. Більшість виборців так і не розгледять у них ту саму "нову хвилю", на яку так чекають.

А отже, демократичне крило майбутнього парламенту позбудеться багатьох голосів – і відданих за цей блок, і тих, власники яких, не розгледівши у "Порі–ПРП" постпомаранчевої альтернативи, вирішать таки не піти на вибори. А ще воно позбудеться політиків, без яких виглядатиме значно збідненим.

Борис Бахтєєв, для УП