Українсько-російські домовленості: хто зберіг обличчя?
Коли глядачам 5-го каналу запропонували визначитися, чим були “газові” домовленості 4 січня для України: перемогою, поразкою, чи неминучим компромісом? – голоси між першими двома позиціями розподілилися майже порівну.
Звісно, телеопитування має мало спільного з наукою соціологією. А проте й перші адекватно проведені дослідження зафіксують, напевно, велику поляризацію суспільних оцінок.
Не менший розкид продемонстрували оцінки експертів і політиків. Заяви про “національну зраду” були прогнозовані – перед виборами необхідно здобувати бали. Але й експертне середовище часом виявило схильність не так до тверезих висновків, як до хльостких фраз, які більше личили б записним трибунам.
Очевидно, найцікавішою з оприлюднених досі експертних оцінок стала стаття Сергія Дацюка “Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлі газової кризи”. Я поділяю більшість висновків цієї статті.
Окрім першого. Переконаний, що всупереч твердженню автора, і українська влада, і українська опозиція чудесно розуміли стратегічну гру Росії. Всі усвідомлювали: йдеться не про 50, 160 чи 230 доларів за тисячу кубів газу, а саме про повернення України в сферу російського впливу. І надзвичайно затятий характер переговорів було зумовлено саме цим.
Так само переконаний - головної своєї мети Росія 4 січня, знов-таки всупереч твердженню Сергія Дацюка, не досягнула. Більше того: справді слабка й не надто професійна українська влада спрацювала цього разу як команда, забезпечивши громадянам України – теплу зиму, а своїм наступникам – свободу маневру.
Чи можна було досягнути зранку 4 січня кращого результату, затягуючи переговори й апелюючи до Стокгольмського арбітражу? Не певен. Егоїстична Європа була готова підтримувати Україну лишень до певної межі. Відмовившись від прийнятного, на думку Брюсселя, компромісу, вже Україна (а не зловісний “Газпром”) ставала винною за брак тепла в європейських оселях.
Отже, українська делегація мусила балансувати на лезі бритви – і ледве чи сам пан Дацюк серйозно сприймає свої закиди про “непублічний характер переговорів”. А коли, скажіть, переговори такого рівня й напруги бувають публічними?
Але в чому Дацюк безумовно правий, так це в констатації: газова криза повинна поставити питання про перегляд принципів економічних відносин між двома країнами. Адже названа вище стратегічна мета російського керівництва нікуди не поділася й не подінеться. І Кремль намагатиметься реалізувати її знову й знову, у найнепідходящіші для України моменти.
А відтак, щоб реалізувати свої немалі переваги й уберегтися від несподіваних криз, Україна справді має створити, послуговуючись термінологією Сергія Дацюка, “систему стратегування у владі”.
Причому зробити це демократичній, а відтак нестабільній, розділеній між декількома центрами впливу українській адміністрації буде засадничо складніше, аніж жорстко централізованому гебістському московському режимові...
Що й продемонструвала повною мірою четвергова конференція ображеної Юлії Тимошенко.
Власне, Юлія Володимирівна говорила саме те, що й повинен був говорити за такої ситуації лідер, у якого з-під носу забрали улюблену тему, що могла принести гарантовані дивіденди. А відтак ледве чи є потреба аналізувати чергові позови команди БЮТ, розіслані скрізь від Печерську й до Стокгольма, - це документи відверто одноразового використання.
Натомість сама тональність Юлії Володимирівни містила щось до болю знайоме. Щось, що змусило розгорнути написану ще 1997-го повість Оксани Забужко “Я, Мілена” і перечитати: “Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри... Я – та, що приходить у кожен дім, щоб нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! ... Я дам вам вкусити тіла свого і крові своєї, солодкого тіла свого, а крові ще солодшої, і кривдники ваші відомщені будуть...”
А щодо домовленостей 4 січня, то доволі об’єктивно оцінила їх наступного дня “Вашингтон пост”, написавши: Росія й Україна досягли компромісу, що дав змогу зберегти обличчя.
Саме як збереження Москвою обличчя слід сприймати ідіотську систему, за якою газ закуповується від “Газпрому” по 230 доларів і, змішуючись у невідомих пропорціях з дешевим середньоазіатським, надходитиме до України по 95...
Звісно, ніхто з вищих українських чиновників не міг сказати про таке вголос. А ось що цього не сказали експерти – викликає сум. Адже було зрозуміло: роздмухавши небачену антиукраїнську істерію, путінський режим ніколи не визнає своєї поразки публічно.
І ознакою мудрості з боку українців було не сипати йому солі на хворі місця. Нас мусить цікавити за цих умов лишень вартість, кількість і якість газу на кордоні...
...Отже, обличчя наразі зберегли всі. Конфлікт законсервовано і перенесено в майбутнє. Але українці (і світ) отримали предметний урок: Київ не завжди йде шляхом капітуляції.
Майбутні ж стадії конфлікту справді залежатимуть від того, наскільки міцно чутиметься українська влада і наскільки ясно усвідомлюватиме вона модель стратегічного майбутнього своєї власної держави.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
