Відставка уряду: хто виграв і хто програв?
Досягнення угод, аналогічних тим, які було підписано українцями в Москві 4 січня, радше зміцнило б позиції будь-якого східноєвропейського уряду. Але передвиборчий час в Україні має свої закони. І уряд Єханурова – далеко не гірший в нашій історії – виявився жертвою свого кроку, який здався декому з політичних опонентів надто сильним.
Ще напередодні 10 січня відставка уряду, попри грізні заяви ЮВТ, не здавалася неминучою. Насамперед, не були в ній гаряче зацікавлені тверезі голови з "Регіонів" – їхній електоральний показник жупел "помаранчевого уряду" в Києві аж ніяк не погіршував.
Та й в інших фракціях багато хто розумів: лишати країну серед зими (та ще й коли в наші двері стукає епідемія пташиного крипу!) без стабільної виконавчої влади – принаймні безвідповідально.
Але "Регіони" виявилися заручниками власної антиурядової риторики, яка не дозволила їм в останній момент зманеврувати - хоч тональність виступів представників цієї фракції була на диво стримана – говорили скоріше про необхідність відставки Івченка й Плачкова.
Натомість вирішили все голоси фракції Литвина, провідники якої зметикували: саме власникам бренду "Ми" перейде та дещиця електорату, яку "Наша Україна" начебто могла б закумулювати завдяки адміністративному ресурсові.
А відтак на табло й засвітилася сакраментальна цифра "250". І надійшов час робити попереднє сальдо здобутків і втрат.
Правові наслідки відставки уряду в нинішній перехідний період невизначені. Адже парламент має, як і мав раніше, право відправляти весь склад Кабміну у відставку – але право формувати уряд здобуде лишень після виборів. Натомість нова редакція Конституції нічого не говорить про статус "в.о.".
І, отже, хоча закон забороняє виконання обов’язків довше 60 днів, у відставленого уряду є всі шанси пропрацювати до виборів. Причому в статусі, абсолютно незалежному від парламенту, - адже вищої кари для міністрів придумати вже годі, і, вже застосувавши цю кару, парламент сам позбавив себе будь-яких дальших важелів впливу на Кабмін.
Звичайно, президент має за таких умов декілька варіантів поведінки. Він може внести на розгляд парламенту (як це передбачено попередньою редакцією Конституції) нову кандидатуру прем’єра - хоча б і того ж Юрія Івановича. Але без шансів на затвердження – то ж ледве чи Банкова піде саме цим шляхом.
Скоріше президент або пролонгує життя відставленого уряду в статусі "в.о." (хоч це вже зробив і парламент своєю постановою!), або взагалі удаватиме, що парламентський акт не має чинності, бо ухвалений з порушенням регламенту. Юридичні підстави у Банкової для цього є.
Відмінність між цими двома варіантами тільки в тому, чи вживатимуть на сторінках "Урядового кур’єру" перед титулами членів Кабміну слова "виконувач обов’язків".
ЯК ЦЕ БУЛО |
А тепер – про те, як змінилися шанси основних гравців на українській політичній арені. Насамперед – про тих, хто стоїть за відставкою уряду.
Ледве чи ця відставка суттєво змінить майбутні електоральні показники Партії регіонів (доволі високі) чи КПУ (доволі низькі) – базовий електорат цих сил давно вже визначився.
Можливо, вона допоможе вскочити в останній вагон об’єднаним есдекам разом із сателітами. Але для цього тим потрібно буде відщипнути пару відсотків голосів саме від "регіоналів" - не випадково закарпатець Шуфрич "забойну" промову 10 січня виголосив російською! А прагматичні "донецькі" в схильності до політичної харитативності помічені досі не були...
Не зміниться суттєво й показник блоку Литвина – адже "адміністративно керованого" електорату в "Нашої України" вже й так давно не лишилося.
Хто не вірить – нехай згадає, скільки голосів приніс чотири роки тому адмінресурс блокові "За єду"; а та влада вміла застосовувати адміністративні важелі значно ефективніше.
Я не говорю при цьому, що вибори будуть чисті й вільні від адміністративного тиску взагалі – але основний його тягар припаде саме на місцеві кампанії, де клани й кланики – починаючи від столиці й закінчуючи останньою вбогою хацапетівкою – за будь-яку ціну намагатимуться залишитися при владі й можливості далі дерибанити комунальне майно й землю.
Хто, очевидно, реально програв 10 січня – це ЮВТ.
Отримавши жіночу сатисфакцію за вересневу відставку, Юлія Володимирівна водночас настрахала значну частину свого національно-демократичного в основі електорату, позиціонувавшись як сила, що діє разом із комуністами, есдеками та "регіоналами".
То ж ледве чи варто віднині лідерці БЮТ, а також особам з її почту, розраховувати на захоплений прийом у Львові, а Одеса й Донецьк і так ставляться до ЮВТ більш ніж прохолодно.
Частина колишніх "бютівських" голосів розподіляться (у невідомій наразі пропорції) поміж "Нашою Україною" і блоком "ПРП-Пора".
До речі, становище цього відламу Майдану сьогодні доволі критичне. Продуманими й чіткими кроками він може або суттєво поліпшити свої електоральні показники і гарантувати проходження до парламенту, або ж, навпаки, втратити, - якщо "майданний" електорат, емоційно вражений останніми подіями, вирішить таки мобілізуватися навколо "Нашої України" як проекту гарантовано прохідного.
Нарешті, сама "Наша Україна" безумовно не втратить – її стабільний базовий електорат лишиться при своїх поглядах. А от чи здобуде – так само залежить від продуманості дальших кроків її керманичів.
У кожному разі, конфігурація нового парламенту залишиться приблизно такою ж, як і передбачалося. Лишень БЮТ доведеться сильніше позмагатися за своє третє місце, на яке зараз може зазіхати й Мороз, Симоненко, або Литвин.
А ось можливості для політичних домовленостей у новому парламенті стали ще гіршими. Принаймні, сьогодні тільки безнадійний оптиміст може уявити Юрія Єханурова і Юлію Тимошенко членами однієї урядової команди. Можливості союзу Тимошенко-Янукович (вживаю тут це прізвище на означення колективного керівництва ПР!), або ж Янукович-Єхануров (вживаю знов-таки останнє прізвище на означення колективного керівництва НУ) виглядають сьогодні значно суттєвішими.
Проте чого не бувало в українській політиці...
А ось Україна 10 січня напевно програла – адже позиції її виконавчої влади послабилися, і проривів на переговорах очікувати нам ближчим часом напевно не випадає. Цього, власне, й хотіла досягнути команда Володимира Путіна.
Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
