Cуспільне телебачення: з чистого аркуша

В Україні агітувати за суспільне телебачення – це відчути себе радянським розвідником Ріхардом Зорге. У 1941-му він першим повідомив у "Центр", що німці готують війну і треба діяти. "Центр" реагував адекватно: Зорге оголосили панікером. Героєм його зробили уже після війни, яка все-таки відбулася, і за перемогу в якій довелося переплатити кілька десятків мільйонів життів і 4 роки жаху. Українські політики розмови про суспільне телебачення сприймають, як японські шифрограми Зорге: від них легше відмахнутися, ніж повірити.

За рік дискусій, круглих столів і суперечливих заяв можновладців тема не стала зрозумілішою, зате перетворилася на смертельно нудну "мильну оперу", яка несе втому і роздратування. Сухий залишок: проект, який мав стати найбільшим медійним здобутком післяреволюційної країни у 2005 році, – у стані клінічної смерті.

Головна причина – відсутність політичної волі. Як у влади, так і в опозиції. Суспільне ТБ – це норма демократичного світу, це гордість Грузії та Литви, це вимога Європи до Києва, але в Україні воно залишається справою ентузіастів і мрійників, чиї героїчні бої з вітряками дають лише точкові перемоги.

У вас бувало відчуття, що єдиний спосіб завершити справу – почати все спочатку? Навіть якщо ви в цю справу вклали тони часу і віри? Навіть якщо це найважливіша справа вашого життя? Так я сьогодні дивлюся на суспільне телебачення.

Єдиний спосіб подарувати Україні потужне суспільне мовлення – визнати поразку, зупинити пустопорожні розмови про нього і нарешті почати діяти системно. Для цього потрібні спільне розуміння мети, план дій і – насамперед – політична воля.

КРАХ

Хто у ньому винен?

По-перше, ми, прибічники суспільного мовлення. Ми переоцінили готовність влади вивести державний канал з ручного управління. На парламентських слуханнях у квітні ми радісно оголосили, що на запитання "Бути чи не бути суспільному телебаченню?" всі уже відповіли "Так!". І не говорили країні про те, що у ті ж дні секретаріат президента наполегливо рекомендував своїм людям згорнути будь-які розмови про роздержавлення УТ.

Ми колективно гіпнотизували помаранчеву команду розмовами про цінність вільного "Першого каналу" замість того, щоб аргументовано пояснити, чому суспільне мовлення вигідне і владі, і опозиції.

По-друге, винна влада.

Промовиста дуля суспільному телебаченню має чітку дату, місце і форму – 3 листопада, Верховна Рада України, провал другого читання закону "Про суспільне мовлення" - 176 голосів при потрібних 226.

З-поміж ключових фракцій тоді чітко підтримали ідею лише комуністи та партія Литвина. "Регіони" та СДПУ(о) взагалі проігнорували закон. Але справжнім шоком стало блокування ідеї правлячими фракціями: "Наша Україна" - лише 15 голосів "за", "підприємці" Кінаха – 3 голоси, соціалісти – один голос Мороза, "костенківці" та Рух – жодного(!) голосу...

Текст закону, який у стахановському надриві готував Сергій Правденко і кілька залучених ним ентузіастів, захищати складно - він сирий. Але жодна з цих фракцій навіть не включалася у роботу над законом.

Так само, як повністю проігнорували підготовку закону і президент та уряд. Без зауважень! Без пропозицій! Просто "не хочу" - і все!

Насправді настрій влади був зрозумілий набагато раніше. Публічних заяв обмаль, але промовисті. Олександр Зінченко, батько-засновник найсильнішого українського каналу "Інтер", радив замість суспільного телебачення робити ... українське "Discovery".

Петро Порошенко, який подарував країні диво "каналу чесних новин", переконував, що паралельне існування державного телебачення та суспільного – це нормально. Абсурдні тези для будь-кого, хто розібрався для себе, у чому місія суспільного мовлення!

З президентом взагалі малозрозуміла історія.

Від багатьох близьких до Віктора Ющенка людей доводилося чути, що тема суспільного мовлення відверто дратує главу держави. Країна здебільшого чула заплутані пояснення його речника Ірини Геращенко, яка то казала, що президент "за", то пояснювала, що він ще не знає, на якій базі його створювати.

Справжнім шоком став рознос, який у липні на закритому засіданні кабміну президент влаштував Миколі Томенку і Тарасу Стецьківу, двом найзавзятішим лобістам ідеї у помаранчевій владі.

Зберегти обличчя глави держави відчайдушно намагається Олег Рибачук, який після приходу в секретаріат незмінно повторює, як мантру, що "суспільному телебаченню – бути". Але це не міняє сформованого враження: влада не знає, як робити суспільне мовлення, не хоче його робити і не бачить у цьому цінності.

Нарешті, у провалі винна і сама Національна телекомпанія України. Канал роками робив усе, щоб від нього відвернулася країна – і журналісти, і партнери, і рекламодавці, і засновниця-влада, і – найстрашніше! – глядач. Зміни на НТКУ, здійснені командою Стецьківа, розхитали стереотипи "відстійного" і "безнадійного" каналу. У нового керівника – Віталія Докаленка – є бажання далі піднімати його з руїни. Але це не міняє загального враження: цей канал – джерело головного болю, валіза без ручки, в нього не вірять.

НТКУ

У циклопічному вестибулі Національної телекомпанії уже кілька місяців поспіль гостей зустрічає дошка оголошень профкому: вона запрошує всіх, кому потрібен мед, зібратися наступного ранку біля ліфтів – з грошима і з банками.

Якщо послуговуватися модними зараз бджолярськими метафорами, то НТКУ – це вулик, який не вийшов із зимової сплячки. У ньому є життя – і роботящі бджоли, і трутні. Вони можуть гудіти і навіть покусати того, хто порушить їхній спокій. Але меду від цього вулика чекати даремно – він у вічній мерзлоті. Все, що можна з цим роєм зробити, - продовжувати підгодовувати його чимось солодким. Чи може так тривати довго – краще питати у досвідчених бджолярів.

За півроку роботи на державному телебаченні я встиг полюбити його в усій його безнадійній довершеності.

Це колосальний ресурс – грандіозний будинок-"олівець" і найбільші в Україні 600-метрові студійні павільйони. Це – люди: найдосвідченіші технарі країни і легендарні обличчя українського телебачення. Це – статус: найкраще в Україні покриття і знакова "перша кнопка" на пульті.

Але це і повний занепад. Катастрофічне технічне відставання: з друкарськими машинками замість комп'ютерів і з безцінним архівом, який за кілька років буде втрачений, якщо його не оцифрують.

Компанія, структуру якої можна зрозуміти хіба що з телефонного довідника 2003 року випуску. Канал, який не може легально заробляти гроші і легально їх платити людям. Канал, де сюжети на замовлення і обкрадання компанії є безумовним рефлексом. Канал, на якому роками панувала зневіра і приниження.

З досвіду роботи у команді Тараса Стецьківа я знаю, що на каналі можна перемагати. За цих півроку канал зробив найкраще "Євробачення" в історії конкурсу, змінив дизайн і запустив головні новини країни, які експерти EBU називали найсильнішими на ринку. Канал зумів відмежуватися від свого пропагандистського минулого, підписав із кабміном угоду про невтручання у редакційну політику і вперше у своїй історії почав працювати чесно – без телефонного права і цензури.

Найголовніше – канал почав змінювати ставлення до себе: на телецентр потягнулися охочі працювати, рекламні надходження виросли у 3-4 рази, каналу почали вірити, ним почали пишатися. Усе це дозволяло нам говорити про те, що прорив на "Першому каналі" відбувся.

Все це не змінює суті: НТКУ у її нинішньому вигляді приречена, і це підтверджує досвід роботи її нового керівництва на чолі з Віталієм Докаленком. Один із найдосвідченіших телевізійників країни - Докаленко при призначенні у жовтні заявив, що продовжить курс на популярний і сучасний канал, але життя не знімає гирі з ніг – сьогодні в НТКУ ті самі проблеми, що й в усі попередні роки.

На каналі зберігся менеджмент часів Кучми. Зі знакових постатей можна виділити віце-президентів Каленського та Круглова. У період безвладдя після відставки Стецьківа на них зробив ставку голова Держтелерадіо Іван Чиж, вони публічно виступали проти реформ на НТКУ.

Пан Круглов – це управлінець радянського типу, для якого сенс телебачення – виготовити 4800 годин державного замовлення. Пан Каленський, який уже за часів Докаленка отримав у підпорядкування комерційно найпривабливіше спортивне мовлення - це ризик збереження тіньових, корупційних схем, а також повернення в ефір "джинси", тобто "замовних" матеріалів.

В ефірі залишається і навіть повертається "неліквід" - відверто непрофесійні програми, які нищать рейтинг каналу і за які просто соромно.

Компанія не має грошей на розвиток - бюджетних коштів замало навіть для того, щоб погасити її борги.

Немає прогресу у зміні статусу НТКУ з бюджетної установи на державне підприємство. Компанія і наступного бюджетного року працюватиме за правилами дитячого садка або бібліотеки – з тарифними сітками для зарплатні і з архаїчними, непридатними для ринку фінансовими правилами.

В усьому цьому абсурдно звинувачувати лише менеджмент компанії. Адже будь-які серйозні зміни в НТКУ неможливі без підтримки влади – потрібен карт-бланш на внутрішні реформи і зняття адміністративно-фінансового зашморгу, який душить компанію ззовні.

Канал залишається дрімучим анахронізмом, який безнадійно відстає від ринку, і прірва росте.

Цей вулик у сплячці занадто дорого обходиться країні. Система державного телебачення має бути демонтована. Майбутнє – за суспільним телебаченням, яке постане на його місці.

МАЙБУТНЄ

Суспільне телебачення у різних країнах влаштовано по-різному, але його суть зводиться до формули:

1) суспільство є його власником - канал не може бути приватизований;

2) суспільство фінансує його;

3) суспільство контролює його програмну політику.

Чим це відрізняється від нинішнього державного телебачення?

По-перше, тим, що керівників суспільного мовлення призначає і звільняє не президент, а наглядова рада, яка представляє різні інтереси – і влади, і опозиції, і громадських організацій.

По-друге, змінюється фінансування: суспільне телебачення не може висіти на гривневому гачку Держтелерадіо, яке може блокувати всі надходження і видатки НТКУ.

Головна різниця: суспільне телебачення – інше за духом. Це не канал-пропагандист, яким влада забиває правильні меседжі у голови бабусь у райцентрах. Навпаки – це канал зразково-показово відсторонений, канал взірцевої редакційної політики. Це означає, що він не залежить від інтересів приватних власників, а отже, може чесно говорити і про Нікопольський феросплавний, і про "Євраз", і про "СКМ".

Це значить, що на українському телеринку, який має погану репутацію, з'явиться канал стандартів – канал, на який рівнятимуться інші. Крихітного "5 каналу" рік тому було достатньо, щоб машина тотальної цензури забуксувала і заглохла. Можна лише уявити, яким потужним захисником правди може стати канал, що має найбільше покриття у країні!

Суспільне мовлення – це взірцеве британське BBC, інтелігентне американське PBS або могутнє японське NHK. Цим шляхом уже пройшли всі країни колишнього соцтабору, і ним уже йдуть деякі пострадянські держави.

У Польщі система суспільного мовлення – одна з найпотужніших в Європі. Македонія щойно ухвалила свій закон, який їй допомагала написати ОБСЄ. Грузія змогла утворити суспільне мовлення ціною скорочення 3000-ного колективу до 700 осіб. Все це стало можливим завдяки одному: політичній волі керівників цих країн, які подарували своїм народам розкіш чесного і відповідального телебачення.

Для суспільного телебачення в Україні є колосальна база: це не лише НТКУ, а й обласні державні телерадіокомпанії, які давно заслуговують кращої долі, ніж прозябання у залежності від губернаторів; це телеканал "Культура", який не має власного ефіру; це і канал іномовлення "УТР", який мав би гідно представляти країну за кордоном, а натомість є незграбним PR-придатком Держтелерадіо.

Розуміння напрямку змін висить у повітрі. Потрібні конкретні кроки і план, який може об'єднати всіх, хто бачить цінність у суспільному мовленні.

ПЛАН

1. Закон про суспільне мовлення. Текст закону, який зараз готується до повторного другого читання, набагато якісніший за попередній, але і далі викликає забагато зауважень і заперечень.

Сьогодні з'явилася готовність працювати разом різних зацікавлених гравців – і експертів, і політиків, тому тут маємо два варіанти: або стахановськими темпами виходити на погоджений варіант закону до січня, коли парламент матиме останній повноцінний передвиборчий тиждень; або, залучивши експертів, готувати закон для розгляду вже нового парламенту.

Найгірше, що може статися: черговий провал закону просто через те, що "не вистачило однієї ночі".

2. Консолідація. Вона необхідна для сильного і якісного супроводу реформи. Суспільне мовлення має з розрізненого броунівського шарахання перетворитися на згуртовану і ефективну громадську ініціативу.

Ця ідея закладена. Центр суспільних медіа щойно утворений у Києві. Дев'ять місяців тому коаліція "Суспільне мовлення" дала унікальний приклад співпраці зацікавлених експертів та організацій. Тепер пора залучити у цю справу і секретаріат президента, і кабінет міністрів, і – обов'язково! – НТКУ.

3. Концепція. Достойна ідея має перетворитися на проект. Суспільне мовлення – це не лише красиві формули, а й конкретні і дуже ґрунтовні речі: бізнес-план, програмна політика, редакційна політика, портфель телепрограм.

Нічого не заважає підготувати ці речі на затвердження майбутньою наглядовою радою.

4. Супровід. Потрібний системний і комплексний супровід реформи з боку влади. Майбутня реформа – це справа не лише Держтелерадіо або віце-прем'єра з гуманітарних питань. Її треба робити разом з Мінфіном і Мінкультом, з губернаторами і з податковою.

Пора вдихнути життя в робочу групу із впровадження суспільного мовлення, створену в секретаріаті президента, або знайти для цього іншу формулу.

5. Найголовніше, а тому першочергове! Політична воля. Потрібна чітка позиція щодо суспільного мовлення і влади, і опозиції.

Є сенс вимагати від усіх ключових учасників виборів оприлюднити позицію щодо суспільного мовлення і роздержавлення преси.

Все це не так азартно, як приватизація "Криворіжсталі" і розподіл місць у виборчих списках, не так видовищно, як напіврозпуск ДАІ або будівництво мистецького "Арсеналу", і не так заплутано, як меморандум влади-опозиції або відставка Піскуна. Це – глибше і важливіше. Це – суспільне мовлення.

Прикро, що ці кроки ми не зробили раніше.

Добре, що ми в змозі почати діяти ефективно прямо сьогодні.

Навіть, якщо для цього все треба почати з чистого аркуша.

Андрій Шевченко – президент Центру суспільних медіа, у 2005 – віце-президент НТКУ, у 2003-2005 – шеф-редактор "5 каналу"