Велика газова криза: Україна як полігон для перетворення Росії на "євразійську Нігерію"
МЕМОРАНДУМ
Назва "газова криза" - досить умовна. На сьогоднішній день немає підстав говорити про наявність системної економічної кризи в Україні або її передумовах. Якщо навіть ціна російського газу для України буде зафіксована на рівні $230 (що, як ми спробуємо показати нижче, майже ймовірно), це не буде означати істотної загрози краху української економіки. Безперечно, від держави будуть вимагатися значні послідовні зусилля, щоб не допустити істотного росту цін на газ для населення / соціальної сфери й різкого - для промисловості (у першу чергу, хімічної й металургійної галузей). Однак, якщо ці зусилля будуть компетентні й чесні, радикальну зміну російського газового тарифу Україна переживе спокійно і з гідністю.
Скоріше, поняття "криза" виникає в політико-пропагандистській сфері. І відображає не стільки сукупність потенційних проблем національної економіки України, скільки:
- кризу філософії "пострадянських" російсько-українських відносин, що склалися в 1992-2004 роках;
- кризу взаємного сприйняття, що переживають після Помаранчевої революції еліти двох країн;
- кризу переосмислення Росією своєї ролі й місця в сучасному світі, яку уже не можна назвати пострадянською – вона постпострадянська.
Можна сказати, що криза багато в чому обумовлена завершенням існування пострадянського простору як геополітичної та геоекономічної реальності.
 |
Фото "Коммерсант" |
1. Справжні причини кризи. Цілі Росії в "газовій війні".
Джерелом / ініціатором "газової атаки", а виходить, і газової кризи є, безперечно, Росія. І тому важливо осмислити, якими власне є цілі Росії в нинішній енергетичній війні з Україною.
Таких цілей дві: стратегічна та проміжна.
Стратегічна мета Росії - контроль над газотранспортною системою України. Ця мета продиктована геоекономічною стратегією Росії, що сформулювалася у цілісному вигляді у цьому році.
Основні положення цієї стратегії, орієнтованої на період до 2012-2013 років, такі:
- Росія більше не відчуває потреби в імперському національному проекті;
- основна місія Росії – стабільний і незамінний постачальник енергоресурсів (у першу чергу, природного газу й сирої нафти) у Західну Європу та, у меншій мірі, США; "євразійська Нігерія";
3 жовтня 2005 року на саміті Росія - ЄС Володимир Путін заявив: "Ми вирішили допустити європейських партнерів у видобуток газу на території РФ. Вони пішли нам назустріч - пустили нас у свою мережу розподілу, у тому числі електроенергії на території Європи. І разом ми маємо намір здійснювати великі інфраструктурні проекти, у тому числі будівництво Північно-Європейського газопроводу". Говорячи про участь країн Європи в газовидобутку, президент Росії підкреслив: "Європейці будуть контролювати все - від видобутку до кінцевого споживача".
- в умовах стрімкої депопуляції й незворотного розпаду ряду державних інститутів (армії, частково - правоохоронної системи) Росія не в змозі самотужки забезпечити свою територіальну цілісність і непорушність державних кордонів, тому для вирішення подібної групи завдань мають бути залучені зовнішні сили - основні споживачі енергоресурсів російського походження (Євросоюз, США, до деякої міри - Китай); ці сили повинні виходити з розуміння, що збереження РФ у сучасних кордонах є кращою гарантією стабільності сировинних поставок;
- Росія не має потреби ні в яких елементах економіки та політико-соціальної системи, що не відповідають безпосередньо її місії "євразійської Нігерії";
- реалізація місії вимагає успішної конкурентної боротьби з альтернативними постачальниками енергоносіїв; перемога ж у цій боротьбі, у свою чергу, вимагає максимально можливого контролю над інфраструктурою енергетичного транзиту в Східній Європі.
2005 рік став рубіжним: після цього держава-нація напівколоніального типу, яку вибудовує Володимир Путін, уже не має потреби в особливій геополітичній ролі (навіть у регіональному масштабі) або воєнно-стратегічному проектуванні.
Тому Кремль уже не хоче "прив'язувати" до себе пострадянські країни, сміливо йде в грі з ними на політичне загострення. Напівдержавним компаніям ("Газпрому" та ін.), які сьогодні фактично підконтрольні бізнес-команді Володимира Путіна, потрібні газо- і нафтопроводи.
Так, Білорусія одержала гарантії пільгової ціни ($46.8 за 1 тис. кубометрів) на російський газ після того, як погодилася передати дочірній структурі "Газпрому" 50% акцій державного газотранспортного підприємства "Бєлтрансгаз".
20 грудня 2005 року заступник голови правління "Газпрому" Олександр Медведєв заявив: "Білорусія є єдиною країною, на території якої експортний магістральний газопровід належить "Газпрому" на правах власності, а земля під ним - в довгостроковій оренді "Газпрому". І, по-третє, відновлені предметні переговори по "Бєлтрансгазу", успішне завершення яких буде означати, що "Газпром" одержить контроль над всією газотранспортною системою Білорусії. Це важливий фактор зміцнення ринкових позицій і підвищення конкурентоспроможності "Газпрому" у Європі. Тому проведена "Газпромом" політика у відношенні Білорусії цілком ринкова - і вона економічно обґрунтована й вигідна для всіх груп наших акціонерів - і держави, і приватних інвесторів".
У той же час, країни, які ще недавно (по інерції) розглядалися Москвою як геополітичні союзники, уже не можуть користуватися енергетичними преференціями Росії. Так, ціна на газ для Вірменії з 1 січня 2006 підвищена з $54 до майже не підйомних для вірменської економіки $110. Незважаючи на те, що Вірменія була й залишається єдиним більш-менш надійним союзником Росії на Закавказзі, на території Вірменії розташована російська військова база (за яку, до речі, РФ нічого не платить, і навіть комунальні платежі здійснюються вірменською стороною). Просто Вірменія не представляє для команди Путіна інтересу в якості енерготранзитної території, і тому Кремль не бачить резону робити цій країні які б то не було поступки.
Отже, з 2005 року Росія остаточно відмовилася від колишнього геополітичного проекту (політико-культурний лідер євразійського хартленду) і взяла на озброєння новий геоекономічний проект ("євразійська Нігерія"). Усі скільки-небудь істотні дії російської влади відтепер підпорядковуються логіці цього проекту.
"Газова атака" Москви свідчить про початок всебічної та повномасштабної реалізації "нігерійського проекту". При цьому Кремль ясно дає зрозуміти, що як стратегічний політичний союзник Україна йому більше не потрібна. Проміжна мета "газової атаки" - домогтися зміни влади в Україні.
Однак зацікавленість у зміні влади не носить ні політичного, ні геополітичного характеру. Просто Володимир Путін переконаний, що із меланхолійним шанувальником трипільської культури Віктором Ющенком домовитися про спільну власність на газотранспортну систему України йому ніколи не вдасться. А з деідеологізованими прагматиками Віктором Януковичем і Юлією Тимошенко - вдасться. У цьому сенсі стрімке закриття Генеральною прокуратурою РФ кримінальної справи у відношенні екс-прем'єра України на піку конфлікту (26 грудня 2005) - аж ніяк не випадковість. Ще у вересні на обіді у Володимира Путіна було укладено угоду з додатковими умовами, про які не прийнято говорити вголос.
 |
Фото Коммерсант |
Не можна ігнорувати також глибинні передумови геоекономічної стратегії Росії, що остаточно оформилася в 2005 році. Ця стратегія відображає систему особистих життєвих стратегій Володимира Путіна і ключових фігур його команди.
Коли в 2008 році досить нестарий (55 повних років), спортивний і не позбавлений чоловічої чарівності Володимир Путін залишить пост президента РФ, він буде одним із найбагатших людей Європи. $15 млрд. - от досить скромна оцінка його володінь на 01.01.2008. Мільярдерами будуть і основні ділові партнери другого демократично обраного російського президента.
І перед усіма цими людьми вже сьогодні стоять три життєво важливих і тих, що мають сенс, питання:
- як легалізувати гігантські суми, якими вони володіють;
- як створити надійну систему, що дозволяє частково інвестувати власні кошти й без обмежень розпоряджатися прибутком від інвестування;
- як уникнути надлишкової недружньої уваги правоохоронних органів США і Євросоюзу до гігантських володінь, зароблених у 1997-2005 рр. людьми, чия офіційна зарплата ніколи не перевищувала $50 тис. на рік?
У путінському оточенні панує переконання, що єдиною гарантією особистої та економічної безпеки цих людей буде постійна потреба провідних держав Євросоюзу, а також США в них як співвласниках і топ-менеджерах системи транзиту енергоносіїв Росія – Захід.
Можна з високою мірою упевненості говорити про те, що після того, як Володимир Путін піде з президентського посту, він стане керівником компанії NEGPC (North European Gas Pipeline Company), головою комітету акціонерів якої вже працює екс-канцлер ФРН Герхард Шредер.
Як відомо, основна мета NEGPC (офшорної структури, зареєстрованої в кантоні Цуг, Швейцарія) - будівництво Північно-Європейського газопроводу (ПЄГ), що пройде по дну Балтійського моря і зв'яже Росію з безпосередніми споживачами її енергоресурсів у Західній Європі - Німеччиною, Нідерландами, Великобританією. Проект ПЄГ, вартість якого становить біля $4 млрд., - найважливіший елемент газотранспортної інфраструктури, що гарантує стабільність місії Російської Федерації як "євразійської Нігерії".
Виходячи з логіки й базової мотивації сьогоднішньої російської влади (владної команди), у випадку компромісу з Києвом у питанні про управління газотранспортною системою розпоряджатися магістральними газопроводами України буде зовсім не російська держава і навіть не компанія з переважною державною участю. На першому етапі це буде комерційний консорціум, де інтереси трьох країн учасниць - України, Росії та Німеччини як основного гаранта й енергоспоживача - будуть представлені напівдержавними й навколодержавними концернами. Однак у перспективі 2-3 років контрольний пакет акцій керуючої компанії неминуче виявиться в приватних руках, які за рельєфом долоні нагадують руки Путіна, Шредера й т.п.
2. Кремлівський сценарій вирішення кризи.
Фінансовий план російського ВАТ "Газпром" на 2006 рік складено, виходячи із ціни на газ, який поставляється Україні в якості плати за транзит російського газу в Західну Європу, $145 за 1 тисячу кубометрів.
Це означає, що в дійсності Росія в найближчому майбутньому пом'якшить умови для України й погодиться на фінальну ціну в коридорі $140-155 за 1 тисячу кубометрів, а також на збільшення Україною плати за транзит до $1.75 за 1 тис. кубометрів на 100 км. (За умови симетричного збільшення плати за транзит українського газу, купленого в Туркменістані, через територію Росії).
Зрозуміло, відступ Росії від заявлених $230 за 1 тисячу кубометрів відбудеться не просто так, а:
а) нібито на прохання "українських друзів" Росії, до яких можуть відноситись як Віктор Янукович, так і Юлія Тимошенко; у такий спосіб Кремль розраховує стимулювати електоральний успіх тих сил, з якими в нього є конфіденційні домовленості;
б) за умови демонстрації Україною хоча б наміру обговорити в середньостроковій перспективі питання про створення міжнародного консорціуму по управлінню газотранспортною системою України.
При цьому пункт б) для Росії в перспективі найближчих 3 місяців не настільки важливий: однаково Кремль вважає, що з Ющенком каші не звариш, а виходить, головний очікуваний результат реалізації кремлівського сценарію "Газовий наїзд із наступним відкатом" - формування неющенківської / антиющенківської більшості в наступному парламенті України.
Суєта різноманітних українських політиків навколо газового питання, спроби створення "альтернативних планів" вирішення кризи і т.п. глибоко не випадкові: вони продиктовані прагненням цих політиків приписати собі заслугу майбутнього зниження ціни з $230 до $140-155 і "порятунку" української економіки. Офіційна Москва, у силу вищенаведених міркувань, ставиться до подібного PR-блефу своїх потенційних лоялістів більш ніж прихильно.
При цьому політичний маневр, на який ідуть Кремль і його потенційні соратники в Україні, не можна визнати позбавленим витонченості. Надміру завзяті критики уявних "імперських" прагнень Росії не враховують, що в обмін на газотранспортний консорціум Путін готовий буде підписати навіть угоду про дострокове виведення Чорноморського флоту (базу, вартістю в $10 млрд., у Новоросійську будувати ніхто не збирається, флот буде відправлений Кремлем на металобрухт).
У першій декаді січня російський "Газпром" може піти на кілька тактичних акцій залякування України, зокрема, скоротити поставки газу через Україну приблизно на 20%. Однак ці заходи не будуть довгостроковими, і найважливіше для України в такій ситуації - не панікувати і дочекатися мирного завершення загрозливої PR-акції.
Рух України до врегулювання газової кризи повинен будуватися на усвідомленні і осмисленні справжніх намірів і лінії поведінки Кремля.
3. Українська економіка в умовах "компромісного варіанту" ($145 за 1 тис. кубометрів + зміни в транзитних тарифах).
Чутки про крах української економіки у випадку істотного підвищення ціни на російський газ занадто перебільшені.
Виходячи з найбільш імовірного сценарію ($145 за 1 тис. кубометрів російського газу, $1.75 за 1 тис. кубометрів на 100 км - транзитний тариф) Україна цілком зможе не підвищувати внутрішню ціну на газ для населення й соціальної сфери ($38) і втримати в розумному коридорі (до $100 за 1 тис. кубометрів) ціну на газ для національної промисловості.
Щоб вирішити таке завдання, Україні в 2005 році буде потрібно близько $700 млн. додаткових коштів.
Ці кошти нескладно мобілізувати навіть без якої б то не було корекції параметрів угод про оренду Росією Чорноморського флоту, зміни умов використання Керченської протоки. Оптимальне (економічно, політично й соціально) джерело – кошти від легітимації приватизації (доплати власників підприємств, приватизованих за символічною ціною в 1993-2004 р.).
Причому легітимація приватизації може початися якраз на тих підприємствах, які відчувають першочергові потреби в нівелюванні наслідків росту ціни на газ. У результаті підтримка підприємств де-факто буде здійснюватися за рахунок щасливих власників самих же підприємств.
Зрозуміло, цей розрахунок не враховує інвестицій у модернізацію виробництв, спрямовану на впровадження сучасних технологій енергозбереження. За даними різних експертів, програма модернізації вимагає від $2 до $9 млрд. у найближчі 6 років. Ми вважаємо, що необхідні для цього ресурси правильніше за все залучити через той же механізм легітимації приватизації (не виключено, за рахунок власників самих же підприємств, що модернізуються).
4. Позиція США і Євросоюзу стосовно газової російсько-української кризи.
США і Європа, у цілому, вітають російський геоекономічний проект "євразійської Нігерії", тому що їх цілком влаштовує відмова Росії від імперських амбіцій і смерть євразійської імперії як потенційного геополітичного конкурента. Тому Захід буде допомагати Володимиру Путіну в реалізації його сміливо-колоніального проекту.
 |
Фото "Коммерсант" |
Однак, разом з тим, США і Євросоюз не зацікавлені в наявності монопольного постачальника енергоресурсів і прагнуть до диверсифікованості поставок енергоносіїв, а також шляхів їх транзиту. Тому вони об'єктивно проти мінімізації транзитної ролі України й переходу газотранспортної інфраструктури країни під контроль Росії.
В силу цього позиція провідних держав G7 у відношенні газового російсько-українського конфлікту приблизно така:
а) ціна газового контракту (газових контрактів) між Росією й Україною - комерційне питання двох країн, і пряме втручання в це питання третіх країн недоцільне;
б) Росія не може скорочувати поставки газу через Україну, не має права висувати передачу їй газотранспортної системи України як невід'ємну умову подальших поставок за розумними цінами й повинна шукати з Україною взаємоприйнятий компроміс.
Варто враховувати також, що, незважаючи на періодичну (в основному, у ході поїздок у глибинку) антизахідну риторику російського президента, Володимир Путін повністю економічно й психологічно залежить від США і Євросоюзу. Без впливових західних партнерів проект "євразійської Нігерії" неможливо реалізувати, а довгострокові гарантії особистої та економічної безпеки для "команди Путіна" - недосяжні. Тому Кремль не може стратегічно протистояти тиску з боку Вашингтона й Брюсселя.
Це значить, що Україна може користуватися певною підтримкою й посередницькими послугами Євросоюзу й США на переговорах з Росією по врегулюванню газової проблеми.
5. Український сценарій вирішення кризи.
а) У першу чергу, треба сформулювати очікуваний (прийнятний для України) результат переговорів. На нашу думку, він виглядає так: поетапний перехід протягом 2006 року до розрахунків за споживаний Україною російський газ за ціною $145 за 1 тис. кубометрів (у січні 2006 - $65 за 1 тис. кубометрів) і відмова від претензій Росії на контроль над газотранспортною системою України. Такі умови треба внутрішньо прийняти як розумний орієнтир.
б) Необхідно привселюдно розкрити російський сценарій і вивести із гри непотрібних політичних посередників, що прагнуть конвертувати зниження ціни російського газу з $230 до $145 у свій власний політичний результат на виборах-2006.
в) Необхідно повною мірою задіяти лобістський і посередницький ресурс США і Євросоюзу.
г) Необхідно якнайшвидше почати реальні правові дії в Стокгольмському арбітражі, тому що "Газпром" насправді не готовий до юридичної війни. Відмова від позову може бути вчасно використана "Нафтогазом України" як важлива поступка Росії, в обмін на яку можна й треба вимагати зустрічних дружніх кроків.
д) Необхідно задіяти ресурс досвідчених комерційних посередників, яким вдавалося в ряді випадків вирішувати питання за рахунок Росії на користь України. Зокрема, компанії "Росукрэнерго".
Немає сумнівів, що усунення цієї компанії зі схеми газової торгівлі - лише справа часу. Однак занадто квапитися не потрібно. Важливо пам'ятати, що всі стратегічні домовленості "Газпрому" у тій чи іншій мірі будуються на корупції й особистій зацікавленості його вищих посадових осіб.
е) Можна запропонувати Росії - у зв'язку зі зміною самої базової логіки російсько-українських відносин – пов'язати згоду України на стрімке (до $145 уже цього року й, можливо, до $150 у наступні роки) збільшення ціни на газ із декількома додатковими політичними угодами, що акцентують припинення існування СНД як формату організації пострадянського простору, наприклад:
- угоду про дострокове (до 1 січня 2012 р.) виведення ЧФ РФ із Севастополя;
- протокол, відповідно до якого Росія принципово не заперечує проти вступу України в НАТО в найближчому (2008-2010 р.) майбутньому.
У випадку, якщо ціна на російський газ в 2006 році складе $145, а з 1 січня 2007 - $150 за 1 тис. кубометрів, "Газпром" за 6 років (2006-2011) додатково заробить більше $10 млрд. Цих коштів досить для створення військово-морської бази ЧФ РФ у Новоросійську. Україна може навіть запропонувати всю різницю між новою й старою цінами на газ направляти безпосередньо з рахунків "Нафтогазу України" у спеціальний фонд "Новоросійськ-2012", що буде фінансувати будівництво нової бази Чорноморського флоту Росії. Фактично, у цій ситуації Україна пропонує себе як інвестор (спонсор) перебазування флоту. Ми, звичайно, знаємо, що ні флот, ні база команді Путіна по суті не потрібні, але офіційно зізнатися в цьому Кремль сьогодні ніяк не зможе.
Зрозуміло, дані наведені без врахування ймовірного скорочення попиту України на російський газ у найближчі роки, обумовленого ймовірним впровадженням енергозберігаючих технологій на підприємствах - найбільших споживачах газу.
У ході дискусії можна зняти ці умови - в обмін на згоду Росії на поетапний перехід протягом 2006 року до остаточної ціни ($145) і відмову від претензій на українську газотранспортну систему.
є) Україна може висунути альтернативну концепцію Консорціуму по управлінню газотранспортною системою країни (Південноєвропейською газотранспортною корпорацією - ПГК). Основні положення цієї концепції приблизно такі:
- засновниками ПГК мають стати: Україна в особі компанії "Нафтогаз України", основні актуальні й потенційні постачальники газу в Україну (Росія, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан) і найбільші споживачі (США, країни ЄС);
- ПГК може стати орендарем (але не власником) газотранспортної системи України за умови, що цій же ж Корпорації будуть передані у власність нові газотранспортні потужності, причому не тільки й не стільки на території України.
Така концепція не занадто цікавить "Газпром", тому Росія не зможе ефективно брати участь навіть у її обговоренні, не говорячи вже про втілення.
Варто виходити з того, що при посередницькій участі ЄС і США домовленість по всіх основних параметрах поставок російського газу в Україну (через територію України) так чи інакше буде досягнута не пізніше 31 січня 2006 року.
6. Основні уроки кризи.
Пострадянського простору як геополітичної реальності більше немає; на місці колишнього СРСР (СНД) відтепер існує поліцентричний світ, у якому Україна об'єктивно стала (незалежно від того, чи прагнули до цього її еліти) одним із центрів кристалізації, крапок зборки.
Українська державність увійшла в новий етап свого розвитку; юність позаду, починається зрілість; новий етап вимагає від еліт якісно більш високого рівня відповідальності, стратегічної далекоглядності й здатності сформулювати довгострокову доктрину розвитку країни; стара ідеологія, яка передбачала кристалізацію української держави за допомогою "відштовхування" від Російської імперії, невідворотно йде у минуле разом з російським імперським проектом.
Елітам доведеться взяти на себе повну відповідальність за реалізацію в найближчі 5-7 років деяких системостворюючих політичних, економічних, соціальних програм - від легітимації приватизації до промислової модернізації з метою якісного зниження енергомісткості виробництв; втілення цих програм зажадає від політичних еліт і великого капіталу поставити загальнонаціональні інтереси над приватними.
Авторський колектив Інституту національної стратегії України: Станіслав Бєлковський, Олександра Бєлковська, Олексій Мушак, Олеся Яхно
