Війна за природні ресурси стає жорстокішою. Але припинити її можливо
Сучасні наукові дослідження стверджують, що наявні запаси вуглеводнів на планеті здатні забезпечити потреби світової економіки, з урахуванням динаміки їх споживання, не більше, ніж до кінця поточного століття.
Це твердження є справедливим і для ряду інших стратегічних для світової економіки природних копалин.
Отже, ресурси планети є вичерпними, альтернативні джерела за сучасного рівня розвитку науки і техніки – не завжди достатніми для адекватної компенсації втрати ресурсів.
У зв'язку з їх вичерпанням, боротьба за контроль над ресурсами (як військово-політична, так і соціально-економічна) буде посилюватися у прогресії.
З огляду на те, що результати такої боротьби є критично важливими для життєзабезпечення того чи іншого суспільства, вона відбуватиметься з використанням принципу "мета виправдовує засоби".
Уцьому світ наочно пересвідчився під час іракської кризи. Задля доступу до іракських нафтових ресурсів уряди США і Великобританії не використали, а швидше створили інформаційний привід (ніби-то розробка зброї масового знищення) для окупації території Іраку.
Два з половиною роки по початку воєнних дій в Іраку створюються нові інформаційні приводи (перманентні вибори, теракти та ін.), наслідком яких є відволікання уваги громадськості від питань маршрутів вивезення нафти з країни та цін таких поставок.
А крім цього, з метою пролонгації можливостей для перебування окупаційних військ в Іраку, а отже пролонгації контролю над напрямками та доходами від експорту стратегічної сировини.
І навпаки, спроможність країни, що володіє ресурсами, їх захищати від зовнішньої агресії тягне за собою наявність у такої країни суттєвих інструментів для зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного тиску на інших суб'єктів міжнародного права.
Наочним прикладом є Україна, яка також відчула на собі проблему ресурсозабезпечення у вигляді газового шантажу з боку Росії, що здатен завдати серйозного удару по становищу українських компаній та домогосподарств.
Тобто споживачі ресурсів зіштовхуються з проблемою монополізації значної частини міжнародних поставок ресурсів або з причини їх дефіциту (тобто наявності відповідних запасів лише у певних країн) або внаслідок технологічних складностей їх транспортування (як у випадку забезпечення газом України).
У зв'язку з цим виникає запитання, наскільки адекватним сучасній ситуації є міжнародно-правовий механізм попередження виникнення конфліктних ситуацій в питаннях ресурсозабезпечення?
Адже застосування військової сили для встановлення контролю над ресурсами або обмеження експорту власних ресурсів для завдання шкоди національній безпеці та суверенітету інших країн свідчить про безпорадність існуючих правових засобів вирішення проблеми.
Згідно з панівною сьогодні концепцією, та чи інша країна здійснює суверенітет над ресурсами, що знаходяться в межах її території, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Такий принцип дістав вираження у багатьох юридичних документах, прийнятих як на національному, так і на міжнародному рівні.
В українському законодавстві цей принцип закріплено, зокрема у статті 2 Конституції, де зазначено, що суверенітет України поширюється на всю її територію.
Та в статті 13, де вказано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Якщо у внутрішньодержавних господарських операціях заходи антимонопольного регулювання можуть дати відчутний позитивний ефект, то у міжнародній торгівлі ресурсами протидія монопольним проявам істотно обмежена.
Найперше, з причини широкої участі не лише господарюючих суб'єктів, але і політичних органів тієї чи іншої держави у таких поставках.
Враховуючи принципи рівноправності держав у міжнародному спілкуванні та мирного розв'язання суперечок, примусити державу, наприклад, до поставки тих чи інших ресурсів чи до виставлення обґрунтованих цін з точки зору міжнародного права на сьогодні практично неможливо.
Для цього потрібен наддержавний регулюючий орган, наділений ефективними засобами примусу. Спроби міжнародного регулювання робляться (зокрема, нафтовий картель ОПЕК).
Однак вони частіше направлені на координацію поведінки продавців, тобто на підтримку потрібного їм рівня цін і обсягів поставок, а не на раціональний розподіл ресурсів за географічними та галузевими секторами споживання.
У зв'язку з цією ситуацією варто згадати і про тотальну критику Організації Об'єднаних Націй за її неефективність в питаннях підтримки миру та стабільності у світі.
Які ж шляхи виходу із вказаної ситуації можуть бути вжиті на міжнародному рівні ?
Напрошується проста за економічним змістом і водночас архіскладна з точки зору політико-правової реалізації пропозиція – відмова від національного суверенітету на природні ресурси, визнання їх загальносвітовим надбанням і встановлення міжнародного управління їх розподілом, наприклад під егідою ООН.
Основними рисами такого міжнародного управління повинні бути гарантований ООН та військовими формуваннями держав – членів ООН вільний доступ добуваючих компаній будь-якої країни до дозволених до розробки (з точки зору екологічних та інших важливих факторів) природних ресурсів будь-якої іншої країни.
З метою їх експорту у потрібний географічний район без істотних митних, адміністративних та фіскальних перешкод з боку країни знаходження таких ресурсів і на рівноправних для країн-отримувачів ресурсів умовах.
Зрозуміло, що при цьому слід враховувати ряд інтересів країни знаходження ресурсів.
Йдеться про дотримання прийнятих у цій країні екологічних стандартів видобування, пріоритетне забезпечення добутими корисними копалинами потреб країни - але на паритетних цінових умовах з іншими споживачами.
А також певна компенсація за добування корисних копалин - у грошовій формі, формі розподілу продукції або участі інвесторів у соціально-економічному розвитку відповідної країни, можливо зобов'язання інвестора про первинну переробку видобутої сировини на території видобутку тощо.
Автор абсолютно свідомий того, що такий підхід переверне сучасні уявлення про міжнародний порядок, міжнародне та конституційне право, радикально змінить існуючі міжнародні економічні відносини.
Радикально настільки, що на перший погляд ця ідея здається утопією, наївним бажанням встановити справедливість у всесвітньому масштабі.
Втім скасування рабства в США, відмова від золотого стандарту після першої світової війни, відокремлення церкви від держави або формулювання принципів Статуту ООН свого часу теж здавалися революцією.
Зрештою, як висловився класик, "бытие определяет сознание".
Що здатний дати такий принципово новий підхід?
По-перше, тимчасове зниження гостроти проблеми нестачі природних ресурсів у світовому масштабі – принаймні до розробки достатньо ефективних методів їх заміщення альтернативними.
По-друге, усунення причин для ряду гострих міжнародних конфліктів та недобросовісної економічної практики окремих країн.
А у разі їх невідмови від такої недобросовісної практики та наявності відповідних рішень органу міжнародного регулювання (Ради Безпеки ООН, Міжнародного Суду абощо) – міжнародно-правове обґрунтування застосування санкцій, аж до силового втручання, для ліквідації такого міжнародного правопорушення.
По-третє, наповнення новим, реальним змістом ролі ООН у світі як міжнародного регулятора і центра міжнародного спілкування.
Зрозуміло, що такий підхід повинен поділятися всіма без винятку членами міжнародного співтовариства, що вельми непросто.
Особливо проблематично буде змусити визнати такий підхід ті країни, для яких володіння природними ресурсами є джерелом значних доходів.
Проте це не значить неможливість вирішення питання, це, знову ж таки, проблема пошуку адекватних умов такого регулювання і справедливих компенсаційних механізмів.
Принципово важливим у цій ситуації є бажання всіх зацікавлених сторін піти на певні втрати і компроміси задля встановлення ефективних правил міжнародного співжиття на майбутнє.
Викладена ідея сформульована у загально-концептуальному вигляді. Очевидно, що глибоке проектування аж до дрібних нюансів відповідних міжнародних домовленостей не може бути вміщене в обсяг невеликої статті.
Це лише запрошення до початку дискусії – у спорі, як відомо, народжується істина.
Володимир Логойда, для УП
