Кампанія "Анти-НАТО": передвиборчий карнавал та інструмент реваншу
У 2005 році питання НАТО стало актуальним елементом внутріполітичної дискусії в Україні внаслідок двох причин. По-перше, нова українська влада зробила низку важливих заяв, які свідчили про серйозність намірів набути членства в НАТО, а ухвалене у Вільнюсі у квітні рішення надало цьому наміру організаційних форм.
Україна та НАТО оголосили про початок Інтенсифікованого діалогу щодо наміру України стати членом Альянсу. По-друге, низка політичних партій вирішили скористатися початком процесу набуття Україною членства в НАТО в електоральних цілях.
Оскільки кількість противників членства в НАТО в Україні на даний момент істотно перевищує кількість прихильників, експлуатація антинатовських настроїв, на думку опозиційних політтехнологів, може покращити виборчі результати відповідних партій.
В той же час, нинішня хвиля антинатовської риторики виходить за межі суто передвиборчої технології і свідчить про переосмислення вчорашньою панівною елітою свого місця в системі координат "Схід-Захід".
Антинатовська тема звучала в українських політичних дискусіях завжди. Її експлуатація була невід'ємним елементом політичного позиціонування лівих сил: Компартії, ПСПУ, частково СПУ.
Однак в політичному циклі 2005-2006 років ця тема отримала нову проекцію. Якщо раніше антинатовський месседж виступав лише одним з елементів "лівого проекту", побудованого на ностальгії за СРСР, то тепер він став цілком самостійним ідеологічним форматом, навколо якого відбувається консолідація практично всіх політичних сил, які називають себе опозицією.
В тому числі і тих "центристських" сил, які до 2004 року дружньо підтримували всі проекти, ініційовані колишньою владою, спрямовані на зближення з НАТО.
Нині в Україні належність до опозиції тотожньо належності до кола противників членства в НАТО. Така ситуація безумовно збіднює політичний ландшафт України. Але далеко не всі активісти нинішнього антинатовського фронту бути такими завжди.
НАТО як детектор політичного хамелеонства
Для того, щоб оцінити "послідовність" позицій деяких політичних партій з питання членства України в НАТО, слід звернутися до кількох знакових голосувань у нинішньому скликанні Верховної Ради.
Базовим законодавчим актом, який вводить в національне законодавство мету набуття членства України в НАТО, є закон про основи національної безпеки від 19 червня 2003 року.
Стаття 8 закону твердить, що метою безпекової політики, зокрема, є забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору (виділено автором).
Зокрема, фракція Регіони України проголосувала за цей закон 41 голос із 46 членів фракції.
За законодавче закріплення курсу на членство в НАТО проголосувала керівник фракції Раїса Богатирьова, яка нещодавно звинувачувала з трибуни Верховної Ради міністра оборони Анатолія Гриценка за "втягування України в НАТО".
Підтримав закон і депутат Володимир Зубанов, нинішній лідер Партії державного нейтралітету, і один із найактивніших антинатовських ідеологів.
Ще більш одностайно (34 голоси "за" із 37 парламентських "штиків") дала вказаному закону СДПУ(о). Депутат Володимир Заєць – один із нинішніх найбільш непримиренних телевізійних антинатовців, був одним із них.
Ще один борець із "агресивним блоком" Ігор Шурма також був в компанії євроінтеграторів. І тільки Нестор Шуфрич, на перший погляд, може відчувати себе поза звинуваченнями в хамелеонстві – бо він не голосував за цей закон.
Однак то лише на перший погляд, бо Нестор Іванович "засвітився" в іншому позитивному голосуванні – за проект постанови про рекомендації парламентських слухань "Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО" від 21 листопада 2002 року, де в першому пункті зазначено: "Підтримати курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття повноправного членства в НАТО, та законодавчо закріпити відповідне положення".
Так само, як і в першому випадку, цей абсолютно пронатовський документ майже у повному складі підтримала фракція СДПУ(о): 34 голоси "за" при 39 членах фракції на той момент. Тут же бачимо і згаданого вище Володимира Зайця.
Фракція "Регіони України" на чолі з Богатирьовою теж більшістю голосів підтримала цей документ (22 голоси з 37, жодного – проти).
І якщо у випадку з підтримкою закону про основи національної безпеки можна вважати, що провладні на той час фракції підтримали вигідний Кучмі політичний курс, і відповідний законопроект пропонувався урядом Януковича.
У випадку з "Рекомендаціями" йшлося про документ, розроблений одним із лідерів тодішньої опозиції, головою парламентського комітету з європейської інтеграції Борисом Тарасюком.
Отже, євроатлантичний курс України, офіційно проголошений у 2002 році, заперечень не викликав в тих конкретно-історичних умовах.
Коли умови змінилися, і згаданим партіям довелось шукати місце в опозиційній ніші – офіційна ідеологія була змінена на протилежну без жодних адекватних пояснень.
Що змінилось з 2002-2003 років настільки, що змусило "центристські" партії до карколомного зовнішньополітичного кульбіту? НАТО? Стратегічні інтереси України? Чи лише "місце сидіння" вказаних політичних партій?
Карнавалізація та абсурдизація боротьби з НАТО
Можна виділити дві групи політичних сил, що експлуатують антинатовську тему в передвиборчій риториці: до одної відносимо тих, для кого "анти-НАТО" є "допоміжним" ідеологічним знаряддям (КПУ, Партія Регіонів), та партії, які зробили на цю тему вирішальну ставку (СДПУ(о), ПСПУ).
Показово, що останні належать до "групи ризику", рейтинги яких або знаходяться біля тривідсоткової позначки (ПСПУ), або значно нижче неї (СДПУ(о). Для них "антиНАТО" - ключовий технологічний інструмент, який використовується з безпрецедентною, майже абсурдною, з погляду буденної логіки, інтенсивністю.
Абсурдизація питання НАТО є відвертою ставкою на мобілізацію екзальтованого і вкрай антизахідно налаштованого сегменту електорату.
І якщо для ПСПУ такий електорат, цілком можливо, знайдеться. А от шанси СДПУ(о), що не так давно намагалась грати в гру "респектабельної соціал демократичної партії європейського типу", виглядають мінімальними.
Ставкою на агресивне антизахідництво ця партія вже розгубила той поміркований аполітичний російськомовний міський електорат, який дав їм 6% на виборах 2002 року.
Поки що ці дві партії аутсайдери змагаються в інтенсивності абсурду. Наприклад, якщо ПСПУ під гаслом "геть НАТО" пікетувала 1 грудня... саміт Україна-ЄС, то вже 2 грудня під цим же гаслом молодіжне крило СДПУ(о) мітингувало біля місця проведення... Форуму Спільноти демократичного вибору.
Цими діями обидві партії цілком підтвердили, що і не прагнуть до публічної адекватності та ідеологічної виваженості. Для тих, кому адресовано їхній агресивний "месседж" і НАТО і ЄС і СДВ, є частиною певного багатоликого "зла", у якому не так вже і важливо розрізняти деталі.
В цьому театралізованому дійстві НАТО виступає не тим, чим воно насправді є, і навіть не тим, чим його бачать "цивілізовані" ідеологічні опоненти, а уособленням численних фобій та комплексів затравленого пострадянською дійсністю соціального маргінесу.
В той же час зростання рівня абсурдності "картинок" та інформаційних приводів супроводжується видимим неозброєним оком зростанням бюджетів, освоюваних акторами антинатовського карнавалу.
На останній мітинг Вітренко на Майдані Незалежності учасники були доставлені десятками автобусів, що чекали своїх пасажирів вздовж набережної Дніпра. Недешевими виглядають і регулярні антинатовські акції СДПУ(о).
Референдум з подвійним дном
На цьому тлі ініціювання СДПУ(о) референдуму щодо НАТО та ЄЕП є, на перший погляд, цілком природним елементом абсурдизації питання членства в НАТО.
Референдум щодо набуття членства в НАТО, хоча й не є обов'язковим, але може проводитися в країні, яка вступає в Альянс. Приміром, у 2003 році такий референдум провела перед вступом в НАТО Угорщина. Однак немає жодної потреби проводити референдум щодо питання, яке, де-факто, не стоїть сьогодні на порядку денному.
Такий референдум не матиме політико-правових наслідків, оскільки навіть отримавши відповідь "так", Україна не зможе швидко вступити до НАТО - вона не відповідає багатьом кваліфікаційним критеріям.
З іншого боку, відповідь "ні" також не має практичного значення. Через 3-5 років, коли Україна, здійснивши необхідні реформи, отримає принципову згоду на членство, в Брюсселі зважатимуть на стан громадської думки в той момент, а не в 2005 чи 2006 році.
Як свідчить європейська практика, в процесі здійснення реформ, необхідних для набуття членства в НАТО, громадська думка неодмінно змінюється на позитивну, оскільки громадяни відчувають практичну цінність Альянсу і позитивні зміни статусу країни, зумовлені набуттям членства в НАТО.
Зокрема, в процесі підготовки до членства в Альянсі в проміжку між 1999 та 2004 роками істотно в позитивний бік змінилась громадська думка щодо НАТО в таких країнах, як Словаччина, Словенія та Болгарія.
Якщо ж громадська думка залишатиметься негативною, то таку країну не приймуть до НАТО і без референдуму. Наприклад, Словенія не потрапила у першу хвилю розширення Альянсу на схід у 1997-1999 роках саме через недостатність громадської підтримки членства. Для ухвалення такого рішення країнам НАТО вистачило надійних результатів опитування громадської думки.
Безумовно, пропонований нині опозицією референдум щодо НАТО в Україні має насамперед електорально-технологічно мету. А саме, мобілізувати специфічний електорат через актуалізацію страхів, закладених у період холодної війни та підсилених новою хвилею антизахідництва зразка 2004-2005 років.
Нове антизахідництво
2005 рік продемонстрував значне розширення антизахідного спектру в українському політикумі за рахунок "центристів".
Перемога помаранчевої революції позбавила їх влади, продемонструвавши, що практикована ними модель поведінки не корелюється із загальноприйнятими західними політичними цінностями.
Завершення епохи Кучми ознаменувало для них переосмислення можливостей діяти в парадигмі "багатовекторності".
Епоха кольорових революцій підвела риску під історією так званих "гібридних режимів" у Східній Європі.
Нині відбувається посилене розшарування регіону на тих, хто намагається йти демократичним шляхом (Україна, Грузія, Молдова) та тих, хто обрав іншу дорогу в напрямку згортання демократичних інститутів (Росія, Білорусь, Азербайджан).
Ймовірно, поляризація цих двох груп триватиме. Сили, що панували за часів Кучми і ще нещодавно були, принаймні на словах, активними апологетами європейської і навіть євроатлантичної інтеграції (СДПУ(о) - показовий приклад), зрозуміли, що саме зміцнілі елементи "європейськості" українського суспільства спричинили втрату ними панівного становища.
У європейській моделі розвитку з її прозорою політикою, конкурентною економікою та відкритим суспільством вони побачили реальну загрозу своєму пануванню і навіть існуванню.
Під цим кутом зору можна інакше поглянути на питання сенсу ініційованого СДПУ(о) референдуму щодо НАТО.
Не лише вибори хвилюють цю колись могутню, а нині, вочевидь, вмираючу партію. Як запобігти політичній смерті цілого сонму кланових політичних проектів в Україні, за якими стоять цілком реальні владні та майнові амбіції?
Як уповільнити відступ пострадянської кланово-бюрократичної моделі політично економічного устрою, яка протягом понад 10 років давала невеликій групі осіб контроль над основними фінансовими потоками в країні?
Відповідь проста: слід максимально стримати рух країни шляхом реформ, спрямованих на перетворення Україну в державу європейського типу, засновану на принципах демократії та верховенства права.
Підготовка до членства в НАТО - це набір інструментів та політик, що вже довели свою спроможність сприяти швидкій модернізації та європеїзації країн-кандидатів: від політичного реформування та боротьби з корупцією до значного зростання конкурентноздатності економік.
Негативний результат референдуму щодо НАТО, отриманий "на старті" процесу вступу, може спонукати уряд до згортання або уповільнення реформ, необхідних для досягнення політичних та економічних критеріїв членства в Альянсі.
Політичне життя "центристських" політпроектів на кшталт СДПУ(о) та ПР можливе лише в умовах "керованої" або, як сьогодні модно говорити в Кремлі, "суверенної" демократії, основним елементом якої є міцне зрощення влади і капіталу, відсутність повноцінних інститутів демократії та захисту прав людини.
Тому подібний референдум їм потрібен саме зараз, бо завтра може бути пізно. НАТО тут обрано жертвою за принципом "слабкої ланки": симпатії українців до цієї організації є найнижчими з поміж інших західних структур.
Але правда і в тому, що з НАТО борються не тому, що ця організація непопулярна (це лише привід), а тому, що вступ до неї є реалістичним в доволі короткостроковій перспективі (3-5 років).
НАТО - це лише частина ширшого сюжету. Зрозуміло, що активний супротив вступові до СОТ, демонстративний "євроскептицизм" і заклики до повернення в братні обійми Росії вчорашніх партій влади є елементами однієї політики.
Мета нового антизахідництва - зберегти Україну такою, як вона є, комфортною для панівної меншості, позбавленої дієвих інструментів контролю з боку більшості. Атракціон "Анти-НАТО" - лише елемент великої гри за виживання тієї України, яка, як здавалось, рік тому назавжди пішла в минуле
