Як Роман Поланський звільнив мене з роботи
 |
Ющенко і Поланський. Фото М.Лазаренка |
Останні пару років мені випадало бути у Києві наприкінці жовтня, саме у дні, коли у місті традиційно проходить кінофестиваль "Молодість". Кінофестиваль цей досить специфічний – на ньому часто показують гарні фільми, але запрошень дістати майже неможливо. Точніше, можливо, але не всім.
Цього року мені пощастило – не лише отримати запрошення на фестиваль, але і запрошення-пропозицію поперекладати (протягом прес-конференції) великому кінорежисерові сучасності Роману Поланському.
Моє захоплення, природньо, важко було передати: я уявляла, як культовий кінематографіст сидітиме просто поруч, вимовлятиме якісь глибинні речі, а я матиму нагоду перекладати їх для співвітчизників і співвітчизниць. І навіть, якщо поталанить, може, скажу йому, що "Ніж у Воді" – то один з моїх найулюбленіших фільмів, простоту і геніальність якого не описати.
За фахом я не перекладач, але вже так давно володію англійською і щоденно послуговуюсь нею, що жодних сумнівів у здатності перекласти прес-конференцію не виникло. Тим більше, що досвід перекладацької роботи ще зі студентських років є.
Я прийшла на прес-конференцію заздалегідь і протягом якогось часу, чекаючи на великого майстра, спостерігала, як у залі для прес-конференції розставляли камери, розсідались фотографи і журналісти, усі такі ж злегка знервовані і захоплені, як і я.
Перед аудиторією стояв стіл, з трьома стільцями і двома іменними табличками: "Роман Поланський" і "Андрій Халпахчі". Фотографи, розминаючись, почали фотографувати таблички, пляшки з мінеральною водою, приміряючись до найкращих кутів і нахилів.
І ось нарешті, урочиста мить – швидкою ходою лауреат Оскара входить до залу, просто вбраний у блакитний светр і джинси. Він іде проходом, стає за столом і терпляче чекає кілька хвилин, поки фотографи ненаситно клацають апаратами, намагаючись захопити якомога більше образів видатного режисера.
Після кількох десятків, якщо не сотень "клаців", Андрій Халпахчі владно говорить фотографам: "Хватіт. Пожалуйста, отодвігайтесь, время начінать пресс-конференцию."
Я, відчуваючи, що слід починати виконувати свої обов'язки, нахиляюсь до майстра кіно і пошепки говорю йому англійською: "Він каже фотографам, що вже досить і час починати прес-конференцію." Несподівано Роман Поланський дещо вороже дивиться на мене і каже приблизно таке: "Не надо. Я понімаю по-русскі." З цілком пристойним російським акцентом.
Далі події розвиваються дуже блискавично і в цілому займають секунд тридцять. Роман Поланський сідає на стілець і каже (англійською мовою) у тиші, що миттєво запановує у залі: "Я був у подібній ситуації багато разів. Фотографи хочуть фотографувати..." Він робить паузу, в якій вступаю я і кажу українською: "Я був у подібній ситуації..." На цьому етапі мене перериває Андрій Халпахчі і каже: "По-русски, пожалуйста, у нас много ґостєй." Я кажу російською: "Я бил в подобной сітуації мноґо раз. Фотоґрафи..."
Те, що відбувається далі важко піддається поясненню. Поланський перебиває мене і каже: "Я нє ето сказал. Єслі она і дальше будєт так пєрєводіть, я трєбую смєніть пєрєводчіка." Я дивлюсь на нього у німому нерозумінні. Він дивиться на мене відверто вороже і каже англійською: "Що?! Я вимагаю дослівного перекладу!" Я кажу: "Я і перекладаю дослівно." Халпахчі каже: "Перекладайте дослівно!" Поланський каже: "Якщо вона не буде перекладати дослівно..." Халпахчі каже: "Вона буде перекладати дослівно. Давайте!" Я кажу: "Я бил в подобной сітуації..."
Далі стається щось, що ще менше піддається поясненню: Роман Поланський зводиться на ноги і каже: "Якщо у вас тут немає перекладачів, пішли пити каву!" і починає рухатися у напрямку до дверей, такою самою швидкою ходою, якою прийшов сюди кілька хвилин тому.
Журналісти кричать з залу: "Включітє мікрофон!"
У цей момент я вирішую, що моя кар'єра перекладача Романа Поланського, напевно, вже завершилась, теж встаю з-за столу і іду геть. Після чого кінорежисер майже одразу ж повертається за стіл, поруч з ним з'являється альтернативний перекладач, який спочатку перекладає вибачення лауреата за те, що він був змушений змінити перекладача. Це було зроблено з метою дотриматися принципу дослівного перекладу.
Потім альтернативний перекладач перекладає далі: "Я бил в подобной сітуації мноґо раз..."
Уже в фойє хтось з фестивальних організаторів каже: "Якийсь він дивний. Не переймайтесь." Я кажу: "Я, напевно, піду."
Пізніше дзвонить хтось ще з фестивальних організаторів і каже: "Ось така вже поведінка зірок. Не переживайте! Всі інші були задоволені вашим перекладом."
Я хочу сказати: а я і не переживаю. Якщо є хоча би один бік моєї особистості, який не стає причиною комплексів – то це саме те, як я володію англійською. Я нею розмовляю, читаю, пишу, працюю, слухаю музику і дивлюсь кіно. Жартую, сумую і часом навіть думаю.
Пізніше, як виявляється, про історію зі зміною перекладача Романом Поланським, повідомляють провідні українські телеканали. Прикро тільки, що не оголошують мого імені, бо, як кажуть мудрі люди, поганого піару не буває.
Я проводжу решту днів у Києві, виправляючи цю помилку мас-медія, і розповідаючи якомога ширшому загалові історію про те, Як Мене Звільнив з Роботи Роман Поланський.
Реакція нерозуміння переважає: "Так це була ти?" "Він що, божевільний?" "Може, він з іншої планети?" "Добре, що ти це так спокійно сприймаєш, комусь це могло б життя попсувати!" "Треба було в нього чимось кинути!"
Нерозуміння і обурення кульмінують у реакції моєї бабусі, яка каже: "Та хто він такий, нашу Катю ображати?"
У процесі поширення цікавого епізоду з життя великих, народжується ідея поділитися нею з ще ширшим загалом, що я власне і роблю у цій замітці.
У вигляді моральної компенсації мені дали кілька запрошень на кінофестиваль "Молодість", якими я поділилася зі своїми київськими друзями. Вони дуже вдячні Романові Поланському.
Катерина Хінкулова живе у столиці Великобританії останні дев'ять з половиною років, закінчила магістратуру в London School of Economics і працює журналісткою. Фільм "Ніж у Воді" і далі вважає геніальним
