Ющенко й Тимошенко в політичному цугцванзі. Хто зробить правильний хід?
Здається, спільне й за задумом об’єднавче свято річниці Майдану не тільки не розв’язало вузол проблем між членами помаранчевої команди і не примирило їх, а завело його учасників у ще глухіший кут.
На вітчизняній політичній шахівниці створилася ситуація, коли пошук найвдаліших ходів провідними політичними гравцями веде до фатальних і неминучих втрат. Чи є вихід із цього класичного політичного цугцвангу?
Направду можемо лише печально спостерігати досить примітивний парад дрібних амбіцій. Найгірше не те, що молоді "помаранчеві" керманичі роблять помилки, а те, що вони їх не визнають і не аналізують. Як нікому не пояснюють логіку своїх дій та рішень. Прозоро, як і було колись обіцяно.
Чому когось зняли, чому саме цього призначили? У відповідь: "президент має право..." Так, формально має, але й народ тоді має право влаштовувати своєму президенту глуху обструкцію, чим нещодавно й подивував свого обранця на Майдані.
Врешті, маємо двох генеральних прокурорів, нещодавно мали двох президентів Національної телекомпанії. Далі матимемо, очевидно, двох прем’єрів і в результаті – двох президентів країни... А далі?
Усе це настільки несолідно й не смішно, що навіть трохи незручно за президента "європейської країни". Або Ющенку треба швидше вчитися не робити подібних примітивних помилок, або йому "його нація" все частіше влаштовуватиме прийоми, схожі на 22 листопада. І чим це завершиться – досить легко спрогнозувати.
Але це вкрай небажаний для країни варіант.
Тому все ж хотілося б переконатися, що в президента вироблений механізм прийняття рішень, над якими потім би не сміялася вся країна.
До речі, у поганого, як ми справедливо нині стверджуємо, президента Кучми був такий механізм погодження, принаймні, між першими особами держави. Хай і специфічний.
Леонід Данилович практикував спільні обіди з прем’єр-міністром і головою Верховної Ради, де й обговорювалося чимало актуальних проблем і вироблялися спільні позиції. Добрі чи погані – це вже інше питання. Головне, що була можливість спілкуватися з главою держави.
Судячи з усього, Віктор Андрійович став абсолютно неприступним для багатьох людей і ідей. А про його радників написані вже томи критичних статей. Після виступу на Майдані 22 грудня можна кілька "теплих" слів додати ще й про спічрайтерів, котрі просто принизили президента.
Схожі претензії можна виставити й до екс-прем’єра. Чи оприлюднила пані Тимошенко перед широким загалом жорсткий аналіз своїх безумовних досягнень і не менш безумовних провалів? Адже пройшло майже три місяці після її відставки.
Чи почули якщо не громадяни, то, принаймні, журналісти й експерти спокійний і врівноважений розбір допущених промахів і помилок? Чи визнані й осмислені ці помилки? Чому вона стільки разів дурила народ то м’ясом по 18, то курками по 11, то бензином по 3 гривні, то цукром по 2,80?
Зрозуміло, в тому винні Порошенко, Мороз, Семенюк, Кінах, врешті Ющенко... А її помилок ні в чому немає? Чому ж жодного разу чесно це не визнала й не вибачилася перед народом?
То на підставі чого загалом досить убогий електорат має довіряти розкішній і зарозумілій пані, котра щораз вчить їх, що вони мають робити і як діяти, щоб на майбутніх виборах прем’єра ніхто не помилився й обов’язково проголосував саме за неї, бо тільки вона й саме вона дбає про народ і неодмінно ощасливить цей народ? Разом зі своєю командою.
Врешті, де ця команда? Хто в неї входить? Який її професійний і інтелектуальний потенціал? Як вони збираються ощасливити народ, коли навіть над своїми помилками не працюють, не визнають їх?
Чи може народ довіряти свою долю людям, котрі від них весь час приховують найголовніше: спосіб мислення й чесність аналізу?!
Справді, від "малого українця" до "великого" ніхто не очікував, що молода, талановита, красива команда, котра з такими трагічними колізіями, в такій лютій протидії виграла вибори, так бездарно за кілька місяців розгубить те, що здобула не тільки вона. І менш за все вона.
Уже чимало говорилося про те, що передвиборча президентська кампанія, яку провела опозиція, була досить сірою і безликою. Штаб, очолюваний Романом Безсмертним, ледь не цілеспрямовано провалював будь-які живі ідеї (не набагато краще стало, та й не могло все швидко змінитися й за Зінченка).
Роману Петровичу, котрий почергово валив усе, що на нього покладалося, починаючи від горезвісного захисту Леоніда Кучми від плівок майора Мельниченка, нині доручено фактично очолювати нову партію "Наша Україна" і функції начальника виборчого штабу на майбутні парламентські вибори.
Хто може логічно пояснити сенс призначення людини на тонку політичну й політтехнологічну роботу, коли вона була досі відома лише як посередній вчитель історії сільської школи, як лютий захисник ганебного правління Леоніда Даниловича Кучми і як гарний завгосп на Майдані?
Отож, народ тоді сам собі логічно міркує: якщо цей чоловік (Безсмертний) не зміг переконати своє село в підтримці своїх ідей і був звідти ганебно гнаним, то як він може переконати чужих?!
Як Роман Петрович збирається переконувати Україну? Невже він ніколи не бачив і не чув у записі рівень своєї аргументації і не відчув ступінь можливого впливу на аудиторію? І на кого, скажіть, цей рівень може подіяти?
Хоча вже подіяв: рейтинг "Нашої України" в порівнянні з початковим етапом упав за півроку майже вдвічі. Так, не тільки через нього. Але й через нього теж!
Проте, це не заважає Безсмертному практично з позиції сили вступати в переговорний процес із Тимошенко, рівень аргументації якої в можливому протистоянні з "Нашою Україною" може бути просто вбивчим для НУ.
І це вже інша справа, що "вбивство" "Нашої України" бумерангом вдарить і по блоку Тимошенко й по ній самій. Така вже парадоксальна логіка розвитку подій. У електоральній уяві Тимошенко й Ющенко – "сіамські близнюки". І політична смерть одного практично на 90% означає політичну смерть іншого.
Отут і закладено проблему цугцвангу, коли здавалося б найсильніші ходи команд лідерів і самих лідерів, спрямованих один проти одного, тільки послаблюють позиції обох.
Який може бути вихід із подібного стану? Очевидно, перш за все має бути усвідомлена небезпека самоспалення й повинен спрацювати інстинкт самозбереження, котрий підштовхне до пошуку виходу із цугцвангу.
Шахи підказують, що одним із найефективніших і найефектніших виходів може бути усвідомлена жертва "кількості" для здобуття переможної "якості".
Не виключено, що українській еліті й перш за все політичній еліті слід погодитися й формалізувати визнання Тимошенко, як одного із лідерів поруч із президентом Ющенком і майбутнім головою Верховної Ради.
Врешті, її лідерство – це вже факт, попри чиїсь симпатії, вподобання чи негативні емоції.
Як засвідчує історія, саме такі лідери пробуджували енергію мільйонної аудиторії і здатні розбудити від сну нації й забезпечити ідеологію і динаміку прориву.
Є ризик, що особисті якості лідери можуть бути небезпечними за умови безконтрольності. Але в українському варіанті, коли гарантовані противаги, така особистість може стати у великій нагоді нації.
Багато хто певен, що Юлія Володимирівна не зовсім щира й носить маску українки-патріотки, народної заступниці, непримиренного борця з олігархами.
Є підстави для таких побоювань.
Щирість її трохи показна, це точно. Але серед непересічних особистостей – ця риса досить поширена. А от щодо маски, то надто довго вона її носить, і є всі підстави бути певними, що ця маска вже приросла до її обличчя й стала нею самою.
Віктор Мороз, "Політика" для УП
