Бути громадянином Європейської держави – це..
Діло ніщо без бажання.
Жива українська душа прагне й вимагає
нової одежі духу й життєвих форм
і нових їх здійснень
у новій українській людині.
Микола Шлемкевич, "Загублена українська людина"
Українська душа вимагає змін - у часи занепаду й часи відродження, тих змін, які призведуть до відновлення духу, позбавлення фізичних і моральних кайданів, відродження національної свідомості, повернення споконвічних традицій із глибин забуття.
А в перехідні часи вона просто чекає дива. Адже ми звикли жити крайнощами – у тому-то й наша біда. Ми виринаємо з-під самого дна зневіри, на високій хвилі піднесення розбиваємося об тихий та спокійний берег і з сотнями бризків знову поринаємо вглиб.
Ми ще не звикли до стабільності, нас ще треба навчити наполегливо працювати на користь власної держави. І якщо ми здатні навчатися, то нам це варто робити саме в наших європейських сусідів.
Проте, це ще попереду. А до того наша рідна українська душа, надто тоді, коли піднесення вже відбулося, а підступне дно поки ще не затягує у свій полон, наполегливо чекає дива.
Ось-ось усе відразу зміниться на краще, само собою зросте рівень пенсій і заробітної плати, соціальні послуги стануть безкоштовними, а нас миттєво і з почестями запросять до Європейського Союзу...
І цілий народ із вражаючим натхненням поринає в солодкі мрії. А вони чомусь залишаються нездійсненними.
І тоді з`являються нарікання: на долю, на країну, на незалежність (уже й сьогодні нерідко доводиться чути висловлювання співвітчизників у дусі: "Ну вот, получілі нєзалєжность, теперь расхльобивайтє"), на Європу (яка, бачте, не квапиться мчати на всіх вітрилах, щоб звалити на себе наші проблеми, а Росія, звичайно, спішить і падає!)... Одне слово, скаржаться на всіх. Крім самих себе.
І це жахлива помилка. За неї знову ми можемо розплачуватися, як і раніше, - новим гнітом, жертвами, втратами... Бо дивимось на світ не прямо, а крізь товщу води. Нарікати треба лише на самих себе – на лінь і небажання працювати. "Лиш боротись - значить жить," - писав Іван Франко. Українці – великі мрійники.
Бажання – ніщо без діла
Ніхто нам не збудує держави,
коли ми самі її не збудуємо.
В"ячеслав Липинський, "Листи до братів-хліборобів"
Європейська держава – не просто незалежна. Це країна демократії, добробуту, свідомих громадян і справедливих законів. Країна, в якій поважають власні традиції й плекають рідну мову, шанують права особистості.
До недавнього часу Україна навряд чи могла похвалитися великими успіхами в цих сферах. Очевидно, ми надто "замріялися" й прогавили той момент, коли в нас з-під носа забирали нашу спільну власність, викрадали бюджетні гроші, зневажали закони, оголосили довічну амністію злочинцям і довічне ув'язнення демократії.
Допоки нас обкрадали таємно, не муляючи очей, ми навіть самі ті очі заплющували, щоб не видно було, що відбувається навколо. Ми не бажали нічого помічати, бо дуже вже не хотілося змінювати звичний спосіб життя, нариватися на небезпеку...
Та й надто складно було повірити, що іменник "мрія" може якимось чином поєднуватися з прикметником "здійсненна".
Але ось, переживши жахливі вбивства, "касетні скандали" і шокуючі викриття, український народ опинився перед складною проблемою вибору.
Точніше – виборів. Президентських! І в суцільній напруженій тиші після першого туру важких перегонів українці виразно почули голосний брязкіт заліза. Це брязкіт кайданів, якими самі ми себе скували.
І вони пройняли серця мільйонів людей. Мільйони прозріли й рішуче сказали: "Годі!", "Фальсифікаціям – "Ні!", "Махінаціям – "Ні!".
Наша сонна національна свідомість прокинулась і віддала наказ - на Майдан, захищати інтереси вільної європейської держави. Держави, яка була б гідною називатись європейською.
Благородна мета
Як не можна спинити річку, що, зламавши
кригу навесні, бурхливо несеться до моря,
так не можна спинити націю, що лама свої
кайдани, прокинувшись до життя.
Микола Міхновський,"Самостійна Україна"
Я щаслива тим, що була на Майдані. Я чула, як люди навколо мене співають: "Україно, Україно..." разом з Тарасом Петриненком.
І прислухаючись до чистого звучання тисяч голосів, я раптом випадково помічала, що співаю разом з усіма. Проте мій голос губився серед інших, зливаючись воєдино з ними.
Більш ніколи, як тоді, я не відчувала такого могутнього почуття єдності з усіма навкруги, з усім народом і всією землею, з небом, під яким лунала пісня.
Співали й інших пісень, скандували звучні гасла. І не тільки "Ю - щен - ко! Ю - щен – ко!", але й "Свободу не спинити!", "Ми разом, багато, і нас не подолати!"...
Усі разом поздоровляли Юлію Тимошенко з днем народження.
Я дуже хотіла потримати в руках помаранчевий прапор – великий і дуже гарний - і з гордістю вимахувати ним над головою. Ми стояли біля чоловіка зі Львова, який тримав цей прапор. Дуже хотілося попросити в нього бодай потриматися за древко, але клята нерішучість заважала.
Ставши свідком моїх "гамлетівських" страждань, мама, з якою ми були на Майдані, сама звернулася до власника помаранчевого стяга. В наступну мить прапор опинився в моїх руках. Важкий, під поривами вітру його було навіть важко втримати. Але я високо підняла його над головою і почала обережно виписувати в зоряному небі вісімки.
Заради цієї миті варто було народитися, а після неї не шкода було й померти...
На оксамитовому тлі темного вечірнього неба ти бачиш уособлення своєї мрії, і його бачать ще тисячі тисяч очей, а ти стискаєш прапор у руках і не можеш стримати посмішки. Відчуваєш себе частиною великого народу, який зробив свій вибір і не буде потім жалкувати...
Усі ми відчули себе тоді видатною європейською нацією, і Європа теж це відчула.
На столах у німецьких парламентарів з`явилися апельсини, а багато інших політичних діячів Заходу почали носити помаранчеві шалики. Європа немов вибухнула інтересом до України. Всі раптом почули про Україну.
І ми теж враз зрозуміли, що варті цієї уваги. Мільйони людей нарешті усвідомили, що недоречно визначати Україну як просто "не Росія". Більше того, це не просто "не Росія". Україна - це Європа.
А ще наша держава належить до найбільших країн Європи – друга за площею і шоста за кількістю населення. І все це ми не просто згадали, а серцем сприйняли під час помаранчевої революції.
І вся Європа теж про це дізналася, а може, також згадала тільки тепер, бо раніше ніхто Україною особливо не цікавився, подекуди навіть не помічаючи її в тіні великого північного сусіди. Втім, колишня влада й сама доклала до цього рук.
...А в січні все змінилося. Життя увійшло в звичне русло. Але з нього, на жаль, "вивітрився" і неповторний романтичний настрій помаранчевої революції.
Люди заспокоїлися і сховали до шаф свої помаранчеві шалики, шапки, стрічки й бандани. І Київ, який виглядав так чарівно-казково та феєрично через яскравість та життєрадісність кольору революції, якось раптово став сірим і вражаюче буденним.
Спочатку ще зустрічалися ентузіасти в помаранчевих шапках та шаликах, і я по-дитячому раділа, зустрічаючи таких людей на вулицях столиці. Але згодом я перестала їх бачити. Довга стрічка з написом "Молодь веде до перемоги" зникла з моєї сумки другого березня.
Я тоді брала участь у міській олімпіаді з української мови й літератури і не хотіла, щоб мою стрічку "конкуренти" сприйняли як претензію на якусь політичну преференцію.
Олімпіада минула, та пов`язувати стрічку я вже не стала. Правда, на моєму рюкзаку все ще причеплено невеличкий бантик – він не претензійний і може зійти за прикрасу, а на шиї – помаранчевий шалик.
Однокласники вже не раз цікавилися, коли я нарешті зніму і те, й друге: все ж уже закінчилося...Чесно кажучи, я ніколи не знаю, що на це відповісти. Мене не влаштовує мотиваційна частина цього запитання.
Що саме "закінчилося"? Стояння на Майдані? Так. Але не сама революція в її змістовному наповненні, не те, заради чого люди вийшли на Майдан.
У нашому житті ще тільки відбулася зміна влади. Ще тільки з`явилася надія. Але вона поки що не здійснилася. Не підмінити б одне поняття іншим.
Свідомість констатує лише один факт: як же швидко під час цього нового "перехідного періоду" люди забули про ідеали, заради яких стояли на Майдані. Як швидко ми знову почали мріяти й розчаровуватись. Ну, што, получілі революцію?" – чи нічого це вам не нагадує?..
Або така фраза (її взагалі чути найчастіше): "Ющенко обіцяв зробити... ( і далі цілий перелік, виконання чого може вміститися хіба в чотири – п`ять років. Але їм подай сьогодні і негайно)... Той, хто про це говорить, найчастіше сам нічого не робить! Але хоче, щоб інші за нього зробили все...
Після таких "діалогів" рука сама собою тягнеться до помаранчевих реліквій, - щоб переконатися, що то був не сон.
Способи досягнення
Досліджувати Україну можна з точки
погляду легенди або дійсності: так, як
хочеться, щоб було, або так, як в
дійсності єсть
В"ячеслав Липинський, "Листи до братів-хліборобів"
Не можна вимагати всього й одразу. У цій ситуації треба просто набратися терпіння і наполегливості.
Революція завершилася, але вона продовжується. Сьогодні настав час "битв за урожай" та "штурмів" навчальних аудиторій та робітничих цехів, а не адміністрацій чи Кабінету Міністрів разом з Верховною Радою. Не забути б тільки революційний дух та світлі ідеали, уособленням яких і є помаранчевий колір, колір сонця.
Я думаю, Київ став би тільки кращим від того, аби він і далі квітчався помаранчевими стрічками. Це нагадувало б нам усім, заради чого все відбувалося.
При цьому зовсім не обов`язково влаштовувати мітинги та демонстрації. Це нагадувало б нам, що ми, як громадяни європейської держави маємо докласти всіх зусиль задля добробуту і слави України.
Наш президент проголосив курс України на інтеграцію в Європу. Переважна більшість українців підтримує цю політику. І головне те, що й громадська думка європейців теж підтримує наше прагнення.
Проведене в шести найбільших країнах Євросоюзу (Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Великій Британії та Польщі) соціологічне опитування засвідчило, що 55% опитаних хотіли б бачити Україну в складі Європейського Союзу.
Ми живемо в унісон з Європою, мислимо по-європейськи, у нас спільні ідеали. Тепер би ще діяти, як європейці: послідовно, наполегливо і виважено, впроваджувати європейські стандарти життя, творити Європу у власній державі.
І немає значення, коли ми станемо членом Євросоюзу (а я переконана, що ми таки станемо). Ми вже в Європі, ми є колективним членом Ради Європи, ми є громадянами європейської держави.
Націоналізм та Європа
Бути справжнім громадянином європейської держави – не означає забути все своє і замінити чужоземним. Адже кожна європейська країна не тільки співіснує у взаємоповазі й мирі з іншими державами. Вона дбайливо береже свої власні традиції, культуру, мову, - все те, що робить націю самобутньою, а не схожою на інших.
То чому б не взяти приклад з наших сусідів? Адже немає вже ні імперій з їхньою політикою асиміляцій, ні більшовизму.
Зрештою, ніхто над нами не панує, ніхто не нав`язує абсурдну думку про те, що дбати про інтереси власного народу, так званий націоналізм, – це страшний злочин. Чого ж ми ще боїмося? Чому навіть одним із перших наш новий президент видав указ про захист російської мови в той час, як захищати зараз треба, як ніколи, українську.
Чому жителі Донбасу, півдня України вважають, що коли вони називають своїх більш західних співвітчизників націоналістами, то це є великою образою? І чому ми воліємо краще промовчати, ніж встати на захист рідного слова і діла (так, як в імперські чи тоталітарні часи)?
Невже слова Олександра Довженка справді є актуальними й досьогодні: "Світе мій, чого любов до свого народу є націоналізм? В чім його Злочин?"
Справді, в питаннях поваги до рідної культури ми ще програємо країнам Західної та Центральної Європи. (Проте, слава Богу, нам вдалось уникнути того, що сталося з Білоруссю).
Ми стоїмо сьогодні на перехресті віків, на "шовковому шляху" наших мрій і сподівань. В наших руках доля не тільки сучасного покоління.
Ми пишемо нову яскраву сторінку майбутньої історії європейської держави як частини єдиної Європи. Які можуть бути зневіра, вагання, бездіяльність, коли, перефразовуючи слова Кіплінга, наша незалежна держава ще така молода, і в ній стільки роботи!
Нам пора для України жить!
Ніна Баликова, учениця 10-го класу, для УП
