Амнезія, або хто ми є
Дивна, дивна країна... А чи є вона? Територія, звісно, є. Але сама КРАЇНА?
Може це фантом, який протягом століть вводить в оману, хвилюється, ділиться на частини, не дає спокою навколишнім "стабільним і міцним" державам?
І чи, врешті-решт не все одно – Україна чи все-таки Російська імперія, як нас досі переконують наші доброзичливі сусіди...
На лезі ножа, завжди на вістрі, національна приналежність, свідомість людей, що волею випадку народилися на цій землі.
А земля справді унікальна, здатна дарувати світові мислителів, видатних співаків, музикантів, письменників, поетів, акторів, вчених, геніальних науковців – просто так.
Щедра країна відпускає, втрачає їх, не вимагаючи навіть пам’ятати, звідки вони родом... Скажете – в усіх країнах так, або майже так? Ні...
І підтвердження цьому - нескінченні списки імен найталановитіших людей, які стали відомими на чужині і вже ніколи не згадали про свою рідну землю... хіба що, може випадково почувши тужливу українську мелодію, пустили мимоволі скупу сльозу.
Але були й інші. Диваки, що над усе любили цю землю, і не могли їй зрадити, навіть, втрачаючи власні життя... Якби їх не було, не було б і країни.
За всю її багатостраждальну історію (і це свята правда! Такого трагізму невизначеності, митарств, знущання і зрад, ви навряд чи зустрінете в "архівах" інших держав) знаходились світочі, які втілювали собою віру, криваву надію на відродження, вічне відродження і процвітання України.
І справа тут далеко не в добробуті... Нам до цього ще далеко.
Адже, щоби гарненько і ситненько жилося, ми маємо для початку усвідомити, хто ми такі і куди рухаємось.
І робити це потрібно злагоджено, разом, поступово, але вірно, не звертаючи з шляху.
Національне самоусвідомлення не починається і не закінчується гопаком, народною піснею і вишиванкою.
Це глибинне відчуття приналежності й відповідальності, яке може осяяти душу, приміром у двадцять сім років, або бути з тобою ще до народження.
Мені пощастило саме у двадцять сім. Моя країна голосно сказала мені, що вона жива, натхненна і багата найрідкіснішим – щирими людьми.
Злам, вибух, сяйво, мужність, відданість і завзятість. Іноді доводиться прожити життя і ніколи такого не відчути і не побачити.
Не кажіть мені про "невиправдання сподівань".
Я стояла на Майдані проти зухвалої брехні, стояла, аби перемогти власний страх, стояла, тому що там було тепло, незважаючи на мороз і дощі, і сніг.
Було по-справжньому, неймовірно тепло від людської небайдужої, потужної сили причетності до подій, спроможності все змінити.
Таке не можна купити. І продати.
Згадайте наймудрішу з казок, де король резюмує фантастичну історію: "Ніякі гроші та зв’язки на світі не здатні зробити ніжку – маленькою, а серце – великим".
Але люди, що сьогодні з кривими обличчями, зверхньо посміхаючись, говорять про "повний провал так званої революції", напевно, ніколи не читали казок і не вірили у одвічну перемогу добра над злом.
До того, ж не факт, що вони взагалі ще здатні щось відчути, окрім запаху великих грошей і сталевого присмаку влади.
Шановні! Ваша ядучість не заперечить і не відмінить того, що відбулося.
Відбувся не черговий президент – відбувся народ України.
Новий відлік часу. І якщо ви не чуєте його цокоту, це не означає, що його не існує.
А віра у "доброго царя", бажання досконалості державних мужів понад усе, вимоги до тих, хто при владі, але не до себе самого – все це й справді "особливості національного мислення", а до того ж – ознаки важкого радянського спадку, коли важливою була не правда, а видимість, гарний ерзац, а не зміст і наповнення.
З чого починався Радянський Союз? Великий і могутній починався з головного, епохального вбивства. На кістках царської родини Романових створювалось далекоглядне, ненаситне, криваве "ДЕЩО".
Кімнату, де сталося вбивство перетворили на...музей. Організовували тематичні екскурсії, розповідали, як порішили мирно сидячого на стільці царя, його дружину, чотирьох дітей і обслугу.
Зверхньо посміхаючись "гід" говорив, що "недолугий" і "неосвічений" цар разом з дружиною хрестилися, коли помирали від куль.
Звісно ж, це смішно – не знати, що Бога насправді не існує!
Не виключено, що під звуки "Інтернаціоналу", дітки виходили з кімнати жахів, просвітленими, впевненими, що живуть у найкращій країні світу.
І виростали цілі покоління заляканих монстрів. Які загалом, не винні у своїй моральній потворності.
Їх привчали, хто пручався, того ламали, змушували звикати до шаблонних думок, однакових бажань, правильних висловлювань.
Ґвалтували інтелігенцію, морили голодом і висилали на край світу, а ті, хто лишався – принизливо творили "у дусі соцреалізму".
І тільки. Що таке фантазія і воля творчості треба було забути назавжди... Але на цьому тлі, на тлі загального запаморочення, у цьому державному збоченні, були й ті, хто вірив.
І їхня віра теж творила дива. Це наче сон, де ти добрий герой-переможець і щасливий фінал - обов’язковий, де ти посміхаєшся і немає горя й брехні.
Але час прокидатися. Цього неможливо уникнути. Час каятися за злодіяння.
За мовчазну згоду і дозвіл на багаторічне вбивство: природи, талантів, думок, людей...
Невже для тих, хто каже, що жили "за радянських часів краще", має значення лише ковбаса за 2.20?
Невже важливим є лише твоє, особисте, дрібне і міщанське щастячко, а решта тебе не стосується? Не стосується, доки не постукали у двері твоєї родини і не забрали до в’язниці батька, брата, сина.
А якщо такого не сталося, можна довіку насолоджуватись ковбасою і співчутливо кивати сусіді, якого спіткало таке лихо.
Таке щастя – гниле.
Якщо ставити у центр родинних цінностей шахрайство заради збагачення, зраду, заради спокою, зневагу до країни, тому що "не забезпечила", - у такій "родині" буде купа проблем.
Така "родина" знищує себе саму – морально і фізично.
Прикладів багато.
Дякувати Богові, що сталося саме так, що ми хоча б на сантиметр послабили задушливу "руку Москви" на горлянці, що сьогодні маємо чи не єдиний у світі приклад унікальної, справжньої демократії.
Вона ще молода, нею ще не вміють блискавично маніпулювати, з нею ще не знають що робити, від неї наступає крижаний шок і безлад у головах...
І все одно це рух уперед, а не болотне існування. І повернення до минулого не буде.
З помилками, невдоволенням, болісно, крізь терни, роздираючи до крові серця – ми РУХАЄМОСЬ вперед.
Згодом, тільки згодом, буде і переосмислення минулого, і каяття, і шана тим, хто вболівав душею за свою Батьківщину і віддав життя Україні ще за радянських часів.
Соромно, що досі цього не відбувається, що досі говорять про відсутність голодомору 32-33 років минулого століття навіть мої співвітчизники, а що вже казати про його визнання іншими країнами.
Ця країна лише починає з марева перетворюватись на справжню державу.
Незалежну і вільну. Заявити у безмежний простір – "Ні брехні!" – це не жарти, за це треба відповідати.
І ті, хто вважає, ніби перехитрили обставини, ніби усе у минулому і з них не спитають – глибоко помиляються.
Спитає саме життя. І мені надзвичайно шкода тих незрілих політиків.
Ні, швидше незрілих людей, які витерли із пам"яті очі тисяч Громадян, що захищали правду, ризикуючи усім, що мали.
Ті незрілі нині ведуть ігри, йдуть на компроміси зі злочинцями, поступаються совістю і добробутом дітей України заради примарного "володіння ситуацією", впливовості та відра чорної ікри щомісяця.
Ви хворі, хочеться мені їм сказати. І ви ніколи не зрівняєтесь у людській величі з вісімдесятилітньою бабусею, яка чимчикувала до ЦВК, ледь втримуючись у потоці людей, 22 листопада 2004 року.
А президент...
Це мій президент. І він повністю відповідає тій країні, яку ми маємо, усім її складовим, як то: вагання, неспокій, непослідовність, невиваженість, незнання, спонтанність, м"якість...
У помаранчеві дні тисячі українців вивчили нарешті зневажений до того часу гімн свого народу.
Співали його, стоячи пліч-о-пліч. Дивлячись в очі один одному, донеччанин і львів’янин, тривожно очікуючи на рішення Верховного суду.
Кажуть: є інший табір, є інші, і їх треба поважати.
Жахливо, не піддається аналізу і тверезому осмисленню – ті, що брехали, відкрито і нахабно, ті, що роками грабували свою країну, залишали без хліба старих і дозволяли помирати дітям, сьогодні волають про свавілля, політичні репресії і потребу захисту.
І вітчизняні журналісти дружно підхоплюють – так! Не можна казати, що революція відбулася, не треба ображати "по-іншому мислячих", адже на Майдані були "не всі".
Люди добрі! ВСІ революцій не роблять і не перевертають світ.
Це вдається лише найсміливішим, найзавзятішим. А ті, хто ще й при цьому не руйнує і не вбиває – творять історію під захистом і благословенням Божим.
І те, що їм вдалося восени 2004 року не підпадає під жодні приклади світової історії. Тому що це була революція без агресії.
Безкровна і спокійна, з посмішкою.
Здавалось, сама земля встала на захист тієї багатотисячної купки людей. І забракло злого духу тим можновладцям.
Тому зовсім не дивно, що для деяких сусідських країн ця революція стала приводом для заздрощів.
А такого президента насправді годі шукати деінде. Я його бачу безглуздо сердечним і до смішного довірливим, неорганізованим з якихось не пояснюваних причин, простим і люблячим свою країну не показово, а всією душею.
Не "президентські якості", скажете? Напевно. Але така вже вона, ця дивна країна.
Вперше, після революції, що було найдивнішим, завдяки президентові, у мене постало цілком ясне пріоритетне визначення у житті – Бог, сім"я, дитяча посмішка і повага до своєї країни.
Зберігатиму це. А решта...
Пригадується чомусь суд над французькою героїнею Жанною Д"Арк. Коли до неї звернулись фарисеї-панотці: "Покайся, адже тебе всі зрадили".
Вона відповіла: "Значить так треба було Франції!".
Так от, якщо мене зрадив мій президент... Що ж! Значить, так треба було Україні.
Значить, ще не час. Адже диво просто так з неба не падає.
Його знову треба плекати, ростити всередині, зберігати, створювати умови для його повернення, творити самому. Щодня, щосекунди.
Перемагаючи страх і жадобу до забезпечено-тихого існування. Терпляче доводячи собі, що моя хата не з краю.
Тоді, можливо, я заслуговуватиму на того президента, який не зрадить.
Знаєте, забагато оцінок нині. Замало віри і праці.
А ще забагато безглуздя у вигляді Наталі Вітренко, Дмитра Корчинського, Віктора Януковича, Петра Симоненка, Нестора Шуфрича, Леоніда Грача.
Подивіться їм в очі. І запитайте, чого вони найбільше прагнуть. Відчуваю - ці прагнення не мають нічого спільного з процвітанням України.
Доказом цього буде відведений убік погляд.
Першим, протягом цього року, що казали усі без винятку видатні і поважні, популярні і талановиті, хто збирав прес-конференції, на яких я, за покликом професії, бувала майже щодня, так от, першим, що казали ці люди було: "Сьогодні починаються нові часи", "країна народжується", "завдяки помаранчевій революції стало можливим..."
А хіба ми самі можемо цінувати те, що було?
Ні.
Сьогодні ми наче за це вибачаємось. Як прикро. Ми називаємо імена, гірко розчаровуючись у тому, що їхні "носії", сьогодні "не ті, що минулого року".
Не важливі, зрозумійте, політики, які стояли на сцені Майдану.
Важливі ті, хто чатував свободу під нею.
А ті "сценічні" імена, зрештою, умовні. Деякі з тих, що "вели" багато у чому виявились, чи були слабкими, їм бракує Віри.
А герой помаранчевої революції лише один – народ.
Скажете – абстрактно?
Тоді так – кожен з вас, мої рідні, хто переміг часточку власного страху і нікчемності, кожен, хто повірив і зробив неможливе, хто піднявся і сказав – досить!
Хто віднайшов у собі мужність не збрехати, хто зневажав зручності і спокій, аби лишень бути там, - я вами пишаюся.
Я пишаюся, що живу у країні, де живете ВИ.
