Дмитро Видрін: "...у Коломойського я навчився ще більшому, ніж у Григоришина"

Дмитро Видрін - один з найепатажніших представників українського політикуму.

Ця людина офіційно й за чутками радила чи не всім діячам київського політичного бомонду.

У цьому інтерв'ю Видрін іронічний, трохи гротескний і часом створює враження легковажної людини.

Однак, навряд чи хтось із сильних світу цього в Україні, хто платив Видріну пристойні гонорари, сумнівається в його ефективності. Йому завжди є що порадити...

Видрін явно упереджений - як мінімум до "тендітної" Тимошенко і пана Ахметова, якого називає своїм другом. До них він явно необ'єктивний, як, можливо й до їхніх суперників.

Але варто віддати належне відомому політологові - політичний світ України його очима стає цікавим і якоюсь мірою забавним.

Хочеться навіть вибачити авторів брудної політики, оскільки, як стверджує пан Видрін, тільки вона й може бути ефективною.

- Дмитре Ігнатійовичу, останнім часом з'явилися дещо шокуючі своєю відвертістю інтерв'ю, зокрема, Бродського, а потім Порошенка, Третьякова. Шокуючі тому, що український читач ще не звик, коли в інтерв'ю називаються в негативному плані імена, прізвища, суми угод, хабарів і т.д.

Раніше в нас якось було все округліше, делікатніше, на кшалт "я не буду називати цієї людини, ви його прекрасно знаєте" або "не будемо переходити на особистості". Як ви вважаєте, з чим пов'язаний такий вибух одкровень, таке ламання стереотипів української, завжди "лагідної", обережної й відцензуреної журналістики?

- Ще не таке буде! Дійсно, Михайло Бродський фактично створив новий жанр українського політичного інтерв'ю, який би я назвав "персоніфікованим" або "особистісним". Я йому навіть подзвонив із цього приводу й подякував. Після його разючих одкровень, незвичної різкості, епатажних обвинувачень з називанням прізвищ, прізвиськ, явок, адрес, вже якось прісно буде читати типові матеріали з різними фігурами замовчування й безіменних героїв.

- Але треба сказати, що в Бродського якось дивно виходить. Майже всі його співрозмовники, контрагенти, чи що, у його розповідях завжди, як би м’якше сказати, у бруді, а він весь у білому - товстий і гарний.

- Колись ще давно ми сперечалися з Михайлом Юрійовичем із цього приводу, і йому тоді подобалася сентенція (здається Трумена) "Політика - це правда про інших". Потім вдалося його все ж таки переконати, що політика - це правда про усіх...

- Але, погодьтеся, що якась у нього однобока правда і про себе, і про всіх інших. Крім того, чи не здається Вам не зовсім чесним, коли людина розповідає про те, що говорили його знайомі в приватній ситуації, скажімо, за обідом, за келихом вина?

- По-перше, я думаю, що справа полягає в наступному. Кожна людина послідовно живе у двох фазах: то у фазі підлості (і в такій фазі перебувають хоча б іноді всі найчудовіші й найбездоганніші люди), то у фазі каяття - і в цій фазі перебувають час від часу всі, включаючи останніх негідників.

-Отож, можливо, деякий осад від інтерв'ю Бродського пов'язаний з тим, що звичайно Михайло Юрійович, перебуваючи у фазі каяття, описує інших, що перебувають у фазі підлості.

По-друге, Михайло Юрійович розповідає одкровення в основному про політиків або, принаймні, про відомих публічних людей. І саме ця обставина, очевидно, дозволяє йому бути максимально відвертим.

Наприклад, якщо ви обідаєте із сантехніком і бачите, що він бридко напивається, навряд чи про це варто когось сповіщати, тому що це його особиста справа. Але якщо ви обідаєте, скажімо, з дитячим хірургом, у якого завтра десять операцій, і він теж моторошно напивається, то про це краще одразу повідомити в "Медичну газету", тому що його завтрашній "бодун", це вже не його особиста справа.

- Все ж таки цікаво було б почути інтерв'ю Бродського в протилежній фазі, як Ви говорите, конфігурації...

– Не раджу. Тоді буде ще страшніше.

– Коли ви вже заговорили про, так би мовити, новий жанр в українській журналістиці, то хотілося б запитати, а самі ви не хотіли б трошки поговорити відверто у подібному стилі? Адже у вас очевидно не менше коло знайомств, і ви маєте не менший обсяг інформації...

- Поговорити відверто і навіть попліткувати люблять усі. І я не виключення... Просто про це не запитують.

- У такому випадку, що ви думаєте про конфлікт Тимошенко й Порошенка?

- Знаєте, мені складно відповісти на це питання, оскільки я буду явно не об'єктивний. Так вийшло, що маленькі тендітні жінки мені завжди подобалися більше, ніж великі дебелі чоловіки. Крім того, я не бачу тут особливого конфлікту. Конфлікт, якщо бути понятійно точним, це протиріччя між двома відносно рівновеликими величинами...

- Я розумію, про що ви говорите. Ви ж відомий "юлеман"! Але все ж таки, як щодо оцінки з позиції помилок? Чи не всі в політиці їх роблять?

- Чому ж? Помилки роблять усі. У тому числі і Юлія Володимирівна. Інша справа, що помилки й недоліки талановитих людей, це зовсім не те, що помилки й недоліки бездарних. Недарма є прислів'я про те, що краще втратити з розумним, аніж знайти з дурнем. А що стосується безпосередньо Юлії Володимирівни, то, на мій погляд, можливо, найголовніший її недолік полягає лише в тому, що вона не користується бритвою.

- Непросто з вами... Я все ж таки думала, що ви розповісте якусь моторошну правду про того чи іншого політичного персонажа.

- Може справа в тому, що я не колекціоную в пам'яті "моторошні правди", скоріше мені подобається запам'ятовувати "забавні правди". Я якось уже зжився з нашим маленьким, але по-своєму обжитим і звичним політичним свтом. Був радником у багатьох відомих політиків. І навчився, якщо не виправдовувати їхні вчинки, то акцентувати увагу на їх, скоріше, забавних, аніж демонічних якостях.

- До речі кажучи, а якою по-вашому повинна бути основна якість у радника президента або прем'єра?

- Музичний слух.

- ?..

- Так, саме музичний слух або вміння вселити ілюзію, що він у тебе є, часто дозволяє мати особливі відносини зі своїм патроном.
От пам'ятається, в 1994 році я став політичним радником Кучми. Десь через тиждень він запрошує мене полетіти з ним на уік-енд у Крим. Для мене, природно, це велика гордість, я продумую всі політичні теми, на які може із мною говорити президент.

Ми сідаємо в невеликий літак, накритий столик, легка закуска, коньячок (здається "Каховка"). Виходить президент, говорить: "Почекай хвилинку, я зараз переодягнуся".

Він іде у свою президентську каюту, а я поки приладжую серветочку до комірця й наливаю першу рюмочку. Тут виходить президент уже в костюмі "Adidas", але з гітарою. І запитує: "Ти любиш туристичні пісні?". Я кажу: "Обожнюю". Літак летить, я п'ю коньячок, і президент грає на гітарі (до речі, дуже непогано). Приємним тембром співає про барбарисовий кущ, про альпіністський лісоруб... Ідилія.

Проходить десь роки три. Я вже в опозиції до президента. І мене раптом запрошує радником прем'єр-міністра Марчук. Я працюю кілька днів, раптом Євгеній Кирилович дзвонить: "Як щодо уік-енду в Криму?" Я кажу: "Велика честь" і перебираю всі теми національної безпеки, які ми, очевидно, будемо обговорювати.

І от ми в Криму. Держдача №14. Євгеній Кирилович каже: "Вранці о восьмій годині сніданок, не спізнюйся, я люблю дисципліну". Вранці рівно о восьмій я спускаюся з другого поверху в обідню кімнату, все залито сонцем, за величезним, на півстіни вікном, море, вже накрито столик на двох. Стоїть коньячок (пам'ятається, "Ай-Петрі").

Я приладжую собі серветочку до комірця, наливаю першу рюмочку. Тут заходить Євгеній Кирилович і на ходу розминає пальці. Запитує: " Чи любите ви Брамса?". Я кажу: "Обожнюю". Він сідає до роялю. Грає (до речі, дуже непогано). Я дивлюся на море, попиваючи коньячок... Ідилія.

Кінець грудня 2003 року. Дзвінок по телефону, дзвонить прем'єр-міністр Віктор Федорович Янукович. Каже: "Непогано б нам познайомитися й проговорити деякі політичні сценарії розвитку подій". Я сідаю, продумую політичні теми, які можуть бути йому цікаві, потім під'їжджає машина й привозить мене до нього на дачу в Міжгір’я.

Заходжу в обідню кімнату, накрито столик, стоїть коньячок (точно "Дачія"). Виходить Віктор Федорович. Ми знайомимось. Наливаємо по першій рюмочці. Він каже: "Почекай, я зараз". І через хвилину приходить вже з баяном. Запитує: "Як ти ставишся до шансону?". Я приречено приладжую серветочку до комірця й кажу: "Обожнюю". Віктор Федорович грає на баяні, співає (зненацька тенором) про бузок, що цвіте, про любов (до речі, дуже непогано)... Ну й так далі.

Тож, радник, це той, хто вміє слухати, а не говорити. Причому, як виявляється, слухати в тому числі й музику. А ці історії я розповів тому, що вони мене навчили ставитися до політиків не тільки як до якихось монстрів і злих демонів, що безупинно борються за владу і втілюють всі її пороки, але і як до звичайних людей зі своїми маленькими людськими слабостями й пристрастями. Все ж таки, виявляється, всі люди, принаймні, іноді. І це моє головне політологічне відкриття.

- А Юлія Володимирівна Вам ні на чому не грала?

- Ні. Вона, по-моєму, не з тих, хто грає. А з тих, хто пише музику.

- Ви знаєте, все ж таки такі милі історії краще розповідати під Новий рік... А ваша думка про конфлікт інтересів Григоришина й Коломойського? Наскільки мені відомо, ви їх обох знаєте.

- Так, у тій чи іншій мірі знаю, і навіть багатому в них навчився, незважаючи на те, що сам маю 20-літній педагогічний і професорський стаж.

Востаннє я Костянтина Івановича бачив давненько, позаминулим літом. Я прилетів до нього в Москву з листом від Віктора Андрійовича Ющенка, у якому лідер тодішньої опозиції заздалегідь дякував йому за підтримку. І я Костянтину Івановичу пояснив, у чому можлива суть такої підтримки.

Я сказав: "Костянтин, Віктор Андрійович сто відсотків буде президентом, але на цьому його проблеми не закінчаться, а почнуться. Оскільки навряд чи в нього буде на той час гарне інтелектуальне оснащення, концептуальна база свого президентства, реальна програма й т.д., і т.п. Тому допоможіть створити центр, що міг би вже зараз зайнятися такими питаннями. Зберемо кращих експертів й, не кваплячись, пропишемо весь майбутній порядок денний майбутнього президента".

Він сказав: "Хороша ідея. Приїжджаєте через місяць, я до цього часу вирішу всі питання з фінансуванням".

Я прилетів через місяць. Але він дуже коректно мені відповів, що вже помирився із Суркісом, не має інтересу до ющенківського проекту й тому допомагати не буде. Я, чесно кажучи, спочатку дуже образився, оскільки я вже обіцяв людям Віктора Андрійовича, що такий підрозділ буде створено, і милостивий Костянтин Іванович виставив мене в зовсім дурному світлі людини, що абсолютно не тримає свої обіцянки. А я, чесно кажучи, не звик підводити людей.

- І чому ж він вас таким, фактично "кидком", навчив?

- А навчив дуже простій істині, що в Україні з діючої влади потрібно йти в опозицію не за сім років до її зміни, як це колись по дурості зробив я. А за сім днів, як це по-розумному зробив Костянтин Іванович, з'явившись на Майдані за тиждень до перемоги нової влади. Так що, дякую йому за цей урок. Він дійсно великий бізнесмен.

До речі кажучи, він попутно якось дав мені ще один урок, щоправда, дрібнішого рівня. Я сидів у нього в кабінеті й був свідком того, як він обговорював багатомільйонну угоду. У цей час у нього зіпсувалася авторучка, якою він підписував контракт. Він її розібрав на дрібні частини й став ремонтувати, забувши про угоду, про мільйони, про контракт.

Я зрозумів, у чому його головна сила. Він вміє маленьке, але актуальне, ставити на перше місце стосовно глобального, але не цьогохвилинне. Хоча як показує практика такого роду сила рано чи пізно перетворюється на свою протилежність.

- А як щодо Коломойського?

- З Ігорем Валерійовичем я познайомився років п'ять-шість назад. Він запросив мене у свій дніпропетровський офіс для політичної консультації.

Мене вразив вже сам кабінет голови Привату. Одну його стіну займав величезний акваріум, там плавали всякі екзотичні істоти, а на журнальному столику лежав пульт. І поруч записка, що означає, що піде після натискання на ту чи іншу цифру. Типу: "1 - шматочки лангустів; 2 - тигрові креветки; ..." і т.д. Я нажав на якусь цифру й звідкись із-за куліс в акваріум дійсно почали падати величезні креветки.

Я, пам'ятаю, тоді не втримався й пробурчав: "Напевно, кожен великий банкір мріє мати такий пульт, але щоб на інструкції до пульта була написано: "1 - адміністрація президента; 2 - Верховна Рада № ..." і т.д. Нажав і автоматично кешем або банківським переведенням у названі адреси накачується "корм". І не треба ризикувати з передачею хабарів.

- А як відреагував голова Привату?

- Чесно кажучи, не пам'ятаю. Та й не в цьому справа. А справа в тому, що в Коломойського я навчився ще більшому, ніж у Григоришина.

Якось у мене близький знайомий позичив гроші на купівлю квартири. А потім чесно сказав, що віддати не може, і в якості розплати переписав на мене борг, що по суду йому повинна була одна зі структур Привату чи то за поставку сировини, чи то за якісь деталі. Я скористався тим, що особисто знайомий з Ігорем Валерійовичем, у нас є спільний друг. І от через цього спільного друга я передав йому папери, що підтверджують борг, із проханням по-дружньому зі мною розрахуватися. І знаєте яку забавну я одержав відповідь?

- ?..

- Друг сказав, що Беня дослівно передає наступне. Він шкодує, що не може із мною розрахуватися, оскільки в нього є непохитні принципи. Принцип перший - він ніколи не платить податки, а принцип другий - він ніколи не повертає борги. Тому навіть заради хорошого знайомого він не може порушити ці принципи, оскільки весь його банк - це, по суті, неповернені борги. І якщо він почне їх повертати, то доведеться закінчувати банківську діяльність.

- І як Ви до цього поставилися? І, до речі, яка була сума?

- Сума була за моїми мірками величезна, кілька сотень тисяч гривень. А за мірками Коломойського, очевидно, зовсім вже непід'ємна. Поставився ж я з розумінням. Я поважаю чужі принципи, навіть якщо вони суперечать моїм. До того ж я, чесно кажучи, не був упевнений, що наш спільний друг передав усе вірно. А особисто з Коломойським я так і не зміг зв'язатися.

- Але ж усі чули, що Коломойський мільярдер. Невже йому було шкода кілька тисяч гривень?

- І я чув, що він мільярдер. Але в тому-то й справа. За особистими спостереженнями знаю, що українському мільярдерові розстатися із сотнею тисяч гривень часто набагато складніше, ніж із сотнями мільйонів доларів. Адже сто мільйонів доларів для нього - це абстрактний інструмент у досягненні його глобальних цілей. А сто тисяч гривень - це живі гроші, за які можна провести непоганий вечір.

- А в чому ж , все ж таки наука, що Вам дав Коломойський?

- Наука в тому, що я зрозумів, що бізнесом я ніколи займатися не зможу. Занадто я для цього непринциповий або навіть безпринципна людина.

- Ну а якщо щось згадати про самого головного українського бізнесмена Рината Ахметова?

- Ви знаєте, я не можу поки назвати Ахметова українським бізнесменом. Людина, яка дотримується слова й завжди повертає борги, за визначенням поки не може бути українським бізнесменом. Тому я просто називаю його своїм другом, як і він мене.

- Давайте повернемося до політики. Чи передбачали ви той розкіл, що відбувся у владному таборі?

- Природно, передбачав, як і всі мої колеги, тільки не вгадав зі строками. Я думав, що він відбудеться трохи пізніше. Десь у січні, коли реально почнуть ділитися місця в списках і грошові фонди. Пам’ятаєте, як в "Республіці ШКІД", коли із приводу причини будь-якого шуму або бійки один з героїв меланхолійно припускав: "Напевно, шумівку ділять".

- Припускали, ґрунтуючись на чому?

- Знаєте, нова влада, на жаль, точніше, на превеликий жаль, зробила ту ж помилку, що й політики, що перемогли ДКНП. Адже мало хто пам'ятає, що Союз розвалив не ДКНП, а його переможці.

Якщо пам’ятаєте, коли Єльцин, Руцькой та іже з ними перемогли тих жалюгідних ДКНПістів, вони влаштували такий шабаш самовихваляння, самозамилування, самозахвату, що всім іншим стало якось ніяково. Руцькой, пам'ятаю, тоді приїжджав в Україну й учив нас, жалюгідних провінційних лохів, принципам і правилам високої московської демократії.

Я особисто вперше тоді подумав, що краще б від них, від цих героїв-демократів, відокремитися, оскільки це не наше свято, і нехай уже вони святкують самі із собою. Очевидно те ж саме подумали багато хто в різних республіках, оскільки відразу почалося відділення.

Дуже схожа ситуація, на мій погляд, склалася й у новій владі. Майданщики занадто захопилися самозахватом і самовихвалянням, а всіх інших на свято запросити якось забули.

У мене, до речі, виникло якесь де жа вю. Якось у четвертому класі вчителька повела нас у похід, на Ірпінь, на риболовлю. Сказала, щоб всі, у кого є, взяли із собою вудки й ще по парі картоплин, по цибулині. І от ми прийшли на Ірпінь, і чоловік п'ять моїх однокашників піймало по рибці. Відразу було організовано юшку з рибки, яку спіймали, зі спільної картоплі й лучка.

Потім вчителька сказала, що їсти юшку будуть тільки ті, хто спіймав рибку. І от п'ять чоловік з учителькою під чарівний запах ухи їли, пустували, веселилися, ляскали один одного по чолу дерев'яними ложками, а ми, 35 чоловік, що залишилися, сиділи мовчки навколо величезним голодним кружком.

Тоді я зрозумів, що хоча формально вчителька була права, але у всьому цьому почувалася якась більш глибинна неправда й навіть знущання.

І от коли майданщики один одного називали кращими у світі президентами, прем'єрами, один одному роздавали пости й ордени, веселилися й тусувалися у своїй вузькій компанії, я дуже боявся, що країна розколеться. Тільки не на Схід і Захід, а на нову привілейовану аристократію й нових маргиналів, а точніше нове холопство. А такий соціальний розкол страшніше географічного.

- По-вашому, ми вже спостерігаємо такий розкол?

- Ми спостерігаємо те, як енергія схованого невдоволення й відчуження пішла не зовні, не в суспільство, а усередину самої команди.

- Можливо, в Вас говорить образа або заздрість? Якби Вам дали якусь високу посаду, напевно б Ви оцінювали ситуацію зовсім по-іншому?

- Можливо. Хоча, чесно кажучи, мені ніякі посади не потрібні, але от за свого сина Олексія мені образливо. Я завжди за справедливість. Тому я скрупульозно із хронометром усе підраховував. Мій син з величезним прапором Євросоюзу пробув на Майдані три тижні, а Олег Рибачук, при всій моїй симпатії до нього, у цілому пробув з маленькою стрічечкою три доби. Тому я написав президентові листа із проханням призначити мого сина Олексія віце-прем'єром з євроінтеграції.

- Ну й чому ж не призначили?

- Президент як завжди вчинив мудро. Син тоді був неповнолітнім, а вся європолітика робиться не в суху, а на фуршетах і коктейлях. А я забув, що неповнолітнім у Європі не наливають. Очевидно тому Олексія тоді й не призначили.

Правда, я повторив спробу, коли він відсвяткував своє повноліття, але Віктор Андрійович вже встиг ліквідувати посаду віце-прем'єра з євроінтеграції, очевидно, щоб я йому не докучав. Проте в мене залишився величезний прапор Євросоюзу. І коли в мене безсоння, я ходжу з ним уночі по квартирі. Адже залишилося ходити зовсім небагато. Тарасюк обіцяв до 2015 року вступити в Європу.

До того ж у нас із сином залишився ще один сильний хід. Я запропонував йому провести прес-конференцію на Інтерфаксі на тему: "Корупція на Майдані або як я не став віце-прем'єром з євроінтеграції".

Правда, я подзвонив Мартиненку (президенту Інтерфакс-Україна), і Олександр Владленович сказав мені, що, на жаль, його зал для прес-конференцій розписано на півроку вперед іншими викривачами корупції. Але нічого, ми почекаємо.

- Відчуваю, що в Вас вже віє розчарування революцією...

- У революції не можна розчаруватися, можна розчаруватися в окремих революціонерах.

- І в кому ж найбільше розчарування? Тільки прошу імена, явки, паролі.

- Знаєте, звичайне розчарування завжди найбільше в тих, хто найбільш симпатичний. Мені, наприклад, був найбільше симпатичний мій давній знайомий Юрій Луценко.

- І чим же він розчарував? Тим, що ДАІ розпустив?

- Та ні, суть набагато глибша. Я взагалі важко переношу будь-яке знущання. Але в принципі, коли проста людина знущається з влади, я ще можу зрозуміти й виправдати. Але коли влада глумиться нехай не над найпростішими людьми - от цього я не можу не зрозуміти, не виправдати.

А от ті публічні гультяйські коментарі, репліки, повчання, які дозволяє собі Юрій Віталійович - це саме за моїми поняттями надругання в чистому видгляді. Я завжди симпатизував хуліганам, особливо політичним. І завжди недолюблював чиновників, особливо таких собі повнощоких, "пихатих".

Отож Юрій Віталійович, напевно, просто не розуміє, що те, що йшло йому й було стильно, коли він був політичним хуліганом - худим у джинсах і з хрипким голосом, абсолютно не йде йому, коли він став мордатим чиновником у добротному костюмі.
Але взагалі ж подібна проблема не тільки в нього. У деяких наших політиків, безумовно, є мізки, але майже ні в кого немає почуття стилю. А мудрі китайці говорять: стиль і є політика.

- До речі, а чому ви всіх своїх давніх знайомих називаєте на ім'я й по батькові? Адже зараз як би мода називати всіх на імена, демонструючи демократичність, близькість знайомства з "сильними світу цього" і затусованність до влади.

- Саме тому й називаю всіх на ім’я й по батькові, що не хочу нічого демонструвати. Крім того, мені подобається англійське прислів'я, що говорить, що фамільярність найочевидніший прояв хамства або, кажучи по-нашому, просто жлобства. Якщо хочете докладніше дізнатися мою позицію - подивитеся на сайті vydrin.com.

- Саморекламою займаєтеся?

- А то!

- Ну й на останок, що б ви побажали українському політичному бомонду?

- Хочу побажати, щоб фази підлості в них ставали все коротшими й коротшими, а фази каяття все частіше й частіше. Хоча я розумію, що це абсолютна утопія.

- Чому ж?

- Якось мій улюбленець, письменник Хеллер, на схилі віку сказав: "Виявляється, найбрудніший секс і є правильний". Отож, я все більше схиляюсь до переконання, що брудна політика - вона і є правильна, а точніше ефективна. На жаль.