Чи стане Україна цивілізацією, або кінець національної ідеї

Що це за криза, в якій опинилася країна? Невже це криза владної команди, криза системи влади чи криза політичної системи в цілому разом з розколотим громадянським суспільством країни? Насправді, вперше за роки незалежності Україна зіштовхнулася з кризою національного проекту, з кризою національної ідеї, кризою національної ідентичності.

Криза національного проекту включає в себе по-перше, кризу політичної системи, адже й досі не сформульовані публічні критерії або цілі, під які вона змінювалася.

По-друге, регіональну кризу національної ідентичності.

По-третє, кризу системи влади, яка досі лишається авторитарною за механізмом прийняття рішень.

Четверте, криза партійної системи, яка знову поляризується щодо адміністративного ресурсу і неадекватна новій пропорційній системі виборів.

П’яте, економічна криза, яка є наслідком неспроможності задати критерії розвитку ширше, ніж через зростання ВВП та зарплат.

Шосте, криза науки, яка виявилася непотрібною державному бюджетові та бізнесу в загальнонаціональному проектові.

Сьоме, криза освіти з точки зору національного проекту європейської орієнтації, для якого ми готуємо лише компрадорську національну еліту.

Восьме, криза невизначеної культурної політики взагалі та мовної зокрема.

Дев’яте, змістовна криза медіа-простору, де відсутній ринок ідей і є лише інтерпретації поточних подій.

З ситуації кризи національної ідентифікації неможливо вийти шляхом досягнення політичних домовленостей. Допоки політики шукатимуть компромісу інтересів шляхом меморандумів, криза буде продовжуватися.

Ідентифікація — це результат нових теоретичних принципів, які можуть запропонувати або не запропонувати мислителі нації, але не її політики. Завдання політиків — створювати та поширювати нові ідеали і тільки іноді — нові принципи, що запропоновані мислителями.

Отже, відсутність нових ідей, це результат нехтування розвитком теорій впродовж часу незалежності. Сьогодні у нас є проблема з теоріями сучасних глобальних процесів. У світі загалом немає теорії, яка б пояснила суть кризи національного проекту, відсутня і теорія виходу з такої кризи.

Більше того, навіть обережна спроба запропонувати з нашого боку таку теорію наштовхується на дві серйозні проблеми:

1) їх нема де публікувати і обговорювати, бо вони не такі цікаві як будь-який скандал чи інтрига;

2) вони завжди не на часі для обговорення: то вибори, то зміна уряду, то бюджет, то нафта, то газ...

Національна та цивілізаційна платформи

Криза національного проекту України відбувається не тому, що проект неправильний чи непотрібний, а тому що його етнічна форма неадекватна часу — сьогодні вже інші світові виклики — цивілізаційні.

Якщо до кінця ХХ століття національні проекти були актуальними, то тепер кожна країна опиняється на двох платформах — національній та цивілізаційній. Базовий глобальний процес — не зіткнення цивілізацій, а зіткнення націй і цивілізацій, бо саме цивілізації сьогодні поглинають нації. В той же час цивілізації не поглинуть одна одну, бо у кожної з них достатньо ресурсів, щоб відстояти себе на світовій арені.

Як же розрізнити нації і цивілізації? Раніше процеси утворення цивілізацій та націй були пов’язані з війнами та територіальною експансією. Нація, що претендувала бути цивілізацією, проводила територіальну експансію у мирній чи воєнній формі, а поневолені нації опиралися цій експансії.

Але після другої світової війни ситуація змінюється — кордони закріплюються міжнародними угодами, з’являються воєнні організації, що силою не дозволяють змінювати кордони. Колоніальний світ теж стає на шлях національного самовизначення.

Відтак ситуація національної конкуренції переміщається в площину інфраструктурної та культурної експансії цивілізацій. Нації, що не є цивілізаціями, змушені культурно та/або інфраструктурно долучатися до цивілізацій. Таким чином національні проекти подвоюються — вони змушені водночас мати національну орієнтацію та цивілізаційну орієнтацію.

Нації не завжди осмислюють себе в філософії, а цивілізації намагаються створювати філософію світового рівня. Нації виробляють продукти, які продають сусіднім країнам, а цивілізації — світові бренди. Нації діють як самобутні культури, цивілізації — як рефлексивно-універсальні культури.

Нації бачать себе як винятково унікальні культурні явища. Цивілізації осмислюють себе як універсальні утворення так, що ніби інших цивілізацій і не потрібно, бо вони мають усе. Нації не мають всього і в них не вистачає ресурсів та мотивації, щоб мати все своє, тому вони змушені переймати частки чужої універсальності. Іноді нації і є цивілізаціями, як от наприклад Індія чи Китай. Але різниця є - нації визначають себе в культурних образах, а цивілізації в смислообразах.

Існує два типи цивілізацій. Перший тип — імперія — цивілізація, де відбувається культурне домінування однієї нації. Другий тип — союз, але більш точної назви йому ще нема, оскільки як європейський проект об’єднання сильних націй, він все ще не відбувся. Назвемо такий тип цивілізацій культурне співробітництво націй.

Імперії нікому не подобаються, але цивілізації потребуються набагато більше зусиль, і система культурного співробітництва більш складна, ніж система культурного домінування.

Культурне співробітництво, як тип цивілізації, змушене створювати три різні системи культурної локалізації. Базова локалізація — створення універсальної спільної культури на договірному рівні (наприклад, єдине право, єдина економіка, єдині вимоги до інфраструктури, освіти, науки і т.д., але різні мови, звичаї і т.ін.).

Зовнішня локалізація — створення систем представлення та просування власних економічних та культурних продуктів у інші цивілізації в такому вигляді, щоб вони сприймалися іншими цивілізаціями. Внутрішня локалізація — створення систем представлення та споживання економічних та культурних продуктів інших цивілізацій в своїй цивілізації так, щоб вони не руйнували власну ідентичність.

Таким чином, ми маємо країни-цивілізації та країни-нації, які змушені долучатися до тих чи інших країн-цивілізацій. Конкуренція між цивілізаціями відбувається на багатьох рівнях — на рівні інституційної структури, на рівні культурних смислообразів, на рівні світових інфраструктур, що створюються та підтримуються тією чи іншою або і всіма цивілізаціями.

Нації теж конкурують між собою — на рівні експортних продуктів, на рівні окремих популярних культурних продуктів. Люди як країн-націй, так і країн-цивілізацій опиняються в культурних розломах — між національною та цивілізаційною платформами. Країни-цивілізації за означенням мають культурну політику, хоча не завжди цивілізаційну стратегію, а от країни-нації можуть не мати не те що єдиної цивілізаційної орієнтації, але навіть і визначеної культурної політики.

Цивілізаційний вибір України

Україна навіть за часів Київської Русі не мала національного цивілізаційного вибору. Цивілізаційний вибір України завжди був інонаціональним, однак вона змушена була змінювати його орієнтацію — Австро-Угорщина, Польща, Росія, тобто дві цивілізаційні орієнтації.

Зараз стоїть питання про вже другу зміну цивілізаційної орієнтації — інтеграції в Європу. Жодного разу в історії Україна не порушувала питання про власний національний цивілізаційний вибір.

Таким чином, ми висуваємо гіпотезу, що повторюваний інонаціональний цивілізаційний вибір є історичною культурною траєкторією, яку країна практично не в силах перебороти. Нам здається, що час, коли від інонаціонального цивілізаційного вибору можна було перейти до національного, вийшов.

Сьогодні все, що Україні залишається — це правильно зробити інонаціональний цивілізаційний вибір. Національні цивілізаційні ілюзії України не мають під собою підґрунтя. Україна не має в історії нації цивілізаційних траєкторій розвитку, не має жодних досягнень філософії, які були б визнані як такі у світі, не має елітної стратегії цивілізаційного розвитку: її еліта прямо і недвозначно відстоює інонаціональний цивілізаційний вибір — або російський, або європейський. Це непереборно.

Проблема цивілізаційного вибору полягає в тому, що він робиться на двох рівнях: стратегічний вибір національної еліти та соціологічний вибір суспільства на рівні персональних цивілізаційних стратегій. В ідеалі вони повинні збігатися. Однак при поділі суспільства на дві приблизно рівні частини на різних цивілізаційних платформах країна-нація переживає серйозне культурне потрясіння.

Це означає, перш за все, принципову зміну соціологічних підходів до дослідження нації. Щодо України, то ми матимемо наступний культурний національний рельєф:

В цьому сенсі нам потрібно операціоналізувати в соціології дану двомірну типологію і провести загальнонаціональне дослідження, яке вперше тільки й зможе показати нам соціологічну картину національного рельєфу.

У суспільстві може бути консенсус із приводу цивілізаційної орієнтації, а може й не бути. У суспільстві може бути культурна політика (культурна стратегія), а може бути усе пущено самоплином. Стратегічний цивілізаційний вибір національної еліти не може бути зроблений, поки, з одного боку, не досягнуто консенсусу про розділ основних національні активів — влади, власності, інфраструктури, а, з іншого боку, поки не досягнуто явної соціологічної переваги населення країни на користь однієї із зовнішніх інонаціональних орієнтацій цивілізаційного вибору — Росії або Європи.

Ситуація інонаціонального цивілізаційного вибору для нації погано управляється національною елітою, оскільки позиція національної еліти, що здійснює інонаціональний цивілізаційний вибір, сутнісно слабка. Національна еліта завжди змушена оглядатися на ту або іншу цивілізаційну еліту, і в принципі не може розмовляти з нею на рівних — у неї немає досить складного мислення, досить розвиненої філософії, своєї сильної цивілізаційної стратегії.

Цю позицію національної еліти підсвідомо відчуває населення такої країни. Тому інонаціональний цивілізаційний вибір може здійснюватися не національною елітою, а населенням такої країни під тиском зовнішніх цивілізаційних еліт, що беруть участь у цивілізаційній конкуренції за країну.

Звідси з'являється ситуація конфлікту вибору інонаціональної цивілізації — коли дві або більше цивілізації, на користь яких здійснюється вибір, отримують можливість впливати окремо і на частини еліти, і на частини населення країни з різними цивілізаційними орієнтаціями. При цьому національна еліта, що в цей час ділить національні активи (власність, інфраструктуру і владу), може в ситуації цивілізаційного вибору без активної культурної політики (стратегії) опинитися спостерігачем. Потенційно це дуже небезпечна ситуація, що загрожує розколом країни.

Національний та цивілізаційний проект України

Таким чином, є всього чотири орієнтації України: 1) Росія; 2) Домінування національної платформи і зовнішній примус до цивілізаційного вибору; 3) Європа; 4) Гіпотетична власна українська цивілізація.

Сьогодні в Україні борються не два цивілізаційні вибори — між Європою і Росією, як це прийнято вважати, а вибір між домінуючою національною культурною платформою і російською цивілізаційною платформою. І не розуміння цього і є головною проблемою кризи національного проекту.

Коли ми говоримо про європейський вибір, то це поки що не цивілізаційний вибір — це просто гасла, просто слова. Ми не дивимося європейські телеканали, ми в своїй масі не цікавимося тим, що робиться в Європі (подивіться, скільки на нашому телебаченні є новин про Європу), ми не читаємо європейські книжки і не дивимося європейське кіно.

Українці дивляться російські новини, слухають російську музику набагато більше, ніж європейську. Ми читаємо російські книжки, дивимося російські фільми. Ми цікавимося тим, що робиться в Росії, і залежимо від неї економічно.

Після розпаду СРСР Україна почала віддалятися від Росії, але не тільки як від нації, але також як від того, що, принаймні, претендувало на цивілізацію. Тобто від життя на двох платформах — національній українській та цивілізаційній (радянсько-російській) ми почали переходити до винятково української національної платформи.

Наш національний проект 1991 року був побудований як етнічний національний проект, а не як цивілізаційний. Відчуваючи, що ми не спроможні самі бути цивілізацією, ми і вирішили "іти в Європу". Але йшли ми на словах, бо хотіли формального юридичного входження (інтеграції). При цьому реального проникнення Європи в Україну ні культурно, ні інфраструктурно, ні інституційно, ні економічно — досі не відбувається.

Сьогодні в Україні домінує два підходи — національний етнічний проект, де цивілізаційний вибір не зроблено, або він є європейським цивілізаційним тільки на словах.

Другий підхід — російський цивілізаційний проект, імперський, суперечливий, з незрозумілими перспективами, з принциповою нездатністю росіян до культурного співробітництва — тільки до культурного домінування в імперії.

Що означає національний етнічний проект? В культурній політиці — мовну українізацію і заміну російської — українською та англійською. В освіті — переймаємо західні технології, але не вчимось рефлексивному мисленню і вмінню будувати свої теорії.

В науці — бюджетне її знищення, бо наука не потрібна для рівня цілей національної платформи, наука потрібна лише цивілізації. Власна філософія теж не потрібна на національній платформі. В мистецтві — самобутні образи замість смислообразів.

Найгірший сценарій для України, що зараз частково здійснюється — торпедування різних цивілізаційних орієнтацій і спроба будувати країну на домінуючій національній платформі. Такий сценарій неминуче призведе до ситуації, коли цивілізаційний вибір буде робити не Україна, а його зроблять за неї.

Якщо говорити про цивілізаційний інонаціональний вибір, то, наприклад, Україна повинна ясно усвідомлювати, що вона кладе в основу такого серйозного вибору. Скажімо, Україні сьогодні подобаються історичні траєкторії Європи (культурне співробітництво сусідніх країн) і не подобаються історичні траєкторії Росії (культурне домінування над сусідами — імперія).

Однак як Європа, так і Росія, однаково не сформували свої цивілізаційні проекти на майбутнє. Та обставина, що цивілізаційний проект Європи виглядає більш упорядкованим, ситим і перспективним, повинна бути розглянута також і з погляду цінностей інших цивілізаційних проектів.

Адже може виявитися, що самі цінності, які ми вважаємо важливими для цивілізаційного вибору, уже породжені якоюсь цивілізацією. Якщо ми серйозно здійснюємо цивілізаційний вибір, то ми повинні так само уважно розглянути як цивілізаційний вибір і США, і Китай, і арабський світ, і навіть Африку.

У чисто формальному застосуванні методології ми повинні також припустити і зовсім оригінальний цивілізаційний вибір України — як вибір на користь усіх цивілізацій. Україна — країна, що знаходиться в розламі між Європейською, Російською, Мусульманською цивілізаціями. Недалеко від неї знаходяться також Індійська, Африканська і Китайська.

Тобто майже всі цивілізації є близькі територіально, за винятком цивілізації США, що є інфраструктурно близькою в силу великого рівня експансії цієї цивілізації саме на інфраструктурному рівні (комп'ютери, Інтернет, кінематограф, організаційний вплив через міжнародні організації). Тим самим Україна стає країною, що у змозі всіх зрозуміти, прийняти, інтегрувати у свої світові міста й у свою культуру.

Для цього потрібно не просто відкритися світові, а створити такі системи внутрішньої локалізації, що дозволять перетворити їх у інтегровану базову локалізацію самої нації як цивілізації-зустрічі-культур, цивілізації-посередника-цивілізацій.

Панове націоналісти, русофіли і європейці! Думаєте Богу є діло до наших інтересів? Йому є діло до наших принципів. Чи є у Бога план щодо України? Думаєте, Бог чекає, щоб ще одна безпорадна країна стала багатою або увійшла до Європи? Бог чекає від нас цивілізаційного прориву. В цьому сенсі нам потрібна не національна ідея, а цивілізаційна ідея.

Неважливо, як ми будуємо свою цивілізацію — самі, у Європі, з Росією. Це в будь-якому разі потребуватиме наступного.

1) Своя філософія, яка би осмислювала всі сфери життя, була здатна доводити національні образи до цивілізаційних смислообразів;

2) Рефлексивна освіта, навчання мисленню, а не технологіям, тобто освіта нового типу;

3) Нова економіка з новими критеріями розвитку (повні цикли виробництва, кількість інфраструктурних послуг, рівень інтелектоємності продуктів);

4) Нова наука, що орієнтується на випередження інших, яку фінансує бізнес і держава;

5) Нова мова, але не українська, російська чи англійська, а можливо навіть штучна мова нового типу, яка би виконувала сакральні функції, могла бути мовою науки (ця мова могла би прислужитися і Європі);

6) Партії нового типу, які здатні діяти програмно впродовж декількох поколінь (масштаб завдань потребуватиме нових менеджерів і консультантів з іншою метою);

7) Свої теорії, які публікуються, обговорюються, замовляються і застосовуються;

8) Нова культурна політика цивілізаційного типу;

9) Нове мистецтво, яке продукує смислообрази, і митців цьому мають вчити.

Національному проекту прийшов кінець. Російський цивілізаційний проект не дуже привабливий. Або Україна знаходить шлях, як прислужитися Європі в її цивілізаційному проекті (знаходить в ньому свою функцію). Або створює свій цивілізаційний проект. Якщо Україна зараз цього не зрозуміє, цивілізації порвуть її на шматки. Оце той виклик, який стоїть перед українською елітою.

Сергій Дацюк, корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика"