Політичні закономірності та прогнози
З призначенням Єханурова прем’єр-міністром закінчився черговий етап новітньої української історії, знаковим документом якого є меморандум, підписаний до недавно непримиренними суперниками Ющенком та Януковичем.
Після 17 днів невизначеності (від дня прес-конференції Олександра Зінченка 5 вересня до дня призначення Юрія Єханурова на посаду прем’єр-міністра 22 вересня) ставиш собі питання, наскільки закономірними чи випадковими були події останніх тижнів та місяців, і наскільки закономірними чи випадковими є наслідки цих подій.
Коли в 1991 році волею обставин Україна здобула свою незалежність, багато хто з політиків вважав це випадковістю. Але чи може бути випадковістю те, що більше 90% населення свідомо проголосували за незалежність своєї країни? Що можна констатувати абсолютно впевнено, що тодішня еліта (тобто державне та господарське керівництво країни) була абсолютно не готова до незалежності, і не знала, що з цим робити.
В кінці 80-х доводилось кілька раз бути і в Раді міністрів, і в ЦК КПУ, і тоді в цих закладах сиділи абсолютні статисти, завдання яких - збирати дані для центрального керівництва. Тому що всі рішення в той час ухвалювалися саме в Москві. Як казав один з тодішніх чільників Київського міськвиконкому: "Київ без Москви пукнути не міг".
У свою чергу, столиця СРСР протягом багатьох років забирала собі всіх більш-менш талановитих управлінців з України на керівні управлінські посади в міністерствах та ЦК.
Таким чином, отримавши в 1991 році незалежність, держава Україна не мала свого так званого істеблішменту, або політичної та економічної еліти, яка була б здатна професійно здійснювати керівництво країною.
Перші роки незалежності Україною управляли колишні комуністи, письменники та колишні дисиденти, які поняття не мали, що таке державне управління, макроекономіка, грошово-кредитна чи податкова системи.
Повна руйнація економіки призвела до того, що владу в країні взяли так звані "червоні директори" на чолі з тодішнім директором флагману вітчизняної економіки "Південмашу" – Кучмою. Але Кучма і Ко теж, за великим рахунком, не мали уяви, що робити з країною.
На той час Україна була світовим рекордсменом в темпах інфляції та падіння ВВП, аж поки в коридорах державного управляння не з'явились перші економісти-професіонали: Стельмах, Лановий, Пинзеник і той самий Ющенко, які вже щось тямили в економіці.
Саме вони зупинили гіперінфляцію в країні та були натхненниками та організаторами банківської, податкової та грошово-кредитної систем в Україні. Тоді в 1996-2001 роках економіка України зупинила своє падіння та почала потроху зростати.
Почався формуватися новий істеблішмент, який зараз в результаті помаранчевої революції прийшов до влади в Україні. Серед них знайомі всім обличчя - Тимошенко, Порошенко, Черновецький, Бродський, Червоненко, Суркіси, Бакай та інші.
Той, хто був зв’язаний з бізнесом в ті часи "дикого" капіталізму 90-х знають, як зароблялись гроші та формувались капітали. То були часи повальної бартеризації та панування залікових схем.
Загалом такі схеми створювались штучно новими бізнесменами разом з тодішніми державними чиновниками, які мали доступ до державних енергетичних, продовольчих та фінансових ресурсів країни.
Саме за рахунок експлуатації цих ресурсів вкупі з тотально корумпованими державними чиновниками і заробили свої перші мільйони теперішні олігархи. І в той час, коли Лановий, Пинзеник та Ющенко "бавились" з економікою країни, майбутні новітні олігархи розподіляли між собою сфери впливу в реальній економіці.
Цей розподіл не міг відбуватись без підтримки вищого чиновництва, тому тоді ж почали формуватись і політично-олігархічні клани Київський (Суркіси, Згурський і Ко), Дніпропетровський (Лазаренко, Тимошенко, Приват), Донецький, який пізніше очолив Ахметов.
Тоді ж наприкінці 90-х "прокинувся" і Кучма, коли побачив, що економіка України активно працює, а ресурсний пиріг країни активно розподіляється. На другий термін Кучма йшов з основною метою – встигнути створити власний потужний олігархічний клан.
Нездатний самостійно навести порядок в економіці країни, перервати тотальну бартеризацію та тіньові залікові схеми, Кучма звільняє бездарного прем’єра Пустовойтенка та призначає на цю посаду успішного та послідовного учня Стельмаха - тодішнього голову нацбанку України – Віктора Ющенка.
Посаду віце-прем'єра з ТЕК зайняла "газова принцеса" Юлія Тимошенко. Оскільки вона чудово орієнтувалася в усіх бартерних та залікових схемах, їй вдалося дуже швидко навести в ТЕК порядок і нажити собі потужних ворогів. Тоді керівники атомних станцій обожнювали Юлю, тому що завдяки їй вони вперше за багато років побачили на своїх рахунках "живі" гроші як оплату за спожиту електроенергію, а не залікові папірці та векселі.
Незважаючи на досить успішний урядовий тандем Ющенко-Тимошенко, Кучма знищив його під натиском "ображених" енергетичних та регіональних королів, які не хотіли, щоб їхня діяльність по нагромадженню власних капіталів обмежувалась чи контролювалась.
До того ж касетний та ракетний скандали, а також потужно наростаючий рух "Україна без Кучми" змусили президента створити нову систему координат у владі, яка опиралась на три олігархічно-регіональні клани, один з яких очолював він сам.
І хоч як тодішній прем’єр Ющенко не намагався втриматись на владному олімпі, в тому числі шляхом ганебного конформізму (згадаймо підписаний ним "лист трьох", здачу Тимошенко та названого "батька" Кучму), він був явно зайвим в тій системі координат.
У 2002 році, усвідомивши, що "низи вже не можуть жити по-старому", Ющенко, об’єднавши викинутих із влади і ображених владою бізнесменів та політиків, створює виборчий блок "Наша Україна".
В результаті парламентських 2002 та президентських виборів 2004 року до влади в країні прийшли не стільки революційні та національно-свідомі романтики, а більшою мірою прагматики-бізнесмени такі як Порошенко, Третьяков, Жванія, Червоненко та ін.
 |
Зараз є очевидним, що на базі цієї групи планувалось створити новий найпотужніший олігархічний клан в Україні, "батьком" якого і мав стати теперішній президент, хотів він того, чи не хотів, здогадувався він про це, чи ні.
Але між Ющенком і Тимошенко існувала письмова угода про те, що в разі перемоги Ющенка на президентських виборах, Тимошенко обіймає посаду прем’єр-міністра, а також її блоку відводиться 25% від державних посад в Україні, включаючи міністерські портфелі, посади голів обласних держадміністрацій.
Ющенко до останнього тягнув з виконанням письмової угоди і, хоч як його не вмовляли найближчі "друзі" (згадайте "авантюристку та шантажистку" Безсмертного), мусив віддати посаду голови уряду Тимошенко, а посаду голови СБУ її найближчому соратникові Турчинову. Більше Тимошенко видряпати у Ющенка та його команди не змогла.
Президент та його команда самостійно призначили всіх міністрів, легко обійшовши конституційну норму про необхідність хоча б формального подання прем’єром кандидатур на посади міністрів президентові. Разом з тим був створений потужний паралельний центр виконавчої влади - РНБО, а його секретар Порошенко де-факто дублював функції прем’єр-міністра. Вплив Зінченка в апараті секретаріату вдало мінімізував Третьяков та очолюваний ним кабінет президента.
Фактично основними завданнями РНБО на той час були: нейтралізація Тимошенко та її уряду (в тому числі з допомогою низки штучних криз, паралельне керівництво урядом з допомогою письмових та усних доручень, які надходили з апарату РНБО урядовим чільникам) та створення умов для швидкого переходу під контроль групи "Солідарність" потужних майнових комплексів України, які ще або не мали приватного власника, тобто перебували в державний власності, або існуючий власник отримав своє майно незаконно.
Недаремно в сферу впливу РНБО була передана судова система України, саме для організації прийняття "правильних" рішень судами по майновим процесам. Весь цей комплекс завдань потрібно було виконати до 1 січня 2006 року, коли вступає в дію конституційна реформа, або, на крайній випадок, до виборів 2006 року. Тому Порошенко і Ко вимушені були не дуже зважати на можливий резонанс в політикумі і пресі стосовно їхньої діяльності: "цель оправдывает средства".
Тимошенко, Зінченку, Томенку та Турчинову ми повинні завдячувати тому, що саме вони не допустили новий потужний дерибан власності в Україні, ініційований так званими "друзями" нового президента. І не тому, що вони є чесними та патріотичними, а перш за все тому, що з самого початку вони були "чужими" для власне команди президента.
Що чекає далі Україну?
Підсумовуючи сказане, зробимо деякі прогнози. З ймовірністю 90% БЮТ та НСНУ на парламентські вибори підуть окремо. З ймовірністю 60-70% Литвин сформує власний виборчий блок. Важко передбачити, як буде розвиватись передвиборчі кампанії різних блоків та партій, але, якщо ми уникнемо будь-яких серйозних "сюрпризів", то на виборах ми отримаємо такі результати: БЮТ - 15-25%, НСНУ - 7-20%.
Великий розрив, тому що багато залежить від того, чи очолить Ющенко блок, та які ще помилки допустить чинний президент в передвиборчий період. Партія регіонів - 10-17%, соціалісти та комуністи – по 5-7%, блок Литвина 3-10% (в залежності, кого Литвин залучить до блоку), СДПУ (о) 2-4%.
Отже, жодна з політичних сил не отримає на наступних парламентських виборах більшості в парламенті. Тому наступні 5 років Україну очікує нескінченна епопея блокувань на всіх рівнях представницької влади. І, як результат, нескінченні відставки урядів та виконкомів рад всіх рівнів. Можна спрогнозувати, що на період наступної каденції Верховної Ради жоден з наступних урядів України не втримається більше 1,5-2 роки.
Утім, можновладцям всіх рівнів буде дуже важко "тихенько" красти, тому що і опозиція, і преса "з пристрастю" будуть слідкувати за кожним кроком політичних супротивників при владі. В такій ситуації за період наступної каденції бізнесменам та олігархам швидко набридне робота в радах.
До того ж, на відміну від минулих періодів, депутатство вже не буде давати відчутних бізнесових дивідендів. Тому більшість з бізнесменів не прагнутимуть потрапити до виборчих списків в 2011 році, а впливатимуть на державну політику через партійні структури.
Як результат за період наступних 5 років почне формуватись прошарок професійних політиків та економістів. Новий істеблішмент країни, очевидно, прийде до влади вже з 2011 року і вже не матиме безпосереднього стосунку до бізнесу, але опосередковано буде залежати від "власників партій".
Можливо, замість засилля різноманітних "народних" партій, почнеться процес політичної спеціалізації та ідентифікації партій (від ультралівих та лівацьких до ультраправих по всьому спектру).
Стукати в двері ЄС Україна зможе років через 15 за умов середньорічного темпу зростання ВВП на рівні 7% і досягнення показника ВВП на душу населення у розмірі 4-5 тис долл.
Або, нація і влада, мобілізувавшись і сконцентрувавшись, об’єднавшись великою спільною метою, відкинувши всі чвари і непорозуміння, висунувши на передній план вольових, професійних та харизматичних лідерів, разом спроможуться створити економічне диво на теренах Європи та досягти революційного приросту ВВП. Тоді ЄС "світить" Україні за 5-6 років.
Післямова. Після помаранчевої революції та контрреволюції лютого-вересня 2005 року, Україна отримала низку фундаментальних завоювань демократії: свободу слова, опозицію, хоча й ще не до кінця сформовану та структуровану, політичну реформу, новий імідж України та українців у світі, та, найголовніше, політично активний та пасіонарний народ України.
До речі, коли в 1991 році українці отримали незалежність і сподівалися, що дуже швидко економічно і духовно стануть на рівень розвинутих Європейських країн, мудрий Микола Амосов написав статтю-роздуми щодо майбутнього України. Так от, на той час він не знайшов в державі достатнього рівня пасіонарності для потужного імпульсу соціального та економічного розвитку нації. Як не прикро, але прогнози Амосова підтвердилися історією 90-х.
Але тепер, український народ накопичив достатній рівень пасіонарності. Після Майдану політики всіх рівнів мають зрозуміти, що по-перше сформувалась політична нація, по-друге, об’єктивно намітились протиріччя між рівнем очікування та вимог народу до політиків та духовним і професіональним рівнем самих політиків. Очевидно, що якщо такі протиріччя будуть посилюватись, слід очікувати чергової кольорової революції з метою зміни політичної еліти.
Редакція може не поділяти думки авторів
