Про деякі особливості постреволюційної свідомості
Кожен історичний період є по-своєму неповторним, але багато в чому ми повторюємо шлях, що проходили інші країни, і не важко знайти історичні аналогії явищам і подіям, свідками й учасниками яких ми є.
Президент України Ющенко нещодавно, коментуючи зниження рівня довіри громадян до влади, сказав, що "трагедії в цьому немає", наголосивши, що ми переживаємо "унікальний період", який колись буде гідно оцінений.
Мінливість громадської думки в оцінках політиків якраз це є типовим для революційних часів. Саме переломним періодам властиві різкі зміни громадських настроїв, а емоції, як ніколи, керують вчинками мас.
Свого часу, аналізуючи масову поведінку в роки Великої французької революції, французькі соціологи Огюстен Кабанес і Леонард Насс прийшли до висновку, що в такі часи суспільство охоплене "революційним неврозом", який, на їхню думку, "викликає в масі занадто посилену, захоплену діяльність у сфері почуттів і зниження її здатності до розважливого міркування".
Термін "невроз" вжито французськими соціологами не зовсім доречно (як це завжди буває, коли психіатричні терміни застосовувати для характеристики стану масової свідомості). На мою думку, більш доречно говорити про підвищену екзальтованість, що охоплює суспільство у період швидкоплинних суспільних змін, в яких бере участь велика кількість людей.
Немає нічого дивного й несподіваного в підвищеній емоційності суспільства під час революцій, коли десятки тисяч людей виходять на вулиці (чи на Майдан), адже туди їх штовхає саме емоційне піднесення.
При цьому супротивники революції або намагаються приписати учасникам "революційних" масових акцій меркантильні мотиви ("їх просто підкупили"), або пов’язують цю емоційність з неприродними, патологічними причинами ("наколоті апельсини").
Однак, емоційна екзальтованість охоплює не лише учасників "революційних", але й "контрреволюційних" рухів, зрештою майже все суспільство. І цей стан не зникає із закінченням революційних подій, оскільки постійно підживлюється спогадами про них. З часом створюється "культ революції", оскільки для її учасників характерна ностальгія за пережитими днями незвичайного піднесення і єднання, підсвідоме прагнення "повернути славне минуле".
До того ж, ця екзальтованість підживлюється сподіваннями, породженими революцією, гаслами, під якими вона відбувалася.
Якщо пригадати гасла Помаранчевої революції ("багаті поділяться з бідними", "злочинці сидітимуть в тюрмах", "підприємства, приватизовані за копійки олігархами, будуть повернуті державі", "влада буде відокремлена від бізнесу", "діяльність влади буде прозорою"), то дуже легко зрозуміти логіку дій влади протягом перших місяців. Йдеться і про підвищення рівня соціальних виплат, і про прагнення довести незаконність найбільш відомих приватизаційних проектів останніх років, і про судове переслідування представників попереднього режиму.
На першому постреволюційному етапі "вектор екзальтованості" спрямований насамперед проти представників минулого політичного режиму. Але, якщо ще раз пригадати Велику французьку революцію, то якщо в перші її місяці гільйотина опускалася на голови аристократів, невдовзі полетіли голови тих, хто відправляв аристократів на ешафот.
Чому так відбувається? Мабуть, тому, що особливістю будь-яких революційних гасел є те, що вони ніколи повністю не втілюються в реальність. Це ж стосується й обіцянок та соціальних очікувань революційного періоду. А якщо суспільні очікування не виконуються, масова свідомість починає шукати відповідь на запитання, чому так сталося і хто в цьому винен.
А відповіді на запитання: "Хто винен?" у даному випадку можуть бути лише дві - хтось із влади колишньої і хтось із влади теперішньої.
Екзальтована свідомість потребує пошуку ворогів. І якщо спочатку це були представники попереднього режиму, то з часом увага до них все більше і більше витісняється пошуком ворогів у середовищі самих революціонерів (я свідомо обминаю тему, наскільки обґрунтовані звинувачення як проти представників попередньої влади, так і представників влади теперішньої; вирішувати це - поза моєю компетенцією).
Як показують результати соціологічних опитувань, зараз в України в рейтингах недовіри компанію представникам попередньої влади вже складають деякі представники влади нової.
У такій ситуації досить логічним є виникнення конфліктів і скандалів у владному середовищі: відчуття потреби масової свідомості у "закланні" когось із нових можновладців викликає спокусу піддатися домінуючим настроям і подати список можливих "кандидатів на заклання".
З іншого боку, подібне зростання напруженості у відносинах всередині владних еліт починає владу непокоїти, і чітко простежується тенденція знизити рівень екзальтованості у політичних взаєминах. Це стосується не лише взаємин всередині "революційної" еліти, але й взаємин із опозицією, свідченням чого і стало підписання "Меморандуму порозуміння".
Спостерігається і прагнення до відмови від найбільш популістських обіцянок революційного періоду. "Реприватизації не буде. Там, де є проблеми, пов'язані з роздачею слонів під час передвиборчої кампанії, буде переговорний процес, буде стіл переговорів, і, я думаю, будуть мирові угоди", - заявив невдовзі після свого призначення Юрій Єхануров. Взагалі ж у месиджах представників влади все більше звучать теми "людям потрібен спокій", "простим людям не потрібно перейматися проблемами політики і економіки - для цього є уряд".
Влада починає відмовлятися від "міфологем Майдану", найголовнішою серед яких була необхідність постійного оглядання можновладців на "вимоги Майдану". І практично добровільно правом на бренд Майдану влада (разом з "Народним Союзом Наша Україна") поступається "Батьківщині", яка тепер стає носієм революційної екзальтованості.
І у тих, хто підтримував Помаранчеву революцію, є тепер можливість вибору. Тобто, якщо вам більше подобається бути "вічними революціонерами" - просимо до "Батьківщини" та її політичних союзників, якщо ви втомилися від "великих потрясінь" - до НСНУ.
І не можна сказати, що правда тут на стороні якоїсь однієї з цих політичних сил. Для суспільного розвитку потрібні обидві тенденції: і емоційне піднесення революційних максималістів, і поміркованість та вивіреність вчинків їх опонентів. Якщо недоліком перших є те, що вони здатні "наламати дров" у своєму запалі, то відсутність цього запалу у інших здатна зумовити "післяреволюційний застій", коли нібито не відбувається нічого особливо поганого (або про це погане просто перестають згадувати), але й нічого гарного також.
До речі, подібні процеси розмежування поміркованих і радикалів, цілком можливо, відбудуться і в таборі опозиції: далеко не всім може сподобатися "угодовство" Януковича. І тоді поряд з поміркованою опозицією Партії регіонів може вималюватися політична сила, яка підхопить прапор безкомпромісної боротьби з "новим злочинним режимом".
Михайло Міщенко, Центр Разумкова
