Право на депресію
Місяць тому "Українська правда" у своєму форматі розпочала відзначати річницю помаранчевої революції. Надрукувавши статтю Тетяни Сороки і додавши до неї: всі, хто має яскраві спогади про Майдан – welcome…
Звідтоді з’явилось іще декілька публікацій. Різних за змістом, але за тональністю – попри все – вітальних. Тобто життєствердних. Хай би як там не було, але "дольче віта" чи просто "віта" (навіть з гіркуватим присмаком й обіцянками "далі жити своїм розумом" і не вірити більше нікому) проступала у цих матеріалах чіткими абрисами.
І це робить їх протилежними тому, про що замислила написати я. Про втрату сенсу буття як наслідок помаранчевої революції. Аби не перегинати палицю, додам: професійного буття.
Саме так: професійного. Бо ціле життя людське – воно, врешті-решт, як океан, де плавають айсберги парламентських чи президентських виборів з усіма їхніми інтригами та політтехонологічними заморочками. Їх складно оминути, але необов’язково розбивати об них собі голову. І – головне! – серце.
(Сказано це зі щирим наміром переконати себе саму у тому, що шоу триває навіть після того, як його непоправно скалічили, вирізавши зі сценарію важливий шмат – задоволення від щоденних твоїх занять, твоєї роботи).
Бо що до професії, то тут ясніше, ніж у пісні "Кардіганз", і не скажеш: I`m loosing my favorite game. Позичаю це у авторів й переформульовую як діагноз: я програю у своїй улюбленій грі. Можливо, цей процес ще є зворотнім.
Та поки я знаю тільки одне: коли я йду, аби зібрати коментарі, інформацію тощо (аби потім написати статтю, аби потім її надрукувати, аби потім її читали інші etc., etc.), то чим далі більше втрачаю розуміння того, кому це потрібно? Для чого це потрібно? Я більше не вірю у жодне гасло. Принаймні – у політичне.
І це не тільки мій персональний "loosing". Теж саме переживають і інші. (Хоча, можливе, таке посилання і зайве – то, мабуть, моя невитравна совковість дається взнаки: спертися на "колектив", вказати через плече – ач, за мною цілий натовп гвинтиків стоїть!).
Але – суто зі статистичних міркувань – підкреслю: "таки да", роздуми над тим, чим зараз є журналістика, багатьох вводять у ступор. І зникає бажання щось робити взагалі.
Не знаю, як кого, а мене остаточно добив обмін ударами (і компроматом, і брудом, і…, і…, і…) між Ющенком та Тимошенко. Дуель на м’ясорубках, як сказав би Остап Бендер, де кожен супротивник плавно перетворюється на котлету. А переможців немає.
Не хочу знати (тобто не "не хочу", а не можу знати, бо, як вже сказано, довіри не маю ні до кого), хто тут винний, а хто – правий. Годі! Бути ретранслятором вихилясів і викрутасів наших політгравців – на-брид-ло…
Тут я відстоюю право не так на професію, як на депресію. А депресія – це теж позиція, а не просто поганий настрій. Тож було б незле відчути і владі, і опозиції, що ми – літописці їхніх витребеньок – розчаровані і втомлені від розчарування. Усім і усіма. Чи майже усім і усіма…
І якщо не захотіли наші законодавці, аби преса писала про вибори нормально, якщо загнали її у глухий кут, то і… Бог з ними! Прекрасно! Вибори-2006? Прохання ігнорувати! Писатимемо про курячий грип абощо…
(А виборець? Виборець розбереться в усьому сам. Не дурний).
А якщо серйозно, то що робити далі, я не знаю. І в чому знайти себе – теж не знаю. Згадую оповідання Марії Матіос, де героїня під час війни (1950 рік, енкаведісти проти упістів, тобто вояків УПА), теж втомлена і розчарована, марить про те, як вона жила б, якби була вільна від напруги, небезпеки, смерті довкола… Яку б збудувала собі хатку між кичерами, яких би білих пасла овечат, які б співанки вигравала на сопілці!
Чомусь саме цей шмат тексту Матіос пройшовся по нутру з більшим навіть болем, ніж його (напевне!) вкладала авторка. Хоча я від подібних пасторалей далека – народилась у Києві, люблю Київ, шкодую за тим, як його руйнують і псують ділки на пару із політиками. Шкодую і за зруйнованим спокоєм – своїм та чужим.
Шкодую, врешті-решт, за країною. У який спосіб їй допомогти – вкотре кажу – не знаю. Та й чи є моральні сили на таку допомогу (себто "активну громадянську позицію") – теж не впевнена.
Останнє питання: чи шкодую я за Майданом? Тобто за тим, що була там з усіма? (Хоча мій особистий внесок у революцію доволі скромно представлений, мої колеги по "Україні молодій" днювали й ночували там…).
Скажу так: сам Майдан буде завжди приводом для великих гордощів. Гордощів "моєю нацією", як любить казати Віктор Андрійович. А наслідки Майдану – приводом для не менш великого розчарування. Чільниками цієї нації.
…У той вечір, коли Ківалов оголосив переможцем Януковича, ми, журналісти "України молодої", топили цю звістку у "Сапераві" і міркували, що чекає на нас далі. Майдан ще не народився, тому про нього не говорили. Емігрувати? Не підходить. Жити тут і працювати, як і раніш – за Кучми? Доведеться. Чи буде нам складно, ба навіть страшно? Ну, це вже неодмінно… Янукович не надихав на радість, зате надихав на чітку стратегію: боротися. Принаймні, це питання було вирішене.
Тепер, майже рік потому, такої стратегії у мене нема. Можна знову перебрати вищезгадані варіанти. Можна махнути на все рукою. Можна проспівати собі "Я не здамся без бою". От тільки з ким тепер вести цей бій? З ким?..
