Криза в українській зовнішній політиці
Після подій помаранчевої революції 2004 року народилася надія на швидке подолання періоду політичної стагнації у зовнішьополітичній сфері, початок якої пов'язаний з так званим "касетним скандалом".
Проте чи вже не перші кроки кервіництва МЗС на міжнародній арені принесли й перші розчарування і побоювання щодо подальшої долі української зовнішньої політики.
Та у 2005 році серед пріоритетних завдань вітчизняного зовнішньополітичного відомства першим пунктом фігурувала програма оновлення МЗС "Українська дипломатія назустріч людям".
Суть програми полягає в тому, що у 2005 році головним критерієм оцінки роботи міністерства стане статистика щодо надання правової чи іншої допомоги українським громадянам.
Наступні кілька пунктів щодо переважно культурно-гуманітарних аспектів, і лише п'яте пріоритетне завдання стосується зовнішньоекономічної діяльності та енергетичної безпеки.
Калькування зовнішньополітичних штампів західних країн (про захист інтересів їх громадян у будь-якій точці земної кулі) не зовсім відповідає українським реаліям.
Очевидно, що при виборі пріоритетів у зовнішній політиці, Україні варто було перш за все враховувати потреби і можливості української національної буржуазії (!), яка фактично є головним утримувачем влади, бюджету, і країни загалом.
Зовнішня політика на службі українського бізнесу, що тісно пов'язаний з інтересами рядового громадянина країни – це, очевидно, та формула, яка здатна стати елементом трансформації української політико-економічної системи в стабільний організм з прогнозованим розвитком.
Зв'язок інтересів, наприклад, американських чи російських промислово-фінансових компаній з національними інтересами цих країн безпомилково простежуються у їхніх зовіншньополітичних концепціях.
Можливо, подібна ідея для України – дискусійна, проте її базові аспекти слід було принаймні врахувати під час вироблення концептуальних документів, які мають стосунок до зовнішньої політики України.
У середньостроковій перспективі в основу пріоритетів зовнішньої політики, насамперед, необхідно поставити одне питання – забезпечення енергетичної безпеки України.
Економіка, що розвивається, потребує надійних джерел електроенергії, стабільних цін на нафту і газ. З огляду на це вибудовування конфліктних двосторонніх відносин з основним постачальником енергоресурсів, Росією, просто суперечить і здоровому глузду, і глобальним тенденціям сучасних міжнародних відносин.
Країни ЄС у жовтні приймали президента Росії і розглядали перспективи збільшення поставок російських енергоносіх на ринок країн Євросоюзу, США.
Паралельно, ЕС і США докладають колосальних зусиль для того, щоб впливати на близькосхідні процеси, тим самим контролюючи центри видобутку нафти.
Тобто будь-які міжнародні актори неодмінно враховують енергетичний фактор у ході реалізації своєї зовнішньої політики.
Україна, ігноруючи енергетичну складову, тим самим взагалі заперечує закони розвитку сучасних міжнародних відносин.
Керівництво Росії, навпаки, продовжує працювати стратегічно у питаннях експорту російських енергоносіїв на європейський ринок.
Нещодавні турне президента РФ до Німеччини, Бельгії та Великобританії показали, що Росія поступово починає втрачати інтерес до створення спільного з Україною та Німеччиною консорціуму з трансопртування енергоносіїв до ринку ЄС.
Зняття питання створення консорціуму з порядку денного наносить колосальні збитки для України, закладає міну уповільненої дії для подальшого розвитку вітчизняної економіки.
А поки Європу, яка зацікавлена у стабільних цінах на російський газ, може, м'яко кажучи, здивувати, чому українсько-російські відносини створюють проблеми споживачам російських енергоносіїв.
Очевидно, що в такій ситуації перспективи інтеграції України в ЄС можуть значно ускладнитися.
Хоча насправді Україна має потужні транспортні можливості, що здатні репрезентувати її як надійного і відповідального партнера для Європи, довести міжнародній спільноті, що вона здатна інтегрувати свою економіку в європнйський економічний простір.
До речі, попереду – переговори щодо транспортування каспійської нафти в Європу, провести які без продуктивного діалогу з Росією і Казахстаном навряд чи вдасться.
І малоймовірно, що український стратегічний парнер, США, буде схвально сприймати те, що Україна не має конкретної політичної та економічної ваги в центральноєвропейському регіоні.
Навряд чи Америці сподобається, як українська модель мирної передачі влади втрачає привабливість для інших країн колишнього Радянського Союзу (передусім, Білорусі) внаслідок неграмотного ведення зовнішньої політики.
Нинішня українська політична еліта повинна частіше згадувати прописні істини теорії міжнародних відносин (жодна "унікальна українська реальність" закони розвитку міжнародних відносин не змінить), а саме - що у зовнішній політиці є первинним, а що вторинним.
Наприклад, питання приєднання до НАТО не є кінцевою метою України, а є лише засобом для досягнення низки життєво важливих цілей – інтеграції українського ВПК до системи ВПК країн-членів НАТО (отримання замовлень для українських підприємств на виготовлення одиниць товарів для НАТО), розширення зони безпеки в регіоні Центральної Європи, підвищення професійного рівня українських військовослужбовців, можливість вивчення ними іноземних мов тощо.
Керівництво МЗС матиме набагато більше шансів схилити на свій бік колег в уряді або народних депутатів щодо доцільності проведення курсу інтеграції України в НАТО, коли використовуватиме не заїжджену, відірвану від реальності риторику, а говоритиме мовою цифр і фактів, зрозумілих для українського суспільства.
І це лише один приклад того, яким чином варто змінювати ставлення до традиційних, усталених понять, та починати працювати системно і результативно.
До речі, численні закордонні візити президента, на жаль, не мали глибокого концептуального підтексту, що, безперечно, розчарувало більшість партнерів України.
У програмах більшості важливих закордонних візитів керівника країни можна було простежити ситуативний, а не стратегічний підхід.
Відсутність концептуальної бази розвитку відносин постреволюційної України із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями не можна замінити на красиві політичні заяви про наміри.
Для прагматичних міжнародних відносин такі форми дипломатії не зрозумілі, а для перспектив розвитку України – шкідливі.
Затримка із призначеннями послів України у ключові західні країни також не сприяє підтримці навіть існуючого рівня відносин країни зі своїми зарубіжними партнерами.
На жаль, у 2005 році Україна почала входити у фазу здійснення системних помилок, які у перспективі можуть призвести до катастрофічних наслідків. Прориву у відносинах України з країнами Заходу не відбулося.
Один з працівників Державного департаменту під час чергової експертної конференції вже у червні цього року висловив хвилювання - Україна проводить не зовсім адекватну політику, здатну підірвати основи її подальшого економічного зростання.
Збігнев Бжезінський у вересні цього року, оцінюючи поточну ситуацію в Україні, відзначив, що конфлікт між президентом та прем'єр-міністром здатен суттєво поглибити політичну кризу в Україні.
У 2005 році представники Європейського Союзу, НАТО,Світової організації торгівлі продовжували рекомендувати Україні одне – проводити адекватні внутрішні реформи, які зможуть підтягти нашу країну до критеріїв вступу у ці впливові міжнародні структури.
Який вихід із системної кризи, у якій опинилася зовнішня політика України?
Працювати системно, іншої альтернативи не існує.
Системна робота у сфері зовнішньої політики означає, що представники влади та неурядові організації України повинні сформулювати і опрацювати концептуальні основи відносин з ключовими партнерами (США, Росією, країнами Близького Сходу), а також з міжнародними організаціями (ЄС, НАТО, СОТ). Це перше.
Друге – зовнішньополітична еліта країни має дати чіткі визначення поняттю "національні інтереси України".
Третє – враховуючи "українські національні інтереси", а також інтереси українських ділових кіл, почати реалізацію опрацьованих концепцій, тобто почати системно, а не ситуативно працювати з ключовими партнерами.
Кожна продана за кордоном одиниця українських товарів, кожен завезений в Україну долар має, зокрема, стати критерієм оцінки роботи зовнішньополітичного відомства, яке має проводити політику відповідно до українських національних інтересів.
Час для виходу із системної кризи поки що є.
