З того боку помаранчевих барикад або Непомаранчевий погляд на помаранчеву революцію

Через рік після "помаранчевої революції", цікаво згадувати ті часи. Напевно, тільки нащадки зможуть об’єктивно оцінити те, що відбулося минулої осені. Було вже багато сказано. З чимось можна погодитися, з чимось ні. Але напевно Україна стала іншою і ніколи вже не буде такою, якою була раніше. Вона поділена на "своїх" та "чужих", "помаранчевих" та "бандюків"... Поділена заради влади та грошей.

Спочатку, коли мене перший раз назвали бидлом, мені стало смішно, в другий раз – просто не звернув уваги, та потім це почало ображати. Коли тебе ображають на форумах невідомі люди за твої політичні погляди – це ще можна стерпіти, але коли вже родичі та друзі почали проявляти ворожість – це вже стало занадто. Я не міг зрозуміти: що я зробив такого, що вони в одну мить всі разом почали мене ненавидіти, як по наказу жадібних до влади політиків?

Тоді мене переповнювали зовсім інші почуття. Одного ранку я прокинувся і не впізнав країни, в якій я жив. Виявилося, що я вже не громадяним України, а запроданець, москаль, п’ята колона, бандюк, бидло та інше. Одним словом – "редиска".

А до цього я, виявляється, жив під час якогось тоталітарного режиму, коли тюрьми були переповнені політв’язнями, за критику на адресу диктатора всіх журналістів вбивали, телеканали закривали, анекдоти про нього можна було розповідати тільки пошепки на кухні, а опозиція жорстоко переслідувалася і була схована у глибокому підпіллі.

Ті, кого я раніше знав, в один день несподівано стали злі, агресивні і ні слова не хотіли чути про те, що їх обманюють і використовують у власних політичних інтересах. Раптово я, як і інша половина України, що не поділяли їх погляди і мали власну особисту думку, перетворилися на ворогів №1. Ми стали немов вигнанцями, ізгоями у власній країні.

Тепер з нашою думкою більше ніхто не рахувався і долю України вже вирішував не народ шляхом волевиявлення, а Майдан, натовп, яким дерегували "польові командири". Мене переповнювали розпач, безсилля, розчарування, а згодом з’явився страх.

Коли я вперше почув вигуки "Нас багато і нас не подолати!", побачив безсилля правоохоронних органів і згадав про те, що зі мною обіцяли зробити на форумах ці "цивілізовані демократи", мене почала охоплювати паніка. Бо найменше, що обіцяли зі мною зробити за мій свідомий вибір – це або повісити, або посадити на палю, або просто вислати в Сибір. Отакий тріумф демократії мене очікував.

Я, немов у лихоманці, перебирав у голові варіанти еміграції. Ні, думав я, ноги моєї більше не буде в цьому помаранчевому Києві, якщо до влади дорвуться ці злі, агресивні революціонери. Вперше в житті мене довели до того, що я почав соромитися того, що я корінний киянин.

Я дуже добре пам’ятаю історію і знаю, що після революції роблять з інакомислячими. Революції пожирають навіть своїх героїв. Моя сім’я ще пам’ятає, що означає бути родичами "ворога народу" та про інші здобутки схожих "народних революцій".

В голові роїлися варіанти, куди можна переїхати і як швидко можна продати квартиру, поки ще не захопили вокзали та не перекрили кордони. В Росію, в новостворену Південно-Східну Автономію?

Краще все-таки залишитися в Україні, тільки там, де не будуть переслідувати за політичні та релігійні погляди. Але кому я там буду потрібний? Таких як я будуть тисячи. Лише б не було громадянської війни! Як я молив Бога, щоб люди отямились, щоб Він не допустив кровопролиття та заспокоїв натовп, не дозволив "гарячим головам" з обох боків перейти у наступ.

Я тоді годинами молився, поки мої співробітники скандували гасла на Майдані, іздив в Лавру, просив у Святих Отців допомоги Україні. Щоб не казали, а те, що все закінчилося без жодної краплини української крові нічим іншим, окрім дива, назвати не можна. Зважаючи на нещодавні "одкровення" польових командирів Майдану про те, що вони ледь встигали ліквідувати провокації, направлені певними помаранчевими політиками на правоохоронні органи з метою перевести протистояння у силовий варіант.

Тільки завдяки необачності у інтерв’ю одного з лідерів Майдану всім стало відомо, що серед натовпу були вишколені колишні спецназовці та афганці, а в наметах вогнепальна зброя, яку вони миттєво мали використати за відповідним наказом для штурму адмінспоруд.

Вони тільки очікували цього наказу. Але, слава Богу, його не віддали. Вже тільки зараз стало відомо, що тоді "лідери революції" були готові пожертвувати кількома тисячами життів їх прибічників заради перемоги, мовляв "революцій без крові не буває".

Пам’ятаю, як моєму батькові подзвонив знайомий і попередив щоб ніхто ні в якому разі не з’являвся в районі центру, бо там можливі провокації. Вже потім, коли Майдан розбирали, бачили як із підвалів Українського дому вивозили шматки арматури, бейсбольні бити, багато чорних шкіряних курток, тих самих, якими лякали тих, хто стояв на Майдані.

Не згодилися ... Як потім виявилося, не було ніякої колони танків, БТРів, спецназу, спецзагону "Вітязю", за який прийняли працівників МВС, тисяч бритоголових донецьких "бандюків", йшовших розганяти Майдан. Не було нічого, чим страхали бідних людей на Майдані.

Пам’ятаю, як батько розповідав про те, як бачив колону шахтарів, що рухалася від вокзалу до Кабміну. Він тоді не впізнав киян та почав поважати шахтарів. Шахтарі йшли колоною по тротуару і частково по дорозі, а з усих боків їм сигналили машини, водії показували середнього пальця, крутили пальцем біля голови, постійно ображали і лаяли їх.

На це шахтарі лише зчепляли зуби, проковтуючи образи, і мовчки йшли далі. Вони вже звикли мовчки та наполегливо працювати на благо України, мужньо переносячи зневагу можновладців. Жодного п’яного "бандюка" в чорній шкіряній куртці з бейсбольною битою він тоді так і не помітив серед них. Були лише звичайні стомлені роботяги та жінки.

Це вже на Майдані перед телекамерами лунали гасла: "Схід і Захід єдині!". Вже трохи пізніше у телепроекті "Інтеру" "Схід-Захід" я побачив, чим закінчилося скандування "Слава Донбасу!" і "Схід і Захід єдині!". Коли донеччани підійшли до Українського дому, була дана команда не пускати іх до Кабміну. Що там діялося! Гвалт, крики, плач. Із натовпу вискакували потовчені заплакані жінки. Вони через сльози питали у оператора: "За що!? Що ми вам паганого зробили? За що ви з нами так поступили?". Цього ж звісно не показували по 5-му, "Ері" та CNN.

В той час я жадібно хапав інформацію про те, що відбувається в країні та на Майдані. На роботі постійно гортав інтернет, а вдома продивлявся всі канали підряд: і опозиційні і провладні, аби скласти об’єктивну картину.

З якою надією я чекав спочатку звістки про перемогу Януковича і як радів, що все вже закінчилося і знову в країні настане мир і спокій. Потім я вже чекав тільки звістки про примирення, бо перемога когось іншого, окрім Ющенка, означала громадянську війну. І тільки після інавгурації я зітхнув з полегшанням. Це означало хоч і поразку, але ціною збереження миру, який так і не навчилися цінити ті, хто стояв на Майдані.

Мені кажуть, що я так і не зрозумів Майдану. Так, я не розумію! Як і не можу зрозуміти людей, які на перше місце ставлять своє Я, свої бажання, нехтуючи правами інших та інтересами держави, які заради того, щоб поставити когось при владі, ладні довести батьківщину до громадянської війни, економічної кризи та фактичної втрати політичної та економічної незалежності.

Тут на думку одразу приходять слова однієї "помаранчевої" жінки: "Чому Янукович має бути президентом, якщо Я цього не хочу!?". У мене склалося таке враження, що на Майдані тоді зібралися всі егоїсти України, які чомусь вирішили, що говорять від імені всієї країни і їх особиста думка неодмінно має відображати думку всіх 48 мільйонів українців, що тільки вони мають право вирішувати майбутнє цих 48 млн., бо їх мовляв БАГАТО.

Мою думку тоді ніхто не питав, як і думку десятків мільйонів українців, що не могли відірватися від праці, від домн, відбійних молотків, верстатів, штурвалів, терміналів, пультів.

Як економіст не можу досі зрозуміти того, як могли повірити у ті казки та обіцянки, що лунали на Майдані, навіть досвідчені люди, навіть з вищою освітою.

По телебаченню показували "Собаче серце", побачивши очевидні аналогії, що Швондєр та Шаріков назавжди залишаться лише персонажами цієї трагікомедії, але вони зійшли з екрану і увійшли в наше життя, навіть не спитавши, нахабно - по-революційному.

А ще я постійно думав: якщо вони доведуть протистояння до громадянської війни і помаранчеві почнуть зі зброєю в руках захоплювати владу в Україні, чи зможу я взяти зброю у руки і почати вбивати своїх колишніх друзів, родичів та взагалі українців тільки за те, що вони мають іншу думку, хочуть вести країну іншим шляхом, хочуть іншого президента?

На чий бік я тоді стану і чи буду боротися зі співвітчизниками заради захисту свого вибору чи ідеї? Це були важкі роздуми, але я прийняв рішення взяти зброю в руки тільки для захисту родини і жодним чином не допустити пролиття хоч краплини крові заради хоч якогось політика чи ідеї, навіть якщо доведеться поступитися. Людське життя – найвища цінність, і ми не маємо права відбирати його у когось навіть заради кращого майбутнього.

Кожного вечора, коли я повертався з роботи і проїзджав через станцію "Майдан незалежності", я з жахом дивився, як до вагону ввалювалися п’яні молоді люди з помаранчевою символікою і починали верещати на весь вагон: "Нас багато і нас не подолати!". Може, для когось це були слова надії, впевненості, але для мене вони означали: "Ми безкарні, і тепер всі будуть жити так, як ми скажемо!". Так воно і сталося.

Про іншу половину України ніби забули, тепер її ніби не існує, з думкою її населення більше ніхто не рахується. Ми ніби стали людьми другого сорту. Ніхто навіть не приховує той факт, що при призначенні на ту чи іншу посаду в першу чергу враховується - був ти на Майдані чи ні.

Майдан поділив Україну навпіл. До цього вона була єдина. Під час Майдану були реанімовані та роздмухані всі можливі старі непорозуміння та відмінності між Сходом та Заходом. І все заради влади.

Одного разу дідусь, у якого я купляв продукти на ринку, опустивши очі, тихо спитав: "А ви за кого голосували? Якщо не секрет." Я кажу: "Звісно ж, за Януковича". Він так зразу зрадів та ожив, його очі запалали! Схопив мою руку і почав потискати її.

Каже: "Ну, значить, все буде гаразд! Я в кого не спитаю – всі кажуть, що за Януковича! Що ж вони говорять, що його ніхто не підримує, навіщо брешуть? ... Значить, ми переможемо!". Не судилося. А в його очах було стільки надії.

Після третього туру, коли адмінресурс повністю прейшов на бік сильнішого, я став свідком однієї розмови в метро. Одна жінка, яка була спостерігачем на Заході України, розповідала своїй подрузі, як бачила вкидання цілих пачок бюлетнів перед закриттям дільниці з поставленими галочками навпроти прізвища Ющенка. Хочете вірте, хочете ні, я тільки преказую почуте.

Мене тоді дуже цікавило: що ж там насправді відбувається на Майдані? А ще знайомі постійно повторювали одну і ту ж саму фразу, неначе завчену: "Ти так кажеш, бо не був там. Ти ПОВИНЕН піти на Майдан". І одного разу, незважаючи на перестороги, я поїхав на Майдан.

Те, що я побачив, не змогло навіть трішки похитнути мої переконання. Перше враження були - одна суцільна дискотека. Люди танцювали, співали, слухали музику, спілкувалися, монотонно повторювали фрази чи прізвища, розмахували прапорами чи просто стояли, і все це одночасно. А ще очі. Нехай не ображаються ті, хто був на Майдані, але у вас тоді були дійсно скляні очі, в яких була тільки пустота. Може від недосипання чи морозу?

Мене це дуже вразило, бо я раніше такого не бачив. А ні, брешу, бачив – дуже давно на сеансі гіпнозу у кінотеатрі. І ще якась ненормальна ейфорія та піднесення, я б сказав на межі істерії. Не ображайтесь будь ласка, бо це були мої перші враження. Більше я на Майдан не повертався, побаченого мені вистачило. Мені більше не були потрібні інші докази.

До нас один раз подзвонила родичка із села поблизу Києва. Вона волала: "Що ви там в Києві робите!? По селу їздять машини і збирають з усіх дворів продукти на Майдан. Я кажу – я інвалід, мені б самій прогодуватися, майте совість.

Я взагалі за Ющенка не голосувала, чого ви від мене хочете? На що вони сміялися – а хто тебе питає!? Нікуди ти не дінешся, даси що скажуть!". Це я кажу, щоб ті, хто стояли на Майдані і їли "безкоштовний" харч, знали, якого він був "добровільно-примусового" походження.

Я, звісно, співчуваю тим, кого через рік після тріумфу спіткало розчарування. В котрий раз підтвердилася Євангельська істина, що все приховане стане відомим. Так і сталося з нещодавніми "героями революції".

Я не засуджую людей, які боролися на Майдані за справедливість та краще, на їх думку, майбутнє. Не за Ющенка, не за Тимошенко, а саме за це.

Я дуже радію, що у країни починають розплющуватися очі і вона нарешті починає бачити хто є хто. Але це посмішка крізь сльози. Сльози від образ, ненависті та нерозуміння, через яке я, і такі як я, пройшли, починаючи з минулої осені, коли всі ми одного ранку прокинулися в іншій країні.

Редакція може не поділяти точку зору авторів, але вважає за необхідне подавати різні точки зору.