Голівудські продюсери знімуть фільм про "помаранчеву" революцію

- Під час листопадових подій на Майдані було кілька сотень тисяч чоловік. Як ви збираєтеся все це відтворити?

- Я думаю, насамперед, необхідно визначитися з тим, який це буде фільм, і які завдання ми для себе ставимо. Показувати зараз Майдан, показувати його в тому обсязі, у тій великій, глобальній атмосфері, як це було...це просто не потрібно.

Набагато точніше, достовірніше й вірніше буде взяти й зробити документальний фільм на основі величезної кількості інформації, матеріалів, які я зараз сам протягом доби переглядаю.

- Тобто масових постановочних сцен не буде?

- Сцена буде масова, але вона буде одна, усього одна. І вона буде саме тоді, коли це буде необхідно.

Я збираюся показувати атмосферу Майдану, атмосферу того, що відбувалося, атмосферу доль, історії, маленькі новели. І зараз ми в пошуку людей, цікавих доль, цікавих деталей того, що відбувалося.

Мені для фільму потрібно п'ять новел, усього лише. Але це так складно, тому що кожна історія здається ідеальною...

- Добре. П'ять новел, одна масова сцена. Це будуть знімати на Майдані або в павільйонах?

- На Майдані.

- І що перекриють для вас Майдан?

- (ствердно киває).

- Масова сцена буде, а політики будуть?

- Немає. Це фільм взагалі не політичний.

- І там навіть на задньому плані не промайне ні Тимошенко, ні...?

- Ні. Ніхто. Це моя позиція. Я взагалі аполітична людина, повністю, взагалі, категорично. Я б ніколи не узявся за цей фільм, якби там було хоча б трошки політики. Я не люблю політику й політиків. Влада - це відстрочене насильство. Це мені сказали буквально два тижні тому, хтось із людей "з новел". Але мені ця фраза сподобалася, вона тепер для мене як камертон.

- Що ви робили під час листопадових подій?

- Я був тут, у Києві. Я не був всі дні на Майдані, але був не раз. І скажу вам чесно, що був такий момент, коли я стояв на Майдані і, чому я не знаю, але я стояв, дивився на людей: усі дивилися на сцену, а я дивився на людей. Я думав: "Боже мій, може мені доведеться це коли-небудь показати?". Чесно!

Пропозиція знімати цей фільм була для мене потрясінням, тому що в момент подій я ходив містом, фіксував якісь кадри й думав: "Навіщо я це запам'ятовую?". Я не міг зрозуміти, для чого мені це дається. А воно давалося, мабуть... (зараз я розумію), щоб це все потім вилилося в цій роботі. Це прекрасно.

Але найголовніше, що я хочу показати в цьому фільмі - це щоб кожний з українців коли мине час, подивився на себе з боку й подумав: "Ми все-таки дуже сильна нація! І ми зібралися там, щоб бути вільними!".

Я, чесно вам скажу, у певний момент не міг зрозуміти - за кого я. Чому не міг зрозуміти, тому що ніколи в житті не стежив за політикою. Чесно! Але я усвідомив свою позицію тільки тоді, коли побачив таку кількість людей! І я зрозумів, що мені однаково, за кого ці люди. Просто їх так багато, і вони настільки горять, у них горять очі, що я не можу не підтримати цих людей своїм голосом.

- А ви не боїтеся, що не зможете передати дух Майдану? Чого ви взагалі боїтеся в цьому проекті?

- Я боюся тільки одного - я хочу, щоб вистачило моїх здібностей. Щоб вийшло дуже щиро. Щоб на якомусь етапі, десь не помилитися. Мені дуже важливі дрібниці. Я дуже боюся... Тобто я вже дістав, по-моєму, усіх у нашій команді (сміється).

Розумієте що важливо? Важливо, щоб цей фільм був зрозумілий не тільки нашим. Цей фільм, насамперед, іде на Європу й на Америку. Це фільм, що повинен зробити зрозумілим, якось адаптувати те, що відбувалося, для тих країн. Він навіть у Росії буде проходити.

- Говорили, що це голівудський проект?

- Ні, це перший український незалежний фільм, у якому беруть участь продюсери з Голівуду. Вони - голівудці, професіонали, але вони вихідці з України.

З самого початку це був досить звичайний фільм. Звичайний за стандартами Голівуду. Зараз це більше європейське кіно, тому що мені хочеться, щоб так було. Це кіно, може бути, більш сухе, більш скупе. Але я люблю, коли у фільмі штиль, штиль, штиль, один постріл... і падіння. Отоді це бере. Я просто переробляю фільм під те, що я можу зняти, під те, що мені цікаво.

- У вас один актор американський, інші - українські. На якій мові будете знімати?

- Це буде в основному українська мова. Плюс - англійська мова й трошки суржику, тому що я не вірю в кіно, де вся країна говорить українською. Я з Донецька, з Горлівки - дуже маленького містечка. І я знаю, як говорять там, як говорять трошки далі, як говорять ще трохи далі, як говорять тут у Києві. Тому мені б хотілося, щоб й у фільмі це відчувалося також.

- А як щодо Штатів, Росії?

- Для них будуть титри. А сам говір залишиться. Це ж класно!

- І "Гринджоли" залишаться?

- Ні, їх не буде. Не буде в моєму фільмі "Гринджол"...

- Чому?

- Ну, тому що...все, це вже пройшло. Я хочу зараз показати історію з однієї сторони. Хтось захоче показувати її з "Гринджолами" - супер! Хтось захоче, щоб політики на дальньому плані були - прапор у руки!

У цьому фільмі буде трохи музики, тому що я люблю більше шепіт і якийсь реальний звук, інтершум. І, у принципі, революція дає таку кількість шумів, що іноді навіть тиша більш красномовна.

Буде всього лише два саунд-трека, але вони повинні бути однозначними хітами. І ці два саунд-трека ми також шукаємо дуже досконально.

Це все буде оригінальна музика. Я обожнюю групу "Океан Ельзи", обожнюю творчість Славка Вакарчука, але я не впевнений поки що. Ми оголосили величезний тендер на музику до цього фільму.

Ще мені цікаво, щоб у цьому фільмі не було жодного відомого актора. Жодного: ні російського, ні українського. Це повинні бути нові цікаві особи. Ми із глибинок шукаємо. Я вчора їхав у метро спеціально для того, щоб просто їхати й дивитися: "А раптом зустріну дівчину, що мені потрібна!". Ми шукаємо...

- Хто фінансує проект?

- Ви знаєте, я просто не знаю цього, тому що завжди був далекий від грошей. Я навіть не знаю, який кошторис, тобто бюджет. Я пишу, мені поки що не відмовляли ні в чому, не говорили: "ні".

- Але зйомки вже в жовтні! Я так розумію, що якщо продюсери американці, то все буде дуже жорстко?

- Мене вже попередили - жодного дня більше, все дуже чітко. Але для цього потрібна дуже гарна підготовка, а вона є. Підготовка йде повним ходом.

- Була така інформація, що цей фільм буде представлений у Каннах?

- Так, так і є - цей фільм уже заявлений у Каннах. Це не нахабна заява: "О!!! Ми їдемо до Канн!". Я не говорю, що ми їдемо й уже перемогли, ні. Це нормальна світова система, коли ти бронюєш місце показу. Канни цікавить ця тема.

- І яку країну буде представляти картина?

- Україну, тільки Україну.

- Як так трапилося, що Голівуд саме вам запропонував знімати цей фільм?

- Просто моє демо лежало в такій продюсерській компанії, як "Гуллівер-фільм-продакшн", яка, до речі, є партнером у створенні цього фільму. Був якийсь відбір, було це демо, його показали, і мене запросили.

Я дуже цього хотів! І дотепер відчуваю... тобто я кайфую від кожного кроку, що ми зараз робимо нашою командою, від кожного дня, насправді - доби, тому що спимо ми по дві години на день...

Але! Це було однаково дуже важливо, ми обговорювали кожну деталь, тому що для мене дуже важливо, яким буде мій перший фільм. Від першого кроку залежить усе, що ти зробиш потім. Я в цьому плані дуже прагматична людина.

І якби мені не сподобався, наприклад, підхід продюсерів або мені із самого початку не сподобалися якісь умови, то я б навіть такий шанс упустив. Тому що іноді краще щось не зробити, чим щось робити просто так.

Мені дуже хочеться, щоб цей фільм був камерний. Революція - це глобальна дія, а фільм я хочу камерний, за відчуттям.

Тому що, коли ми були на Майдані, я був, ви були, ми живилися всі однією енергією, спільною для всіх... Адже погодьтеся, коли вся ця енергія для всіх, то трішечки відключається мислення, більше серце включається, більше включаються запал, пристрасть, лють, усе, що завгодно!

А я б хотів, щоб коли вже люди будуть дивитися фільм, щоб вони відчували серцем! Але я хотів би, щоб це було таке інтимне відчуття для кожного. (Говорить майже пошепки) ... Кожен повинен згадати себе, кожен повинен згадати свої відчуття. Кожен повинен просто відчути це, усе, що було, але кожен своє.

Наприклад, коли мене дійсно зачіпає фільм такий як "Догвіль" Ларса фон Трієра, або "Ностальгія" Тарковського, коли я дивлюся ці фільми, я не можу довго говорити, я не можу ні з ким нічого обговорювати, я не можу ділитися своїми відчуттями. Тому що це десь отут (показує на серце), і ти щось відкрив і тримаєш, тримаєш, тримаєш, боячись, якщо ти скажеш, то це полетить...

- А як це було, як ви отримали пропозицію знімати фільм? Ви спали, прокинулися, дзвонить телефон...

- Та ні. Мені подзвонили й сказали: "Алан прийди, тому що...". Ні, не так навіть. Про цей фільм я вже знав, що десь хтось приїхав, щось якось збираються знімати... Але я ніяк про себе не заявляв, тому що не думав, що мені надійде така пропозиція. А потім мені сказав Макс, продюсер "Гуллівер-фільм": "Ану ж бо, прийди, отут зацікавилися твоїм демо...". Звичайно, серце деренчало!

Була й паніка, природно, коли ти думаєш: "А-а-а!!! Що таке?! Що відбувається?! Що робити?! А я впораюся? Не впораюся?". Потім якось заспокоюєшся.

Я заспокоююся завжди, коли починається робота. Коли щось пишеться, щось робиться. Тому що в роботі я почуваю себе, як риба у воді. А коли навколо все кулуарне, закулісне, це мене завжди бісить і виводить трошки з рівноваги.

- Ви сказали, що не знаєте розміру бюджету. Але все-таки, його розмір голівудський чи український?

- Я не знаю, чесно. Тому що переді мною споконвічно був сценарій, і тому що я все-таки тримаюся цієї фабули, напевно, я не переступаю за рамки запланованого бюджету. Тому в мене таких питань не виникає. Я взагалі віддаю перевагу навіть про це не знати. Навіть коли я знімаю кліпи, у мене є мій продюсер, що спеціально займається тільки грішми. Я не люблю думати про це, мені це завжди трошки псує настрій..

- Якби ви знімали фільм "Революція п'ять років потому", яка, як ви думаєте, була б політична ситуація?

- (Думає). Ну, я не знаю, я завжди хочу вірити в найкраще... Ні, це дуже складне питання. Може бути через п'ять років, якщо бути великим оптимістом, я показав би там "супер!", "чудово", "без проблем". Але тоді б я збрехав, тому що п'ять років - це занадто мало, для того, щоб щось змінити в кращу сторону.

Я завжди згадую, що мені говорив батько із цього приводу: "Знаєш, що б ти не починав робити, спочатку буде добре, потім буде погано, потім ще гірше, і тільки от після цього "ще гірше" починається добре".

Тому, напевно, через п'ять років я б показав Україну, що бореться, усе ще бореться й може бути на найвищому піку боротьби, і от десь уже світло...

Я люблю боротися із проблемами. Я вірю, що люди повинні самі вирішувати проблеми, і не чекати, що їх хтось буде вирішувати.

Коли десять осіб вирішують свої проблеми, сто осіб вирішують свої проблеми, тисяча осіб вирішує свої проблеми, то народжується така дуже правильна енергія, що ці проблеми розчиняє. От у це я вірю. От це не утопія.

Для мене утопія - думати, що хтось мені щось дасть. Такого не буде! Коли вам в 24 роки запропонували знімати кіно, потрібно бути готовим до того, щоб бачити свою родину п'ять годин на день, не більше, - саме для того, щоб одержати таку можливість... Тому я впевнений, що кожний повинен працювати по максимуму й робити це по максимуму. Щоб, коли ти засинаєш, перед сном тобі не було соромно за себе.

- Якщо у вас з'явиться після цього фільму шанс виїхати звідси, ви б виїхали, назавжди?

- А навіщо? У мене, чесно говорячи, шанс такий буває практично щораз після кожної зробленої роботи. Але мені це не дуже цікаво, тому що в мене отут так багато всього, що мене зв'язує: улюблена школа, мої друзі...У мене така величезна команда й це все тільки мої однокурсники, тут немає жодної випадкової людини.

Тут квінтесенція мого життя, а там я можу тільки набиратися чогось, захоплюватися чимось, привозити сюди й тут це якось робити. Я люблю тут бути. Мені тут весело, добре й чудово. Я не знаю, навіщо кудись ще їхати?

Єдине місто, яке я можу порівнювати з Києвом, за відчуттями для мене, це Лондон. Там я можу бути місяцями. Але він не краще, він просто інший, він просто такий же чудовий, як і Київ. Інші міста я взагалі мало розумію, мало люблю.

- Ви вважаєте себе українцем?

- Я вважаю, що в принципі, було б зухвало не вважати себе українцем, якщо ти живеш на цій землі, любиш цю землю, черпаєш із неї, живишся з неї, і називати себе ще кимось... Це було б нечесно, і навіщо себе обманювати?

Я вважаю, що в мені є українська кров, є осетинська кров, яка дуже сильна. Але я вважаю, що я український громадянин, однозначно, і я українець, однозначно. Тому що в мене інша абсолютно ментальність, ніж у справжнього осетина, наприклад. Але в мене ще й не та ментальність, як у справжнього українця. Я такий, середній.

Але мої діти, вони вже, слава Богу, напевно, будуть більш чітко розуміти, хто вони є. Я людина, яка живе тут, любить те місце, де вона живе, і пишається ним...