Чи пам’ятає пан Ющенко, що ціна його влади у дні революції дорівнювалась ціні нашого життя?
Наближається річниця помаранчевої революції. Незабутнього часу, який змінив український народ раз і назавжди.
Цей лист – спогад про ті дні очима нашої колеги. І привід для того, щоб оглянутися в минуле і переконатися, що назад шляху немає.
Пропонуємо читачам поділитися найяскравішими спогадами, можливо, неопублікованими фотографіями часів революції на Майдані.
І пам'ятаймо: ми ніколи не будемо такими як раніше і саме тому ми вправі вимагати від влади змін на краще.
***
Четверта година ночі. Я щойно повернулась з штабу Віктора Ющенка після того, як його команда оголосила, що вибори сфальсифіковані, і закликала всіх виходити на Майдан завтра о дев’ятій годині ранку.
Ми з чоловіком сидимо на кухні, я переповідаю йому останні новини, дзвонимо друзям, які теж не сплять, переглядаючи декілька каналів у пошуках об’єктивних новин, і домовляємось завтра йти разом на головну площу країни.
Хвилюємось, сперечаємось, сваримо Кучму, своє незграбне життя і безталанну країну. І приймаємо рішення – одне на двох і на маленького дворічного сина, який солодко спить у ліжечку, оповитий дитячими мріями и турботами.
Ми домовляємось, що як раптом у нашій країні переможе Янукович, ми подамо документи на еміграцію і поїдемо звідси хоча б у далеку Аргентину. Двоє тридцятилітніх спеціалістів з вищою освітою знайдуть собі місце у цьому світі, вирішуємо ми, а батьківщини у нас більше не буде, тому що нас для неї теж не існує.
***
Вечір наступного дня. Ми йдемо по Хрещатику, який не схожий сам на себе: кругом стоять намети. Принесли все, що могли: ліки, хліб, чай, каву, ще щось, що повиймали з домашнього холодильника. Багато людей похилого віку, які несуть і несуть щось "внучаткам", що вартують у наметовому містечку.
Бідно одягнені бабусі розливають з термосів чай, роздають суп і кашу, каструлі з якими вони привезли на "кравчучках" та "кучмовозах" - символах нашої розвиненої економіки. Декілька чоловіків, повертаючись з роботи, роздають хлопцям цигарки і гроші, залишаючи собі жетони на проїзд.
Ми мерзнемо, бігаємо від адміністрації до Майдану, від Майдану до Верховної Ради, гріємось у переходах чаєм, переписуємо списки необхідних речей, передзвонюємось зі знайомими: "Де ви? У вас все спокійно? Тримайтеся!"
Людей неймовірно багато і це викликає якесь дивовижне піднесення, багато перехожих посміхаються у відповідь. І раптом відчуваєш, що ти просто щасливий бути саме ТУТ і ЗАРАЗ. Це дивовижне відчуття єднання всього народу, підтримки і доброзичливості було не в мене одної: про це можуть сказати ті, хто був у ті дні на Майдані…
Ми слухаємо Ющенка, Тимошенко і всіх, хто з ними прийшли, бо віримо, що в них є план дій, який кожний з нас готовий підтримати. Раптом лунає оголошення, що з боку вокзалу у напрямку Хрещатика йдуть танки. "Вони" вирішили застосувати ТАНКИ проти людей! Ми з друзями хаотично починаємо радитись, що треба робити, коли техніка вже буде тут.
Я дзвоню додому, де з малим сином сидить нянька: як ви там, дайте йому трубку, і гаряче починаю йому майже кричати щось дуже для мене важливе і – раптом! – останнє… В нашої няні є всі телефони, куди треба буде подзвонити, якщо ми раптом не повернемось. Вона благає нас бути обережними і тікати звідти, де буде бійня. Ми розуміємо, що вона страшенно за нас хвилюється, хвилюються наші батьки і знайомі.
Але одночасно вони такі за нас горді! Бо почуття, що ми ВЖЕ НЕ БОЇМОСЯ, передається і їм, тим, хто жив у Радянському Союзі. Тим, з кого витравлювали особисту думку і гідність. І вони пишаються, що в їхніх дітях, яких вони називають "загубленим поколінням", що зростало у трьох країнах – Радянському Союзі до перебудови, після перебудови і в незалежній Україні - ці гени збереглись і "заговорили".
***
Пізно вночі, змерзлі, голодні, повертаємось у метро додому. Біля нас сидить кремезний військовий капітан, який дуже насторожено і з острахом поглядає на "помаранчевий" поїзд. Він готовий до того, що зараз може зчинитися бійка або ж до нього почнуть чіплятися з претензіями. Він бере якусь газетку з оголошеннями і намагається сховатися за нею від того, що діється в оточуючому світі.
Молодь не звертає на це уваги: всі скандують гасла, веселяться, вигукують кумедні віршики про Януковича. На черговому веселому віршику у військового з"являється посмішка, яку він спочатку намагається приховати "в газетку", а потім починає сміятись разом зі всіма над тим, що скандує на весь вагон молодь. Він "прокидається", бачить, що навколо нього не бандити, не злочинці, не найманці.
А люди, люди, готові захищати себе і свою істину… Виходячи з вагону, військовий поплескує по плечі одного з найактивніших молодих людей і каже: "Молодцы, орлы! Не сдавайтесь!".
***
Друга година ночі. Ми сидимо на кухні, у нашому стратегічному сімейному пункті. Заснути не можемо, знову і знову обговорюємо ситуацію, яка склалася, не розуміємо, чому ніхто з команди Ющенка точно і ясно не може сказати про план дій для тої половини України, яка вийшла на вулиці, добирається пішки, на маршрутках-потягах-автобусами-електричками-автостопом до Майдану.
Здогадуємось, що плану дій немає, що Ющенко і сам, мабуть, не чекав такої сили народу. Сподіваємось, що у Київ, який першим вийшов сказати своє "НІ" після виборів, завтра збереться ще більше людей, завтра приїде вся Західна Україна, вся Центральна Україна і взагалі, нас підтримає кожна мисляча людина.
Підприємство мого чоловіка бастує, всі йдуть на Майдан. Він з ранку теж буде там. "Андрію, а якщо почнеться війна, ти підеш битися?", - питаю, а мені перехоплює дух. "Піду. Колись виросте наш малий, спитає мене: а де ти був у ті дні, коли треба було захищати свій вибір? Що я йому скажу, якщо лишусь вдома?".
Я неймовірно горда, що він такий рішучий і сміливий. "Теж піду з тобою", - стурбовано озвучую своє рішення. "А жінки, - посміхається він, - повинні нам виховати синів і напекти гарячих пиріжків для армії".
Наступного ранку хаотично намагаюсь зв’язатись з політичними оглядачами, кореспондентами, штабом, щоб запропонувати свої послуги журналіста. Кожних десять хвилин телефоную чоловіку, який десь на холодних вулицях міста. Там чекають на донецьких шахтарів, яких – як нам відомо – везли, мов худобу, до непокірного Києва. Всі розуміють, що можливе кровопролиття.
Ми "ганяємо" сайтами Інтернету у пошуках останніх новин і кожного разу нас жахають повідомлення про введення у місто військ, танків, БТРів, застосування зброї та розгону людей за допомогою водометів. Наші мобільні оператори нарешті відпрацьовують свої гроші – мобільники починають ловити на Хрещатику сигнал. Останній дзвінок мій чоловік робить десь біля Європейської площі, каже, що туди всі пішли зустрічати шахтарів.
Раптом телефонує моя подруга, що працює у будинку на вулиці Січневого повстання. Вона майже в істериці: "Ви де?! Швидко шукай чоловіка!!! Хай тікає з Майдану кудись у метро і їде звідти!!! Там повно донецьких! Вони всі з палицями, у чорних куртках, вони жахливі, йдуть до Українського Дому! Там зараз буде війна! Не йдіть в центр!".
Ті хвилини, поки я набирала номер чоловіка тремтячими пальцями тричі, бо не могла потрапити на потрібні цифри, не забуду ніколи. Слава Богу, живий, так, стоїть, дивиться на тих, кого привіз Янукович.
Нормальні, в основному, люди, ясно, що жахливо себе почувають, напевно, як біомаса, яку використовують у дослідах. Так, багато п’яних, але хто ж би не напився у їхній ситуації?! Декілька відморозків, але що вони можуть зробити проти 500 тисяч народу?" Чути, як "наші" скандують "Слава Донецку!", "Слава шахтерам!", "Ми вас любим!" і щось подібне. Їм дають поїсти, обігрітись, діляться теплими речами. Вони наші, свої, ми не відчуваємо до них ненависті, вони – це ми.
Брудна політика брудними руками розділила народ на дві частини. Як ви могли, пане Кучма, довести своїм "мудрим правлінням" народ до межі, коли брат міг би вбити брата?!
Як у вас повертається язик зараз говорити про гарні часи вашого президентства, коли саме ви з вашою "командою" довели людей до межі громадянської війни?! До масової втечі за кордон мільйонів українців? До перетворення кваліфікованих спеціалістів у непотріб і прислугу у всіх країнах Європи і в Росії?! До того, що у нас жахливі проблеми з дитячою проституцією і здирництвом?! Що наша нація спивається, сколюється і морально вироджується?! Що наші дальні села виглядають, як після чуми, а люди, як після геноциду?!
***
Ці невеличкі картинки важких для нашого народу днів ще не перетворилися у моїй пам’яті у згустки неясних спогадів.
Сьогодні ці дні вже недалеке, але минуле. І я навмисне не писала про перебіг офіційної історії революції. Тому що у кожного, хто пережив ті важкі дні, є своя власна, окрема від офіційної, історія, яку вони і будуть переповідати дітям і внукам. Вона набагато важливіша хоча б тому, що наш, власний досвід нам не замінить жодна книжка з новітньої історії України, якою б правдивою вона не була.
І коли я зараз дивлюсь на те, що відбувається у країні з "героями революції", "надбаннями революції", як кожний, кому хочеться виглядати переконливо і сучасно, починає зловживати "ідеями Майдану", "принципами Майдану", і згадками про Майдан взагалі, я задумуюсь, а чим був той Майдан для мене особисто?!
Тоді ми, мої друзі, мої рідні вибирали свою долю і свій шлях. Ми вибирали країну, у якій зростатимуть наші діти. Ми йшли на вулиці за правду. Ми вибирали керівників, які гідно будуть представляти наш народ у світовій спільноті і стануть для нас символами нашого нового кращого життя. Вибирали лідера, який, як нам здавалось, гідний бути саме нашим народним лідером.
Не божка з намальованим німбом, який слова "любі друзі" раптом замінив на тикання всім і кожному, принизливі фрази і зверхню поведінку. Не компанію лицемірів з непомірними амбіціями. Не корумпованих ситих котів. Не брехливих нікчем. Не безликих продажних бюрократів.
Моя сім’я не емігрувала. Ми, слава Богу, повернулись з тієї революції живими і здоровими.
Але, пане Ющенко, пам’ятайте кожного дня, що ціна вашої влади у дні революції дорівнювалась ціні нашого життя. Ми готові були померти у боротьбі проти неправди і несправедливості, у боротьбі за наше краще майбутнє.
Чи готові до цього ви не заради себе, а заради мене і мого ще маленького сина?!
