Майдан вимагає служіння

Над світом 2005 року пролітають грізні бурі і шторми. Нашу планету лихоманить. А над благословенною українською землею – тепла сонячна осінь, після щедрого літа.

Але діймають і мучать нас внутрішні хвороби і духовні недуги. Коли нема Бога в серці, то немає миру в душі і злагоди в домі. П’ятого вересня почалися потрясіння на нашому українському олімпі, який достоту почав нагадувати олімп з "Енеїди" Котляревського. З усього видно було, що параліч влади створюють лебідь, щука і рак. Тільки лебідь не проявився...

Про те, що вороги української демократії готуються до реваншу вже восени 2005 року, знають всі, навіть далекі від політики.

Те, що Росія кинула на підтримку Януковича усі свої сили, включно зі своїм президентом, який не журився, що це ж готові підстави для імпічменту його кандидата, загальновідомо.

Те, що український народ закінчив епопею Майдану на грані нервового виснаження, відчували всі.

Здавалося б, усі громадяни повинні покласти сили на захист своєї незалежності, яка, нарешті, зазвучала серйозно. Бо розуміли, що то час укріплювати фортецю. І те завдання стоїть сьогодні і завтра. Справжня вартість кожного українського політика виявляється в тому, наскільки серйозно він зрозумів вагу моменту і наскільки повно віддався служінню і самовідданій праці, передусім для згуртування патріотичних сил.

Підкреслюю, патріотичних, бо в цілому світі здобутки незалежності захищають передусім патріотичні сили, які гідно несуть прапор. В такі періоди усякі корисливі і сепаратні дії відповідальних осіб називають безвідповідальними, якщо не зрадою і мародерством. Для громадян справжніх нема розподілу посад і престижних кабінетів – є розподіл обов’язків, особливо важких після урядування сил національно безвідповідальних і беззаконних.

Один хибний крок може підкосити усі твої минулі побудови. Перед нами стоїть вічним нагадуванням Володимир Винниченко. З усіма своїми вадами, він уявлявся б нам на голову вищим, якби вилучити з його життя таку мізерію, як протистояння Симонові Петлюрі, котрий взяв на плечі тягар всієї відповідальності й став символом національного опору і самозахисту.

Що вище поставлена особа, то має бути суворіша самооцінка, більша самопосвята і приклад безкорисливості. Якщо хтось не розуміє, що корисливість їй на тій висоті просто не вигідна, то вона не розуміє, куди потрапила і для чого їй те місце, з якого має впасти.

На олімпі кипіли пристрасті, їм було не до того, щоб дивитися на людські біди.

Нарешті, настав вибух: кожна інтригуюча сила досягла критичної маси. А незадоволення владою досягло межі, коли вже нікому не жаль було нікого.

"Та хай вона сказиться", - казали люди, одурені і зневірені.

Нарешті, державний секретар Олександер Зінченко виступив зі звинуваченням в перевороті (на адресу найвпливовіших осіб, зокрема Порошенка, Третьякова, Мартиненка – і журналісти сприйняли цю вибухову заяву оплесками).

8 вересня заява президента про відставку уряду – а це ж уряд учасників Помаранчевої революції – була сприйнята спокійно. За 9 місяців усе проявилося і дало плоди.

Маленьким активістам Майдану влада ні на вершок не додала зросту. А немає гірше, ніж виставити маленьку людину на видноту і висоту.

До Дня Незалежності міністер культури Оксана Білозір проспівала нову пісню на слова Вадима Крищенка: "Благословенний буде наш уряд..."

Думала, що ода, а вийшло – епітафія.

Одне слово, як сказав президент, у владі з’явилися нові обличчя, але обличчя влади не змінилося...

Звичайно, завтра з’являться нові призначення...

І тут вертаємося до старого, джерельного поняття, що зцементовує суспільство, до євангельського поняття служіння. Служіння Богові як служіння один одному. На служінні тримається порядок і лад земний.

Свято, яке єднає нас ціле тисячоліття, починається Службою Божою.

Служба єднає народи, королівства, на вірній службі тримається усяке військо, усяка організація, всяка дисципліна.

Безумний бунт гордині відкидає служіння – але там починається служіння духові лжі – і рабство.

Для прагматиків нагадаємо, що вся історія побудована на служінні, лицар – це вірний слуга суверена. Король Фрідріх ІІ говорив: "Я перший слуга держави". Зрештою, те саме думали всі королі... Хоча не всі давали приклад служіння.

Поети служать красі, громадяни служать правді, філософи служать істині... "Служіть один одному" – закликає ап. Петро. Це так просто і ясно.

В нашій нещасливій історії завжди бракувало вірного служіння. Скільки хоробрих людей відмовилося вірно служити Одному відповідальному – і загинули безславно, як бунтарі, що хотіли стати отаманами юрби?! Скільки їх, рабів гордині і свого інтересу, рабів багатства і жадоби, засвітилося і відразу погасли, як порох під ногами нащадків.

Отже, шановні герої нашого часу, ви на державній службі, але серця ваші заховані не тут, а приховані там, де й скарби.

Вони залишаються разом з вашим бізнесом. І діти будуть розгадувати: хто більший – "Рошен" чи Порошенко.

- Рошен, звичайно.

- А чому?

- Бо Рошен – це фірма. То щось цільне і послідовне. А Порошенко – розпорошений між своїм бізнесом, нашим парламентом і не зовсім своїм урядом.

А як дітям розгадати загадку, чому Юлію Тимошенко на Заході називають мільярдеркою, а у нас – держслужбовцем з доходом 60 тис. гривень?

- Виходить, є дві службовки під цим іменем, і не відомо, котра кому служить.

А ми говоримо про високе служіння єдиній у світі Батьківщині, служіння як вимір вашого життя і вашої любові.

Чи можуть люди такого служіння ворогувати і змагатись один проти одного? Звичайно, віддане служіння виключає сторонні інтереси, що ділять і протиставляють слуг.

Високе служіння має і свій протилежний полюс – пародію: вислужництво, прислужництво, слугування... і, нарешті, службове прикриття. Там йде боротьба люта і підступна.

До речі, аристократи не визнавали винагороди за служіння – служіння має бути чистим. Часом наводять приклад – Джордж Вашинґтон. Він, до речі, був аристократом, що віддав себе на службу побудови демократії.

Але служіння – це не від народження, а від виробленої гідності. Це дар, який виробляється життям, посвяченим Абсолютові, законові, принципові, словом тому, що людина вважає святим.

Тут напрошується питання, чи все те святе, що людина вважає святим?

Адже ми вийшли з безбожної епохи, де не було нічого святого, а проте слово "священний" збережено для означення акцентованих цінностей: обов’язки, кордони та інші...

Служіння також культивувалося – служіння ідеї, служіння вождям і державі.

Те служіння стимулювалося і було немало тих, що служили до безпам’яті, за нахилом натури, в силу виховання, а також зі страху.

Але чомусь історія не зафіксувала випадків, щоб хтось хотів служити скинутому ідолові вождя і не запримітила ідеалістів безкорисності.

Саме служіння залежить від Бога, якому служить людина. Чому полюбляють ідолів? Служити їм легше і веселіше, бо в глибині душі нема того, що болить і пече.

Про служіння Богові і Його правді написано багато книг, які не старіють.

Власне, з тих книг ми і беремо поняття про людську висоту, про духовні виміри явищ життя. І прикладаємо ті поняття до людей, які опинилися на видноті.

Про демагогів, популістів, гравців у щастя, в псевдо-патріотизм і псевдо-релігію не говоримо, до них прикладати високі мірки нема сенсу.

Але до людей, що стали народними улюбленцями, ми не можемо не прикладати високих мірок. Може бути вибір і боротьба різних позицій, але ідея особистості та гідності – над усе.

Сьогодні Україна переживає велику кризу – духовну, кадрову, передвиборчу чи яку там ще...

Для пристрастей немає меж, особливо коли люди схильні себе не стримувати і не ставити собі суворих вимог.

Але шляхетність зобов’язує, висота зобов’язує, становище зобов’язує... І ставить вимоги суворі. Людина чим менша, тим більше собі дозволяє. Власне, це один з принципів добору провідної верстви: гарантія, що людина за всіх умов тримається берега і вірна обов’язкові. Бо немає обставин, що виправдовують все, і немає вартостей, на які розмінюється гідність.

Мабуть, з цим усі згідні в теорії. Але як часто людина, котра вміє тонко прораховувати усі ходи, не може прикинути, що моральна висота завжди виграшна. Навіть напередодні виборів, де гра за правилами і гра без правил фактично прирівнюються. Але десь є той незримий арбітр, який зрештою таки дискваліфікує гравців без правил.

Часто пролітає між людьми високопоставленими чи вже "нижче поставленими" магічне слово "Майдан". Пролітає як торішня помаранчева стрічка з написом SOS. Невже ви забули, що таке Майдан? Чи не розуміли?

Ви думаєте, що це скандування Ю-щен-ко під диригентським поглядом Томенка?

Майдан – це велике надія.

Майдан – це велика довіра.

Майдан – це серце народу.

Яка мізерія – думати, що майдан підніметься на захист гльорифікованої особи, яку відтіснили з гри. Ні, Майдан подивиться, як особа підіймається сама.

За місяці нової влади прості особи з Майдану зазнали стільки кривд і розчарувань, що кривда особи з високопоставлених сприймається дещо віртуально.

Майдан живе. Але не думайте, що він видав вам пожиттєві мандати і готовий до зубів боротися за своїх вчорашніх героїв. Він чекає подвижництва. Майдан вже пережив ІІ акт і придивляється до вас у ІІІ акті. Але знайте, що цей тисячоокий Майдан дуже тверезо спостерігає за кожним, хто після свята зійшов зі сцени і взявся робити реальну справу чи взявся за улюблені ігри, подвійні ігри, помахуючи вчорашнім прапорцем.

Думаєте, Майдан не чує, яким охлялим голосом вимовляєте його ім’я – Україна?

Думаєте, звідти безперервно будуть сипатися аванси безмежної довіри?