Помаранчевий суїцид
Самовбивча енергія, з якою вчорашня “єдина команда” влади спалила всі мости між собою, вражає спостерігачів і в Україні, і за кордоном. Лідери мирної революції, що менше року тому вразила світ, виявились неспроможними оформити мирне “цивілізоване розлучення” в умовах, коли подальша співпраця виявилась проблематичною.
Обравши саме такий сценарій (чи піддавшись обставинам, що зумовили даний сценарій) і Ющенко, і Тимошенко засвідчили свою незрілість як державних діячів.
Тимошенко - тому що виявила готовність не зупинятись перед загрозою де-легітимації усієї минулорічної перемоги помаранчевої коаліції. Ніхто не повірить у “випадковість збігу” відставки уряду із виливом інформації про внесок Березовського у фінансування кампанії Ющенка.
Ющенко – тому що не зміг дотриматись ролі “арбітра понад зіткненням” і дозволив втягнути себе у конфлікт на боці однієї з його сторін. Оскільки солідаризація президента із звинуваченими у корупції чиновниками укупі з витягуванням з під-килима теми ЄЕСУ – найневдаліший публічний хід Ющенка за всю його кар’єру.
Сподіваємось, що фраза президента, сказана у США, стосовно пересічності даної відставки уряду і відсутності політичної кризи в Україні, є риторичним ходом для заспокоєння аудиторії. А сам Ющенко розуміє неординарність ситуації як для нього особисто, так і для країни.
Президент де-факто потрапив у ситуацію, котра, якщо б трапилась у будь-якій країні з розвинутою демократією, коштувала б йому посади. Нагадаємо, що причиною імпічменту президента Литви Паксаса у 2004 році стали неспростовані припущення щодо фінансування його кампанії деякими громадянами Росії.
Отже, Ющенко залишиться при владі тому, що ті перетворення у напрямку євростандартів, заради яких Майдан привів його до влади, ще не відбулися. І чи відбудуться вони тепер?
А поки що в країні немає легітимного уряду, тоді як легітимність президента поставлена під сумнів. Замало для того, щоб вважати це політичною кризою?
Що ж, продовження неодмінно буде. Стосовно самого президента, чекати його слідує в площині розвитку двох тем: фінансової (платіжки Березовського – не останній аргумент у справі) та теми з отруєнням президента. Парадоксальна пасивність правоохоронних органів у останній справі уже створила ґрунт для версій, у порівнянні з якими минулорічні пасажі Кисельова на ICTV здаватимуться квіточками.
У зв’язку з цим дивує брак інтересу компетентних органів та медіа до активізації діяльності в Україні громадянина Росії, директора Інституту національної стратегії (ІНС) Станіслава Бєлковського, регулярна присутність якого в Києві протягом останніх тижнів дуже нагадує присутність іншого російського політтехнолога – Глєба Павловського – під час минулорічних виборів.
Як відомо, Бєлковський та Павловський – давні конкуренти за вплив на формування української політики Росії. Але якщо Павловський – радник нинішнього хазяїна Кремля, то Бєлковський прагне виступити одним із “конструкторів” пост-путінської Росії – в її консервативно-реваншистській версії за планом саме Березовського.
Завдяки лояльному, навіть публічно-прихильному ставленню Бєлковського до Ющенка та його минулорічної перемоги, дехто тут навіть схильний вважати його другом демократичної України. Однак на відміну від демонстративного “контр-революційного” шарлатанства Павловського, діяльність Бєлковського в Україні є більш багатоскладовою та витонченою. Чого, до речі, не скажеш про його ж діяльність у Молдові, де філія його інституту займається відвертою підривною роботою, займаючись ідеологічним та організаційним обслуговуванням тираспольського сепаратистського режиму.
На відміну від Молдови, де справами Бєлковського керує підозрюваний у численних злочинах кадровий російський спецслужбіст Дмитрій Соін, в Україні філією ІНС опікується респектабельний аналітик із колишнього кола Януковича Кость Бондаренко. Що, між тим, не змінює суті концептуального підходу Бєлковського до України.
Якщо у кого є сумніви щодо програмних цілей ІНС щодо України, пропонуємо звернути увагу на оприлюднений нещодавно цим інститутом проект нової Конституції Росії, однією з родзинок якої є фактична відмова від визнання незалежності пострадянських країн через запровадження конституційного терміну “історична територія Росії”.
На відміну від вчорашніх апологетів Януковича, що підштовхують керівництво Росії до продовження підтримки Партії регіонів, Бєлковський пропонуватиме поставити на Тимошенко як на фігуру, котра:
а) не вірить в жодну ідеологію, а тому прийме ту, яка вигідна з точки зору отримання влади,
б) повністю спаливши мости з Ющенком, створить після перемоги на парламентських виборах коаліцію з вчорашньою владою з метою формування уряду проросійської спрямованості на умовах гарантування їй поста прем’єра,
в) неухильно працюватиме на зниження як суспільної, так і юридичної легітимності президента Ющенка, з метою примусити його до відставки із подальшим балотуванням на цей пост.
Цей сценарій, укупі із братньою допомогою із організації економічної кризи, може стати блискучим проектом дискредитації Помаранчевої революції зокрема і демократичної хвилі на пострадянському просторі взагалі. Якщо наші припущення щодо співпраці Бєлковського і Тимошенко підтвердяться, то сценарій делегітимізації перемоги Ющенка буде провідною зброєю “нової опозиції” на чолі з Тимошенко.
У нинішній ситуації з президентом вражає його самотність. Ющенко практично залишився один. Із блискучої команди Майдану поряд з ним із нині із нескомпрометованих політиків – Рибачук, Тарасюк та Луценко, та ще кілька...
Безумовно, президент несе персональну відповідальність за власну політичну самотність, проявом якої стали спроби шукати союзників у рядах вчорашніх опонентів. Але така самотність може бути використана як інструмент руйнації не лише помаранчевої перемоги, але і стабільності інститутів держави загалом.
Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України
