ЮТ: чи вичерпаний ліміт помилок?
Політики мають право робити помилки. Навіть дуже професійні політики. Тим більше – політики українські, за плечима котрих не стоїть кілька сотень років традиції публічної і бодай відносно цивілізованої боротьби за владу.
А відтак не дивно, що Юлія Тимошенко, схоже, встигла за тиждень перебування в опозиції зробити майже всі можливі політичні помилки. І помилки досить серйозні, які невідомо чи вдасться виправити у майбутньому. Принаймні, переграти ситуацію буде дуже складно.
Про що йдеться?
Не тільки про різкі заяви у прямому ефірі телеканалу "Інтер", в яких все оточення президента Ющенка (отже, по дотичній і він сам) було звинувачено у корупції, і які дали підставу главі держави наступного дня прокоментувати все сказане у поблажливому тоні: мовляв, трапляється, емоційний стрес, у мене самого так було після відставки з посади прем'єра. Головне – це тези, недвозначно висловлені в інтерв'ю українському виданню газети "КоммерсантЪ", опублікованому у вівторок.
Перша теза – це твердження, що вона сама має всі шанси стати на чолі Кабінету міністрів після виборів, причому без опори на будь-яку парламентську коаліцію: "Це не шанс, а повна впевненість у тому, що ми виграємо парламентські вибори. У мене немає сумнівів у цьому, якщо чесно. А потім, звичайно, очолити уряд".
З цією тезою тісно пов'язана друга: БЮТ братиме участь у виборах окремо від усіх: "Ми підемо самостійно. І в нас, звичайно ж, не буде ніяких блоків ні з Януковичем, ні із СДПУ(о), ні з іншими політичними силами... Я впевнена, що ми переможемо на виборах і наберемо 226 голосів", тобто більшість, сказала Юлія Тимошенко.
Іншими словами, публічно, на всю країну оголошена війна українському політикуму, чимало учасників якого не проти взяти участь після виборів у майбутньому уряді – хто як старший партнер, а більшість – як молодші партнери.
Політикуму дали зрозуміти: не потрібні БЮТ молодші партнери ані на виборах, ані після них, а сама Юлія Тимошенко має намір стати фактично монопольним господарем-розпорядником наступного парламенту – з усіма наслідками, що випливають звідси внаслідок конституційної реформи.
А це означає, що і перед виборами, і, особливо, під час виборчої кампанії проти Тимошенко та її команди воюватимуть усі, кому тільки не ліньки: одні як проти електорального конкурента, інші – як проти уособлення майбутньої влади, треті – просто для того, щоб "відірватися по повній програмі" й одержати кайф від поєдинку із українською "залізною леді", вона ж вітчизняна Жанна д'Арк.
Ситуацію не рятують твердження на кшталт: "Якщо раптом так станеться, що нам кількох голосів не вистачить, нам звичайно ж доведеться з ким-небудь блокуватися", чи "Я впевнена, що ми співробітничатимемо з цими партіями (ПРП та НРУ), от тільки якою буде форма співробітництва?"
Адже зрозуміло, що навіть у разі досягнення співпраці з іншими політичними силами, вони будуть не партнерами (бодай і молодшими), а "піхотою", "гарматним м'ясом" великої політики – якщо, звісно, не будуть докорінно змінені настанови БЮТ та її лідерки.
До речі, одразу після відставки уряду публічно підтримав Юлію Тимошенко лідер фракції "За єдину Україну" Богдан Губський. Чи зроблено було крок йому назустріч? Ні, навпаки.
Зрозуміло, що політик Губський може викликати різні емоції і різні оцінки, але чи не надто нерозважливо переводити можливих союзників у розряд навіть не нейтралів, а потенційних противників? І взагалі, навіщо було одразу перекреслити можливості для політичного маневру, що стосується можливого блокування на виборах до парламенту і при створенні уряду новою Верховною Радою?
Зрештою, чому саме БЮТ, а не "широкий фронт Майдану", не така собі "помаранчева альтернатива квазіпомаранчевій владі"?
Устряла Тимошенко і у війну з наступним урядом, заявивши: "Я можу чітко сказати, що сьогодні ми не бачимо для себе абсолютно ніяких підстав, щоб брати участь в уряді, що формується на чолі з Юрієм Єхануровим. Я думаю, що це не той уряд, у якому хотілося б брати участь нашій політичній силі. Я впевнена в тому, що наша головна мета – це гідно провести парламентські вибори і перемогти на них. І після цього сформувати уряд, що уособлюватиме те, чого від нас очікували люди після революції".
Іншими словами, Єхануров не може відповісти ділом на очікування людей після революції, уряд у нього "неправильний", а сам пан Юрій – людина, яка не дає підстав, щоб прагнути працювати у його уряді. Принаймні, таке враження складається зі слів Тимошенко.
Нарешті, Тимошенко оголосила війну особисто президентові, адже, попри заяви, що вона "не зрадить його за жодних обставин" і що "я ніколи проти президента працювати не буду", в інтерв'ю сказано недвозначно: "Я не вірю, що президент позбудеться свого оточення, він зробив вибір між корупційним оточенням і урядом, і цей вибір було ним зроблено свідомо". Чи треба щось додавати?
Тепер про підписану президентом, спікером, в.о. прем'єра і лідерами майже всіх парламентських фракцій декларацію щодо єдності та співпраці задля майбутнього країни.
Ясна річ, ця декларація – не більше, ніж сукупність абстрактних положень, без механізмів їхніх утілень. Але дуже дивний вигляд має БЮТ у компанії інших провідних "непідписантів" цього документу – КПУ та СДПУ(О).
Так, є там ще й ПРП, є й деякі інші фракції, але у всіх на слуху саме Петро Симоненко, Віктор Медведчук та Юлія Тимошенко, чиї фракції, мовляв, проти єдності, проти співпраці, проти чесних виборів.
Тим часом проблема розв'язувалася елементарно: Тимошенко (чи представник її фракції) мусили підписати декларацію про єдність і співробітництво тільки у тій частині, яка стосується чесних виборів, принципів політичної демократії, свободи слова тощо. А якби проти такої форми підписання запротестували президент чи спікер, то винними у розколі прогресивних сил виявилися б вони, а не Тимошенко та її команда.
І, звичайно, не варто було наближеній до БЮТ пресі у ці дні масово давати заголовки на кшталт: "Ющенко зрадив нашу революцію".
Яку саме революцію, давайте уточнимо. За Ющенком, революція закінчилася перемогою ще 8 грудня 2004 року (читайте тодішні газети), коли вдалося переграти голосування. Такого розуміння революції президент ніколи не приховував і ту революцію він не зраджував - адже зміна влади шляхом голосування таки відбулася, Кучма вже не президент, а Янукович – не прем'єр.
Постає, втім, ще одне запитання: якщо змістом "нашої революції" є боротьба за добробут і свободу народу проти різної корумпованої і відверто кримінальної (при)владної наволочі, то навіщо ж до парламентської фракції БЮТ було взято стільки депутатів-перекинчиків із, м'яко кажучи, підмоченою репутацією? І чим тепер за кадровою якістю фракція БЮТ принципово відрізняється від фракції НСНУ?
Що ж стосується прес-конференції Олександра Турчинова, то її зміст наче навмисно провокує до негайного оголошення імпічменту президентові Ющенку. Але чи знайдуться у парламенті необхідні 300 голосів? І як провести імпічмент за відсутності відповідного закону? І, головне, що далі? У кого в руках опиниться влада і чи не розпадеться на дрібні уламки країна?
Схоже, відповіді на ці питання не знає й сама Юлія Володимирівна.
Іншими словами, складається тверде враження, що інтелектуальне забезпечення дій команди Юлії Тимошенко і її самої шкутильгає на всі чотири ноги, як рік тому це було у Віктора Ющенка.
Навряд чи різкі кроки, які не залишають достатнього простору для маневру і постійно збільшують число потенційних ворогів, підуть на користь тим, хто взяв на себе місію боротися за ідеали Майдану. А у разі, якщо саме в цьому полягає стратегія Тимошенко (викликаю вогонь на себе! хто любить мене, за мною у бій!), то цю стратегію навряд чи можна назвати розважливою і прагматичною.
Такий, якщо вжити військовий термін, "зустрічний бій", власне, припустимий за кілька тижнів до голосування, але за півроку до виборів форсовані дії та накликання ворогів здатні спричинити деморалізацію команди і пасивність значної частини електорату.
Хоча, може, Юлія Тимошенко прагне "додати градусу" вітчизняній політиці, щоб усі билися з усіма? І на тлі цієї битви, яка неминуче точитиметься наступні півроку, БЮТ сподівається тріумфально "взяти штурмом" Верховну Раду?
Але чи витримає психологічно народ, який досі "відходить" після протистояння "партії Майдану" з "янеками", піврічну щоденну колотнечу між партіями і лідерами? Чи не віддасть виборець перевагу або якимось радикальним політичним авантюристам, котрі обіцятимуть усі принади тоталітарного раю, або реанімованій команді Леоніда Кучми, обравши "розвинений кучмізм" як менше і вже добре знайоме зло?
Так чи інакше, складається враження, що команда Тимошенко вже вичерпала весь можливий ліміт помилок, відпущений їй на час виборчої кампанії. Тепер або слід діяти безпомильно (що в принципі неможливо), або вміло ловити помилки суперників і відповідати ефективними контрдіями.
Схоже, в останньому якраз і полягає шанс борців за чистоту ідеалів Майдану: за доброю українською звичкою, супротивники - команди Ющенка, Литвина, Медведчука, Мороза тощо - здатні так "нахомутати", що зіграти на їхніх помилках зможе кожен, хто здатен тримати жорсткі опозиційні редути.
А от у цьому Юлії Володимирівні вміння не позичати...
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
