Помаранчевий розкол
Те, в що так не хотіли вірити мільйони громадян і про що так впевнено говорили політологи, врешті-решт сталося.
Один із лідерів і героїв помаранчевої революції Юлія Тимошенко в прямому ефірі телеканалу "Інтер" виступила із заявою, яка стала останнім кроком до остаточного розколу помаранчевої команди. У своєму виступі екс-прем’єр-міністр розвіяла останні сподівання українського народу на збереження єдності провладних сил.
Після гострих іронічних пасажів на адресу Петра Порошенка, Олександра Третьякова, Романа Безсмертного та власне самого президента, можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що дороги назад до "єдиної команди" для Юлії Володимирівни вже не існує.
Що ж сталося насправді з національними лідерами, які мали найбільший в історії незалежної України рейтинг народної довіри, лідерами, які були надією і вірою в краще життя мільйонів українців? В останні дні відповідь на це запитання лунала з різних сторін, заяви яких дають можливість змоделювати більш-менш об’єктивну картину.
Проте останні події, на жаль, є вже кінцевою стадією того конфлікту, який був закладений в нинішній провладній команді ще за часів президентської гонки 2004 року.
Про нього не раз попереджали Віктора Андрійовича більшість політологів і аналітиків. Цей конфлікт полягав в тому, що під прапорами лідера опозиції Віктора Ющенка об’єдналися занадто різні світогляди, ідеології та особистості.
Унікальна здатність нинішнього президента консолідувати навколо себе навіть кардинально протилежні політичні сили, на жаль, виявилася найбільшою його проблемою. Безперечно, всі учасники помаранчевої революції віддали себе і всі свої сили перемозі над авторитарною машиною Кучми-Медведчука-Януковича.
Мабуть, ніхто не наважиться зараз закинути ні Петру Порошенку ні Юлії Тимошенко, ні Олександру Морозу, ні Олександру Зінченку, що в часи гострого протистояння з колишнім режимом хтось із них зробив не все можливе для перемоги демократії в Україні.
Проте, отримавши владу, кожен з них мав власний план розвитку України. Чи варто говорити, що, цінності та принципи, наприклад, соціалістів і правих є конфліктними вже по своїй суті. Боротьба за посаду голови виконавчої влади повинна була змусити президента ще 9 місяців тому замислитися про подальшу єдність і, головне, ефективність нової провладної команди.
Із поміж багатьох претендентів тоді залишилися лише ті, хто був найбільш переконаний в правоті власного розуміння українських проблем та шляхів їх подолання, або просто найбільше прагнув влади. Таких було двоє.
За словами Юлії Тимошенко, президент та його найближче оточення мали намір висунути на пост прем’єр-міністра Петра Порошенка. Не спиняло Віктора Ющенко навіть письмова передвиборча домовленість між ним і його головним соратником Юлією Володимирівною про те, що у разі перемоги народного кандидата він зобов’язаний у свою чергу винести її кандидатуру на розгляд у парламент.
І лише після своєї інавгурації, коли сотні тисяч прихильників Тимошенко скандували на Майдані її ім’я на знак підтримки на посаду голови уряду, Ющенко виконав свою обіцянку.
Однак, Петро Порошенко, мабуть, вважав себе оптимальним варіантом для керівництва виконавчою владою України. Не задовольнила його навіть посада секретаря РНБО, на якій він, до речі, мав не набагато менші повноваження, аніж Юлія Тимошенко.
Тоді багато політологів прогнозували, що саме кум президента змінить Юлію Володимирівну на посаді голови Кабміну після парламентських виборів. Все, що йому було необхідно, так це просто зачекати менше року.
Однак Петро Олексійович, здається, хоче все і одразу. Він постійно намагався вставляти палки в колеса Кабміну, завалюючи міністрів власними дорученнями та блокуючи будь-які ініціативи прем’єр-міністра. Розуміючи, що парламентські вибори 2006 року – це, скоріш за все, його останній реальний шанс очолити Кабінет міністрів він спрямував на боротьбу з конкурентами значну частину своїх зусиль.
Пріоритетною задачею в цьому контексті було змусити зникнути з екранів телевізора гарну та енергійну прем’єрку. Не секрет, що високий рівень довіри до Юлії Володимирівни тримається не в останню чергу за рахунок переконливої риторики. Відверто кажучи, навіть автору цієї статі, глибокому скептику її економічного курсу, після чергового інтерв’ю екс-голови уряду здавалося, що не все так погано, як говорять статистичні дані.
Для досягнення своїх цілей Петро Олексійович використовував всі можливі методи, аж до амінресурсу. Так, коли виникла загроза, що один із найпопулярніших каналів України "1+1" опосередковано може перейти під контроль Тимошенко, Генеральна прокуратура, контроль над якою приписують саме Петру Порошенкові, захотіла провести перевірку телекомпанії, після чого власники каналу відмовилися продавати свої пакети акцій особам, близьким до колишньої голови уряду.
Юлія Володимирівна теж намагалася дати здачі, проте можливості її були більш обмеженими. Так, в політичних кулуарах ходять дуже цікаві чутки про те, що корупційною діяльністю секретаря РНБО займалася безпосередньо Служба безпека України. Ймовірно, саме тому, оточення Ющенка під час останніх консультацій поставило Юлії Тимошенко одну із головних умов для збереження її на посаді прем’єр-міністра звільнення Олександра Турчинова.
Останньою каплею цього латентного протистояння, яке змусила відкрито заговорити про розкол команди Ющенка, стала ситуація навколо НЗФ. Тоді екс-прем’єр і екс-секретар РНБО, заручившись підтримкою крупних ФПГ і озброївшись адміністративною палицею, влаштували, по суті, відкритий двобій, щоправда чужими руками.
В цій ситуації Юлія Володимирівна опинилася в інформаційній блокаді. Важко стверджувати, наскільки її дії стосовно реприватизації НЗФ були адекватними і легітимними, але довести що вони були саме такими, вона просто не мала можливості.
Вже тоді склалося враження, що готується кампанія по ротації голови уряду, проте мало хто очікував, що станеться це настільки швидко. Критика президента на адресу Юлії Тимошенко стосовно її дій на НЗФ та розв’язана проти неї інформаційна війна були першим свідченням того, що найближче оточення Ющенка не збирається йти на парламентські вибори в союзі з "Батьківщиною".
Вважаючи, що нинішня опозиція не здатна взяти реванш, найбільш амбіціозні представники цього оточення хотіли ризикнути виграти вибори самостійно, щоб збільшити шанси своїх керівників очолити виконавчу владу.
Проте Тимошенко це вчасно відчула. Логіка та структура заяв Бродського, Зінченка і Томенка дозволяють стверджувати, що екс-прем’єр випередила Порошенка і першою нанесла удар. Незважаючи на те, що Юлія Володимирівна в прямому ефірі дуже наполегливо і емоційно намагалася довести, що демарш вищеназваних осіб не є її проектом, деякі важливі деталі свідчать про протилежне.
По-перше, і Бродський, і Зінченко і Томенко, і сама Тимошенко звинуватили в корупції одних і тих же представників оточення Ющенка – Порошенка, Третьякова, Мартиненка. Цікаво, що саме з цими особами у Тимошенко склалися найбільш негативні стосунки.
По-друге, якщо аналізувати все ті ж заяви про корупцію оточення Ющенка, то можна помітити, що у них існує певна спільна матриця, тобто простіше кажучи, говорилось про одне і те ж, але різними словами. Однак головним доказом цієї тези буде те, що всі названі особи підуть на вибори в списку партії чи блоку Юлії Тимошенко, що найближчим часом ми і матимемо змогу простежити.
Свій же подальший політичний шлях екс-прем’єр-міністр чітко визначила у виступі на телеканалі "Інтер". Зокрема, вона дала зрозуміти президенту України, що їх шляхи з цього моменту є вже не спільними, а паралельними, які до того ж ніколи більше не перетнуться. В той же час Юлія Тимошенко заявила, що вона не має наміру йти в жорстку опозицію до діючої влади та конфліктувати з головою держави.
Проте після всіх звинувачень, які почуло в свою адресу як оточення Ющенка, так і сам президент, і які однозначно вплинуть на зниження рівня довіри до провладних сил, важко уявити, що особистий конфлікт між двома лідерами України не переросте у відкрите протистояння.
Особливу увагу привернув реверанс Юлії Володимирівни в бік Східної України. Фактично, екс-прем’єр задекларувала намір боротися за електоральну нішу Віктора Януковича, головного противника Віктора Ющенка. Перспектива передвиборчого альянсу "Батьківщини" і Партії регіонів України видається досить реальною, особливо зважаючи на глибоку образу Тимошенко на президента.
У такому випадку Юлію Володимирівну можна було б сміливо звинувачувати у зраді ідеалам і цінностями Майдану, оскільки мільйони українців боролися саме з донецькою філософією політики, якщо б курс на зближення с ПРУ на день раніше не взяв сам президент. Запрошуючи її членів повернутися до владних кабінетів, Віктору Андрійовичу варто було б згадати, що саме представників цієї політичної сили він називав бандитами. Дуже шкода, що під високими гаслами Ющенка і Тимошенко об’єднати націю криється банальний намір перетягнути на свою сторону ворогів для боротьби з колишніми союзниками.
На сьогоднішній момент можна констатувати, що в результаті помаранчевого розколу в Україні утворилися три рівнозначні центри політичної консолідації: Ющенко, Тимошенко і Янукович. Кожен із них буде намагатися об’єднати навколо себе максимальну кількість менших політичних сил.
Так, до Ющенка, швидше за все, долучаться Народна партія України Литвина та НРУ Тарасюка. Тимошенко може заручитися підтримкою партії "Реформи і порядок", представники якої в уряді – Віктор Пинзеник і Сергій Терьохін - були найбільшою опорою Юлії Володимирівни. В той же час буде вестися постійний діалог поміж самими трьома фігурами задля спільної боротьби проти іншої.
В цьому випадку опозиційна Партія регіонів, яка довгий час знаходилася в стані кризи, не без участі помаранчевих сил знову може стати впливовою політичною партією, і навіть зіграти роль "золотої акції" під час формування парламентської більшості після виборів 2006 року.
Чи варто говорити про те, наскільки знову виросте вплив Віктора Януковича? А може лідерам "Майдану" для знищення одне одного варто підключити також Леоніда Кучму та Віктора Медведчука?
Шкода, але після виступу Тимошенко доводиться констатувати, що помаранчева політична команда, створена і загартована в боях за свободу та демократію, сьогодні зруйнована через внутрішні чварами і конфлікти.
За песимістичним сценарієм, Юлія Володимирівна навряд чи колись стане прем’єр-міністром, публічна політична кар’єра Петра Порошенка, Олександра Третьякова та Олександра Мартиненка взагалі закінчена, а Ющенко втратить народну довіру.
Про те, що буде далі, всі знову ж таки здогадуються, але знову ж таки не хочуть вірити.
