Кому потрібно державне телебачення?
Читачам "Української Правди", що за останні місяці, насичені пікантними й гучними скандалами у владному середовищі, забули про актуальну колись тему громадського мовлення, стаття пана Богдана Червака "Ультиматум Ющенку" могла видатись усього лише особистою думкою непогано обізнаної людини. Яка, до того ж, "стояла на Майдані" аж так інтенсивно, що сміливо звинувачує своїх опонентів у "нестоянні".
Потрібні, напевно, додаткові коментарі, аби адекватно оцінити демарш державного службовця, працівника Держкомітету телебачення й радіомовлення, - органу, який навіть найпоміркованіші політологи називають рудиментом, що існує лише з тієї причини, що його назва фігурує в Конституції.
Навряд чи людина, що є справжнім експертом у галузі електронних мас-медіа, дозволить собі стільки перекручень, маніпуляцій і відверто неправдивих фактів, не відчуваючи за спиною надійної підтримки.
Чиєї? Припустімо, найвищих владних кіл – передусім президента, що успадкував від свого попередника деякі повноваження щодо вирішення долі Національної телекомпанії України, - та його оточення.
Адже, всупереч закону "Про систему суспільного телебачення і радіомовлення", всупереч численним перед- і післявиборним заявам президента, а також інших авторитетних можновладців, влада явно планує законсервувати процес перетворення державного телерадіомовлення України на громадське.
І "мислевіруси", які закидає в читацьку свідомість пан Червак – "а навіщо воно нам", "а чи те ми маємо на увазі", "а чи таке воно нам потрібне" - покликані легітимізувати цей незаконний і нечесний щодо виборців намір.
Пан Червак заявляє, що, мовляв, не таке воно вже, державне телебачення, анахронічне й антиєвропейське. Мовляв, "в Італії, Франції, Німеччині, США поряд із суспільним мовленням існує державне".
Тим часом насправді, навіть у тих країнах, де суспільні канали мають назву "державних", цей прикметник має абсолютно відмінний від українського зміст. "Державне" тут означає тільки "те, що існує для обслуговування потреб суспільства", адже в західному розумінні протиставлення "держави" і "суспільства" немає й не може бути.
Розгляньмо приклад Франції. "Державні" канали Франції фінансуються за рахунок спеціального податку на радіоприймачі й телевізори. Цей податок проходить через окремий державний фонд, кошти з якого не можуть бути використані за жодним іншим призначенням.
І ні президент, ні уряд Франції не мають жодного права розпоряджатись цими грішми. Тим часом в Україні бюджет НТКУ визначається урядом.
Будь-який "державний" канал у цій країні очолює президент, якого призначає вища аудіовізуальна рада країни. Це незалежний неупереджений орган, члени якого обираються на 5 років без права переобрання, не можуть мати комерційних інтересів у сфері мас-медіа і навіть не мають права після відставки працювати на телебаченні або радіо.
Президента обирають із-поміж кандидатів шляхом вільного конкурсу, і контракт із ним може бути розірваний у разі порушення французького законодавства.
Для порівняння: в Україні, всупереч закону "Про телебачення і радіомовлення", президент одноосібно, без згоди Верховної Ради, призначає президента Національної телекомпанії України і може звільнити його в будь-який момент.
Відтак, жодних реальних важелів впливу на "державні" канали французька влада не має: ані викинути з президентського крісла, ані врізати бюджет за надмірне вільнодумство журналістів не вийде.
А в Україні, як ми пам'ятаємо, журналістів звільняли лише за відмову озвучувати в ефірі неправдиву інформацію. А ті, хто озвучували – досі працюють.
Працює, напевно, і той оператор, що показував кандидата в президенти Ющенка під час теледебатів з Януковичем лише в ті хвилини, коли він, даруйте, цього не чекав.
У всіх країнах, наведених у приклад паном Черваком, так звані "державні" канали є суспільними за своєю сутністю та за усіма ключовими ознаками: незалежне фінансування, прозора система управління та громадського контролю, збалансована інформація, незалежність редакційної політики.
Що ж до Німецької Хвилі та Радіо Свобода/Вільна Європа, то вони справді фінансуються з державних бюджетів Німеччини та США, однак їхнім завданням є пропаганда німецької та американської культури та суспільних цінностей в інших країнах.
Вони ніколи не мовили на території держав, які їх фінансують. Ніхто не буде проти, якщо Держтелерадіо створить конкурентоспроможну станцію, що мовитиме за межі України, піднімаючи наш престиж за кордоном.
Нехай, до речі, спробує "втюхати" тамтешній публіці щось у стилі українського державного радіо – подивимось на результат.
Неможливість співіснування державного і суспільного мовлення пояснити дуже просто. Мета суспільного мовлення – задоволення інформаційних потреб та інтересів суспільства, яке його заснувало й утримує; відтак, воно зосереджується на суспільно значущих темах, надає інформацію, передусім необхідну громадськості, і здійснює контроль за владою від її імені.
Тоді як наше "державне" телебачення засноване владою, - власне, відомство, до якого належить пан Богдан, є засновником державних теле- і радіокомпаній, і, відповідно, тримає в руках усі важелі впливу на їхній ефір, - і покликане передусім обслуговувати інтереси влади, представляти населенню (вибачте, не суспільству ж) так звані "офіційні" версії.
Існування державного мовлення - це типова ознака недемократичних режимів.
За принципами демократичних ЗМІ, - а до них ми прагнемо всією душею, згідно з риторикою державних мужів, - "офіційна" версія подаватиметься в будь-якому випадку, оскільки цього вимагають загальновизнані у світі мас-медійні заповіді.
Тоді для чого потрібні, крім суспільних, ще й державні ЗМІ?
Ніяково стає, коли чуєш чергові закиди щодо "збереження національного багатства", під яким мається на увазі пострадянське державне телебачення й радіомовлення. Унікальний канал УТ-1, покриваючи якісним сигналом 99% території України, має жалюгідні 3% від загальної глядацької аудиторії, та й ті лише завдяки тому, що в деяких селах телевізор більше нічого не ловить.
Державне телебачення в тому вигляді, в якому воно існує зараз – це національна ганьба, убозтво, яке лише завдає шкоди репутації чинної влади (як раніше компрометувало владу кучмівську).
Цю перехняблену халупу, вочевидь, просто нереально модернізувати, бо численні декларації на кшталт "незабаром ви побачите нове обличчя УТ-1" виливаються, в найкращому випадку, у новий (але все одно неякісний) дизайн заставок.
Цікаво, чи часто пан Богдан дивиться Перший канал на дозвіллі. Чомусь видається, що навряд. Навіть геніальним менеджерам не вдасться змінити там хоч щось, не змінивши цю скомпрометовану систему по суті.
І все ж саме "збереженням національного...", а також "відсутністю конкретного бачення проекту" (незважаючи на те, що конкретні проекти були запропоновані) пояснюється відкладення обіцяної перебудови НТКУ на суспільне телебачення.
Щонайменше – до "після виборів". А, отже, слід чекати, що з початком передвиборних перегонів із УТ-шного ріжка на нас поллються знайомі помиї, не голубі лишень, а помаранчеві.
"Висвітленням діяльності органів державної влади", яке є задокументованим завданням НТКУ, в усьому світі займаються недержавні ЗМІ, зацікавленні в поданні найправдивішої й найповнішої актуальної інформації.
Отже, можна припустити, що у влади є інтереси, для задоволення яких потрібні саме державні, повністю контрольовані, засоби масової інформації. Які? Думайте самі.
Що ж до можливого узалежнення майбутнього суспільного мовлення від хижих медіа-олігархів та його перетворення на рупор антидержавних сил, можна лише порадити панові Черваку уважніше перечитати підготовлені коаліцією "Суспільне мовлення" концепції. Там на пальцях роз'яснені можливості забезпечення громадського контролю за суспільним мовленням.
Коли їх буде реалізовано, "інформаційна політика" стане не тим, чим вона є у конторі панів Чижа і Червака, - переконливими телефонними дзвінками "згори", темниками-"рекомендаціями" і безперервним страхом звільнення у разі неакуратного виконання інструкцій, - а системою непорушних принципів, заснованих на об'єктивності, правдивості і служінні інтересам суспільства.
