Не все те соціологія, що зветься рейтингами

Скажу чесно: я охоче підписався б під 90% тексту двох недавніх статей Максима Стріхи в УП ("Рейтинг як діагноз" та "Коментар до соціології або чи буде використано шанс?"), хіба що додавши до них дещицю - скажімо, про дуже помітне зростання кількості люду, який вважає Україну справді незалежною державою, зафіксоване Центром Разумкова - якби не одна обставина.

Полягає вона в тому, що значна частина тих цифрових даних і тих рейтингів, на які спирається автор згаданих двох статей, насправді не є ані рейтингами, ані результатами соціологічних досліджень, ані, власне, чимось бодай дотичним до науки.

Я чудово розумію, що, як і кожен нормальний аналітик, доктор фізико-математичних наук, фізик-теоретик за основним фахом Максим Стріха звик до того, що наука – це наука, це прагнення здобути об'єктивне знання, це пошук точних відповідей на чітко сформульовані питання.

На жаль, в Україні там, де вимовляється сакраментальне слово "рейтинги", там (принаймні, на пострадянському просторі), нерідко зникають розум, честь і совість у тих, хто ці рейтинги продукує. Власне, йдеться про квазірейтинги, тобто про маніпулювання науковими поняттями для досягнення зовсім не наукових цілей – у кращому разі, для брутальної самореклами, у гіршому – для політичних маніпуляцій.

Отож, спершу поглянемо на наукове підґрунтя тих цифрових даних, на які спирався Максим Стріха у статті "Рейтинг як діагноз". Нагадаю: йдеться там про те, що 18 серпня журнал "Кореспондент" втретє презентував свій щорічний рейтинг ТОП 100 найвпливовіших людей України і що політика та бізнес знову у цих рейтингах мають абсолютну перевагу над культурою і наукою.

А тепер поставимо собі елементарне запитання: а що, власне, мав на увазі "Кореспондент", говорячи про "вплив"? На що впливає Катерина Ющенко? Мабуть, на свого чоловіка, дітей та ближчих родичів, а через них, себто опосередковано, на політику. Бо ж фонд "Україна 3000" ще не став вагомим елементом суспільного життя.

А на кого впливає Ігор Коломойський? Мабуть, на економічні процеси, але тільки не безпосередньо на широкий загал.

А брати Клички? От ці – точно на широку публіку, а не на економічне життя України - хіба що в сегменті споживачів пива "Чернігівське". Але в якому сенсі впливають на широку публіку? Як моральні авторитети, як політики, як спортсмени, як бізнесмени? Незрозуміло.

Тим часом, як засвідчує тлумачник, слово "рейтинг" в українській літературній і науковій мові вживається у двох сенсах.

По-перше, коли йдеться про місце спортсмена серед йому подібних, що оцінюється певним числом балів. Наприклад, рейтинг гросмейстера Х. оцінюється за балами, набраними ним у турнірах відповідного рівня.

По-друге, словом "рейтинг" позначається ступінь популярності, авторитету, впливу якоїсь особи, організації, групи, їхньої діяльності, програм, планів, політики у певний час; рейтинг виводиться шляхом голосування, соціологічних опитувань, анкет і визначається місцем, яке ті чи інші групові чи індивідуальні суб'єкти посідають серед собі подібних.

Іншими словами, щоб визначити рейтинг політика чи партії, слід перед тим вирішити: а що саме ми будемо визначати? Популярність чи впливовість? Чи щось інше?

Друге, що обов'язково слід взяти до уваги: йдеться про рейтинг в якій спільноті? Серед фізиків високий рейтинг впливу може мати особа, невідома літературознавцям, і навпаки. А якщо хтось завоював високий рейтинг довіри серед політологів, не обов'язково, що цей показник має якийсь стосунок до суспільства в цілому.

Третє, про що слід пам'ятати – так це про певну процедуру визначення рейтингів. Власне, соціологія – це насамперед процедура. Реально більшість рейтингів визначається шляхом науково вивірених опитувань – чи загальнонаціональних, чи експертних.

Чи буде репрезентативною вибірка у разі загального опитування? Чи буде референтною група експертів, відібрана для визначення думки політологів, журналістів чи економістів? Іншими словами, а судді хто?

Наразі суддями були "аж" 20 експертів, що, за словами редакторів "Кореспондента", тримають руку на пульсі життя і мають той багаж знань, що дозволяє бути суддею. Серед цих аналітиків були і директор Інституту національної стратегії Кость Бондаренко, і директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, низка бізнесменів, телеведучих (включно із В'ячеславом Піховшеком), редакторів газет та журналів. Вільних художників і представників авангардного мистецтва уособлював письменник і художник Лесь Подерв’янський - нагадаю, це той, що у двох рядках тексту вміло вживає щонайменше три слова ненормативної лексики.

А потім з рук експертів список потрапив до редакторів "Кореспондента", які внесли корективи, які – невідомо, відомо тільки, що на свій власний розсуд. Те, що вийшло в результаті, назвали "рейтингом".

На додачу експерти не мали права вписувати прізвища впливових людей на свій розсуд – вони тільки обирали серед запропонованих їм 300 кандидатів "ударну сотню", тобто мали перед собою так званий "закритий список" найвпливовіших людей, уже відібраних "Кореспондентом".

Інакше кажучи, "Кореспондент" визначив 300 претендентів на 100 місць найвпливовіших людей, "Кореспондент" визначив 20 найкращих експертів, "Кореспондент" відкоригував відповіді цих експертів, а результат всіх цих виграшок запропонував загалові.

Ясна річ, експертне опитування – це справа цілком нормальна, але, відповідно до підручника соціології, для одержання більш-менш відповідного до дійсного стану справ результату треба брати групу інтелектуальної еліти у 200-300 осіб, щонайменше 100, до того ж із різних регіонів країни, до того ж стратифіковану за рядом ознак – і так далі.

І невже редактори "Кореспондента" вважають, що саме вони можуть відрізнити журналіста, котрий "тримає руку на пульсі життя" від того, котрий не тримає? А де гарантія, що "тримайло" здатен вірно рахувати той пульс? Може, він тільки до трьох рахує? І де гарантія, що саме Лесь Подерев'янський, а не Павло Загребельний чи Оксана Забужко (навмисне називаю ідейних антиподів) – це найбільш типовий ("референтний") зразок категорії "письменники і художники України"?

...Утім, боюся, що навіть у найбільш науковому варіанті експертного опитування щодо найвпливовіших – у політичному вимірі впливу – осіб, кількість діячів культури та науки серед них зросла б не дуже помітно.

Ба більше: у разі експертного опитування щодо моральної ваги тієї чи іншої публічної особи, боюся, достойники науки та культури також посіли б місця поза першою двадцяткою.

Власне, якби сам Максим Стріха без опублікованих кимось цифр, зі стелі, як то кажуть, оцінював впливовість Ярослава Яцкова чи Івана Дзюби, він би дійшов тих самих сумних висновків. До речі, в підтвердження тези: поки писалася стаття, академік Дзюба був знятий президентом Ющенком із посади голови Комітету з Шевченківських премій і замінений на цілком несумірного з ним за масштабами особистості та об'єктивним місцем в культурі, але політично лояльного Романа Лубківського...

Але сказане не скасовує того, що називати рейтингами опубліковані журналом "Кореспондент" списки 100 осіб просто нечесно.

А тепер про справи серйозніші. Про два всеукраїнські опитування, на які Максим Стріха посилається у другій статті. Одразу зауважу, що категорично не згоден із тезою, що фірма "Соціс" асоціюється із попередньою владою.

Тут справа значно складніша – на цю фірму, схоже, чинився певний тиск, мені особисто невідомо у яких формах, інакше б після другого туру минулорічних виборів спершу вона не оголосила за результатами екзит-полу про перемогу Віктора Ющенка, а потім, коли керівник фірми заявив, що "ввів спеціальний коефіцієнт" – про перемогу Віктора Януковича.

Але з певною мірою умовності (пізніше я скажу, чому саме) зараз вірити результатам "Соціса" та Центру Разумкова можна. І вони справді змальовують картину помітного падіння довіри до чинної влади та її лідерів.

Але нічого унікального, ба більше – страшного у цій ситуації немає. Йдеться про стандартну річ, добре відому соціологам – про кризу завищених очікувань, або сподівань, яке слово кому подобається. У будь-якій країні світу, коли попередня влада впала нижче коліна, нова, енергійна, головне – інакша влада, спершу сприймається як визволителька і чудодійка.

Потім популярність нової влади падає - швидше чи повільніше, потім деякою мірою вирівнюється. Ясна річ, масштаб таких коливань залежить від дій нової влади, але те, що він за будь-яких обставин буде дуже помітним – це стандартна ситуація для демократичної держави зі свободою слова і політичним плюралізмом, що дозволяють критикувати нову владу.

Більше того: парадоксальним чином падіння довіри до нової влади засвідчує наявність в Україні підвалин демократії – адже згадайте, завдяки чому в сусідній Росії тривалий час зростав і зростав рейтинг Путіна? Вірно, чеченська війна, боротьба з олігархами-євреями, розгром парламентської опозиції, ліквідація незалежного телебачення, помітне звуження сфери впливу незалежної преси, періодична антизахідна, антигрузинська чи антиукраїнська істерія в ЗМІ і т.д.

На щастя, українська влада не застосовує радикальних засобів (вони ж авторитарно-терористичні) стабілізації своєї популярності. На лихо, вона не використала і не використовує високих рейтингів. Адже всі професійні (у сенсі політичному й управлінському) уряди використовують "добу непристойно високих рейтингів" для того, щоб провести в життя непопулярні рішення - такі завжди час від часу потрібні, навіть за нормальної на загал соціально-економічної ситуації.

Натомість український уряд зайнявся популярними, точніше, популістськими, заходами – і все одно неминуче втратив популярність. Тепер питання в тому, що резерв довіри для будь-яких вимушено непопулярних заходів майже втрачений, а межі падіння залишаються невідомими.

Середній період циклу "зліт-падіння-вирівнювання" – приблизно рік, отже, якщо нова влада діятиме далі грамотно, вирівнювання (тобто певне піднесення і стабілізація рейтингів довіри) відбудеться перед парламентськими виборами, якщо ні – найглибша "яма" довіри до влади припадатиме якраз на парламентські вибори. З відповідними наслідками.

А тепер про показники, які відрізняються від інших – про дані Всеукраїнської соціологічної служби. Я б особисто на них просто не звертав уваги як на щось таке, що має стосунок до науки. І ось чому.

Польове дослідження "Соціса" проходило з 4 по 14 серпня. 26 числа результати опубліковані. Нормальний період на обробку даних та їх оприлюднення, може, трохи завеликий – але ж свята...

А коли проводила польовий етап Всеукраїнська соціологічна служба? Як вона сама стверджує, опитування проводилося з 17 по 24 серпня. А так само 26 числа дані були опубліковані. Один день на перевезення анкет до Києва та їхню обробку? Теоретично можна зробити, застосувавши первинну обробку в регіонах, пересилання даних до Києва електронною поштою та новітні програми для остаточної обробки. Але ж хіба обмежується робота з анкетами тільки "набиванням" даних? А первинна обробка – хто, цікаво, має таку кваліфікацію в областях?

І взагалі, якою мережею користується служба? Такі запитання виникають не лише у мене. Знаний соціолог Ірина Бекешкіна в інтерв'ю "Газете по-киевски" зазначає: "А от було б цікаво дізнатися, хто проводить дослідження у Всеукраїнській соціологічній службі? Хто у них працює "в полі"? Пам'ятаю, Михальченко під час минулих парламентських виборів не проводив екзит-пол, але у нього завжди було у блока "За ЄдУ" на 4% більше, ніж у інших служб. Часто ми маємо справу з не репрезентативною вибіркою – коли заміряють у якому-небудь Бердичеві, а результати оголошують всеукраїнськими".

І дійсно: опитування Всеукраїнська соціологічна служба проводила лише в 16 областях, сама відібравши їх. Воно, звичайно, можна і так, але в поєднанні зі спринтерськими темпами обробки інформації це виглядає не кращим чином.

Я вже мовчу про наближені до 2% рейтинги Народного руху за єдність, "Ліберальної України" та "Жінок за майбутнє", - нічого схожого не показує жоден соціологічний центр. Власне, звідки взагалі взяти фізично, а не віртуально собі виборців Народному Руху за єдність?

Традиційний націонал-демократичний електорат добре знає ціну Богданові Бойку, а неоковирна телереклама, де Бойко ламаною українською закликає не підтримувати космополітів, не викличе симпатії ані на Сході, ані на Заході України. На Сході цю нішу впевнено займає Вітренко, на Заході – Тягнибок. А загалом Рух Бойка – це чергова реанімація давно заяложеного проекту, на який навряд чи купиться більше кількох десятків тисяч виборців.

І ще одна "деталька": експерти, які бачили анкету Всеукраїнської соціологічної асоціації, стверджують: анкета відверто халтурна. Для прикладу: якщо ти відповів на одне запитання, то на друге ти не повинен відповідати, а перехід відповідний до третього запитання в анкеті не прописаний, й інтерв'юери – не проінструктовані. Відповідно й опитували вони респондентів за принципом: хто де як хоче. В електричках, у гуртожитках, серед родичів тощо.

У світлі всього сказаного твердження керівника Всеукраїнської соціологічної служби Миколи Михальченка, що, мовляв, різке падіння рейтингу Народного Союзу "Наша Україна" викликане тим, що лідером партії став Роман Безсмертний, котрий начебто "убив партію своїми ініціативами про адміністративно-територіальну реформу" виглядає "чистим" політтехнологічним ходом. Адже спершу треба дізнатися, який відсоток респондентів узагалі знає, хто такий Роман Безсмертний, а потім уже валити все на нього.

Але полишимо Всеукраїнську соціологічну службу – вона не вартує того, щоб "зациклюватися" на ній і брати до уваги її дані. Є інший, істотно серйозніший аспект у діяльності всіх справді наукових соціологічних центрів України.

Недавно автору довелося брати участь в експертній оцінці результатів проведеного одним поважним центром всеукраїнського опитування, замовник якого висловив сумнів у науковій достовірності кінцевого результату.

З аналізу первинної інформації з'ясувалося, що підстави для такої недовіри існували. І полягали вони передусім у слабкості (приймемо цей термін) такої важливої регіональної ланки, яка зазвичай зветься "бригадирами". Йдеться про людей, які в області від імені центру організовують інтерв'ю, розподіляють між виконавцями анкети й самі займаються польовими дослідженнями.

Так от, прагнучи заробити якомога більше, частина цих бригадирів брала на себе нереальну при сумлінній роботі кількість анкет або/та розподіляла таку ж кількість між "своїми" людьми і т.д. Відтак реальна похибка таких досліджень стає відчутно більшою, ніж її визначає (на основі теорії) соціологічний центр.

Одразу зауважемо, що сказане абсолютно не стосується екзит-полів під час президентських виборів, бо тоді заробити за рахунок підвищених обсягів було неможливо і вплив бригадирів був мінімальний; але зараз, боюся, "дірки" в мережах інтерв'юерів існують в усіх соціологічних службах.

Я розумію, що все щойно сказане викличе різкі заперечення у низки журналістів і соціологів! Переживу. Адже головне – щоб на гачки фальшивої позолоти дутих рейтингів якнайменше ловилися колеги та широкий загал.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"