Криза політичної міфотворчості

Той, хто вважає, що йдучи на вибори, громадяни приймають рішення, за кого віддати свій голос на основі детального аналізу партійних програм, глибоко помиляється.

Як свідчать дані соціологічних опитувань, до більшості виборців агітаційні матеріали, в яких би більш-менш детально викладалася програма політичної сили, просто "не доходять". Ще менше, навіть отримавши такі матеріали, їх читають, а приймають рішення на їх основі щодо власного голосування не більше 15-20% виборців.

Більшість же тих, хто має намір прийти на виборчі дільниці, знають, за кого голосуватимуть, вже задовго до виборів.

Так, під час соціологічного опитування, яке проводилося Київським міжнародним інститутом соціології та соціологічною службою Центру Разумкова у середині травня цього року, тобто більш ніж за десять місяців до виборів, лише 17% з-поміж усіх опитаних зазначили, що вони ще не визначилися, за кого голосуватимуть на майбутніх парламентських виборах.

До того ж, як вважає більшість соціологів, значна частина тих, хто під час передвиборчих опитувань відповідає, що ще не визначився, за кого голосуватиме, у день виборів взагалі не приходять на виборчі дільниці.

Таким чином, виборчих програм громадяни переважно не читають, але все одно мають уявлення про те, за кого голосуватимуть. Тут можна зауважити - виборці орієнтуються на лідерів партій. Це дійсно так, але особистість лідера дозволяє лише краще "впізнавати" політичну партію чи виборчий блок, однак, про програму майбутньої діяльності політичних лідерів більшість виборців також мало що знають.

Отже, у людей якимось чином формуються певні уявлення про ту чи іншу політичну партію, які, врешті, і визначають їхнє емоційне ставлення до неї і наміри голосувати чи не голосувати за неї.

Ці уявлення є не чим іншим як "міфологічним ореолом", що оточує кожну більш-менш помітну політичну силу. Цей ореол складається із достовірної інформації про неї, а також з тих характеристик, що їй приписуються як її прихильниками, так і недоброзичливцями.

Саме соціальні міфології виконують в сучасному світі функцію творення емоційної забарвленої картини суспільної дійсності, з якої чітко видно, в чому причина нинішніх негараздів і що потрібно робити, щоб їх подолати.

Соціальні міфології - це те, що створює духовну основу для єднання окремих людей, створює відчуття згуртованості, надає людині відчуття того, що вона живе не для задоволення власних "приземлених" інтересів, а як би "піднімає" її над буденністю.

У середині тридцятих років минулого століття німецький соціал-демократ Вальтер Хеґнер був вражений тим, як витончено нацисти змогли мобілізувати націю, схиливши на свій бік значну частину німецьких робітників. Він пояснював це тим, що якщо соціал-демократи зосередилися у своїй політиці на суто приземлених речах: зарплаті, домашньому бюджеті, то нацисти, за його словами, змогли відірвати людей від буденних турбот, повернути до цілей, що стояли високо над дійсністю ("відродження Німеччини", "єднання нації"). "Нам здавалося, – писав Хеґнер, – що це якесь зле чаклунство".

Подібне "чаклунство" зовсім не було вигадкою нацистів, застосовувалося і до них, і після них зовсім різними політичними силами, як лівими, так і правими, як прихильниками авторитаризму, так і демократії. Для політтехнологів давно стало аксіомою: не можна здобути симпатій широких прошарків населення, а отже, перемогти на виборах, не маючи в політичному арсеналі "стрижневої ідеї" - міфологеми, яка була б прив’язана до іміджу політичної сили або політика.

Через це в сучасному суспільстві виборча боротьба перетворилася на "війну міфологій", в якій, як правило, перемагає та міфологія, яка краще сприймається населенням.

Тут потрібно підкреслити, що політичні міфології - це аж ніяк не "обман трудящих", вони відображають реально існуючі в суспільстві проблеми і часто пропонують цілком "реалістичні" підходи до їх розв’язання.

Будь-яка політична міфологія включає два обов’язкових компоненти: перший пояснює причини суспільних негараздів чи викриває недоліки політичних опонентів, а другий – пропонує шляхи розв’язання існуючих проблем. А вибори – це час, коли відбувається "сплеск" політичної міфотворчості, тому є всі підстави говорити про особливі "виборчі міфології".

Політтехнологи при розробці виборчих міфологій спираються на поширені в громадській думці стереотипи, намагаючись використати їх задля інтересів конкретної політичної сили. В Україні це особливо помітно, коли поширені в політичній свідомості певного регіону міфологеми політики експлуатують і розвивають в потрібному їм напрямку.

З іншого боку, міфологеми, поширювані політичними силами, з часом можуть стати стереотипами громадської думки (на загальнонаціональному чи регіональному рівні), як це сталося, наприклад, з міфологемою "Донбас – економічний донор України".

А тим часом парламентські вибори невблаганно наближаються, і штаби політичних партій вже починають задумуватися над тим, що вони можуть запропонувати виборцям. Складність завдання для них полягає в тому, що від президентських виборів минуло небагато часу, і ми ще живемо ніби в "інерційному сліді" міфологій, які використовувалися під час минулорічних виборів.

Виборці ще добре пам’ятають, про що говорили і що обіцяли тоді політики. У цьому відношенні у найбільш невигідному становищі опиняється нинішня "партія влади", яка ще нещодавно була опозицією, оскільки, як тільки вона почне звертатися до виборців з новими передвиборчими обіцянками, їй тут же почнуть пригадувати "старі".

Що ж лежало в основі виборчої міфології нової влади, коли вона ще була опозицією? Насамперед твердження, що при новій владі всі недоліки режиму Кучми – авторитаризм, клановість, корумпованість, аморальність влади – будуть нею подолані.

Поки що можна констатувати, що з подоланням зазначених недоліків є певні проблеми. Опозиція, прийшовши до влади, керувалася принципом, що для цього достатньо "поміняти персонал", тобто замість старих, поганих, чиновників, поставити нових, гарних.

Але мудрість давньої китайської притчі про Дракона, місце якого займає його переможець, щораз підтверджується: "новий персонал" владних установ не так щоб дуже сильно відрізняється від "старого".

Ідея ж перебудови діяльності органів влади таким чином, щоб зробити її більш прозорою і підконтрольною населенню серед "нового владного персоналу" не популярна, а механізм оскарження громадянами рішень влади працює вкрай погано.

Лакмусовим папірцем, який продемонстрував назріле невдоволення тих, хто підтримував Помаранчеву революцію, став "автомобільний скандал" із сином президента. Реакція на нього влади показала, що її представники так і не зрозуміли, в чому тут причина. А причина в тому, що якщо більшість українців події кінця минулого року сприймали як початок революційних перетворень в суспільстві, то зараз все більше створюється враження, що для державного керівництва, яке прийшло до влади на хвилі цих подій, ця революція вже закінчилася.

"Революційний потенціал" нової влади вичерпується надзвичайно швидко, але при цьому вона вимушена йти на нові вибори з "революційною" виборчою міфологією. Та зробити так, щоб вона виглядала правдоподібною, не відзвітувавши за реалізацію міфологем президентської кампанії, досить важко.

Проте чи означає це, що розчарувавшись у владі, її прихильники "перебіжать" до Партії регіонів, СДПУ(о) та їхніх союзників? Зовсім ні, оскільки розчарування в одній політичній силі, зовсім не означає готовності проголосувати за будь-кого, хто перебуває до неї в опозиції.

Опозиція повинна не лише показати недоліки влади, але й запропонувати суспільству певну альтернативу розвитку, яка б виглядала більш привабливо, ніж існуючий стан речей. А з цим у нинішніх опозиціонерів явні проблеми – нічого принципово нового і прийнятного для суспільства вони не запропонували, і створюється враження, що не в змозі запропонувати.

Тобто українське суспільство, налаштоване на глибокі соціальні перетворення, очікує їх, але ні влада, ні опозиція, не хочуть чи не можуть ці переміни забезпечити або навіть запропонувати у вигляді передвиборчих гасел.

Отже, склалася ситуація "ідеологічного", "міфотворчого" безсилля як влади, так і опозиції. Саме тому, до речі, за час, що залишився до виборів, немає підстав сподіватися на істотне "перетікання" голосів як від "провладних" партій до опозиції, так і навпаки.

З іншого боку, враховуючи те, що під час виборчої кампанії народу все-таки щось потрібно пропонувати і обіцяти, досить цікаво буде подивитися, як основні фігуранти виборчого процесу будуть "викручуватися" в такій ситуації. Є підозра, що ідейна боротьба між основними політичними силами буде мати "ритуальний" характер, коли в "ідеологічний простір" викидатимуться старі, заяложені за останні десять-п’ятнадцять років гасла.

Тому аж ніяк не можна погодитися з тими, хто передбачає, що на парламентських виборах нас очікує гостра політична боротьба, – швидше за все, виборча кампанія, що розпочинається, буде надзвичайно нудною й нецікавою, розбурханою хіба що сплесками "чорного піару". І все це - знову на тлі байдужості до неї більшості громадян.

Михайло Міщенко, Центр Разумкова