Вибухи, які змінюють Лондон і британців
Через майже чотири тижні після лондонських вибухів 7 липня, британська столиця нібито повернулась до нормального ритму життя і місцеві мешканці слідують своїй звичайній рутині. Але щось таки змінилось.
Назовні – це величезна кількість поліцейських на вулицях, центральних і не дуже, на станціях метро і залізниці. Звук поліцейських сирен став вже звичним саундтреком до пересування Лондоном цього літа.
А не назовні – тобто, десь у глибині групової психіки – це раптове і тепер уже глибоко вкорінене усвідомлення, що будь-якої секунди може статись ЩОСЬ... ВОНО – оте найгірше, найстрашніше, чого ні окрема людина, ні суспільство в цілому не може відвернути.
Це усвідомлення, з яким кожен окремий лондонець (постійний чи тимчасовий) має давати собі раду сам. Це усвідомлення, яке змінює поведінку людей: тут і вибір засобу пересування з точки А до точки Б – багато хто відмовився від метро і їздить автобусом, ходить пішки чи сів на велосипед, багато хто припинив усі виїзди до центру міста, хіба що найнеобхідніші.
Але це також усвідомлення, яке вимагає і психологічної реакції – людський розум не здатний подовгу жити у стані пригнічення, він починає шукати якихось виходів, аби противажити неприємні емоції більш позитивними.
Звідси цілий океан чорн(-уват)-ого гумору, який так добре виходить у британців: на вулицях Лондона цими днями можна побачити маси кумедних приписів на великих рюкзаках, які дехто і далі наважується носити за плечима.
"Я їду у відпустку". "Я іду до спортзалу". У притчу во язицех перетворились пляшки вина, які мають стирчати з рюкзаків молодих чоловіків "азійського" вигляду. В Інтернеті рекламуються прозорі рюкзаки. Я особисто відкопала авоську сезону 1964-го року, яка належала моїй бабусі, і хожу по Лондону з нею у якості сумочки.
Якщо посмієшся, стає легше. Стає менш страшно. Це нелогічно, але страх теж нелогічний, тому лише ірраціональні методи боротьби з ним і підходять.
Британці – дуже стримані. Це нібито кліше, але, в принципі, воно відповідає дійсності. У порівнянні з італійцями, греками чи, скажімо, українцями, їхня групова і індивідуальна поведінка істотно відрізняється.
Вони тихіше розмовляють, стриманіше і, можливо, навіть рідше сміються. Їхні фігури мови обережніші і точніші, вони уникають узагальнень, які можуть не відповідати дійсності чи можуть когось образити.
Британці – не капризні і напрочуд витривалі. Напрочуд для нації, яка вже багато десятиліть, якщо не століть живе з комфортами сучасної цивілізації. Слід лише поглянути, з яким завзяттям вони розводять багаття чи дають собі раду, коли щось ламається по господарству.
Вони ніколи не нарікають на холод чи голод і замість нашого "а давайте перекусимо" цілком задовольняються просто чашечкою чаю. Багато хто вважає, що суворі і економічно скрутні 70-ті навчили британців своєрідному побутовому аскетизму.
І нарешті, британці – ліберальні і толерантні. Якби мені треба було назвати одну, найголовнішу, причину, чому я добре почуваюсь у цій країні – це саме воно.
Можливо, і досі не всі британці знають, що Україна – то незалежна держава і в неї є своя власна мова, хоча, принаймні, хоч щось про Україну вони таки вже почули і уявляють, що вона розташована десь між Польщею і Росією, але вони з інтересом розпитуватимуть вас про те, звідки ви приїхали, що робите, чим цікавитеся. І це більше, ніж просто гарні манери.
У британських газетах у минулі вихідні з'явились свідчення, які давали заарештовані минулої п'ятниці підозрювані у спробах вчинити повторну хвилю вибухів у Лондоні 21 липня. Один з них розповідає, що до нестями дивився кадри з Іраку, де діти і вдови оплакують загиблих.
Саме це, каже він, було останньою краплею, яка переконала його, що лондонці заслуговують на свою долю страждань. Він, напевно не знає, або не хоче пам'ятати про те, що багато з цих лондонців, цілий мільйон з них у лютому 2003 року вийшли на вулиці, у найбільшій демонстрації, яку коли-небудь бачила британська столиця, аби засвідчити свій протест проти вторгнення в Ірак.
Через любов британців до всіляких свобод та їхнє власне суперечливе ставлення до війни в Іраку та інших виявів міжнародної боротьби з тероризмом – немає якогось спільно узгодженого методу боротьби з уже цілком реальною небезпекою бомбістів-самогубців.
Перевіряти рюкзаки у кожного пасажира метро? Не пускати у підземку молодих азійців? А разом з ними і азійок, і немолодих теж?
У зв'язку з вибухами гостро як ніколи постало і питання посвідчень особи – наріжний камінь тривалої суспільної дискусії у цій країні. У це важко повірити, але у Британії немає обов'язкових посвідчень особи. Єдиний документ, який зобов'язані мати всі – то свідоцтво про народження, але на ньому немає фотографії, немає, до речі, навіть імен батьків, лише місце і дата народження і ім'я людини.
У реальності, звичайно, більшість британців зараз має або паспорт (необхідний лише для виїзду за кордон), або водійські права. Головна ж суперечність полягає у тому, що більшість британців проти концепції обов'язкових посвідчень особи, проти загальнонаціональної бази даних, проти "номерів на рукаві".
Чому? Бо, кажуть вони, що, як прийде колись до влади якимось чином недемократичний уряд і почне зловживати цією інформацією?
Це у країні, де останній недемократичний, чи, скажімо так, непідзвітний хоч би якомусь прошарку суспільства уряд востаннє існував... Коли? Ну, норманські завойовники 11го століття точно не були демократами.
Тепер же бомбісти-самогубці штовхають британське суспільство у напрямку ретельніших перевірок і обмеження свобод.
Чи вдасться їм це зробити? Якщо цього четверга, або в якийсь інший з днів ми побачимо нові спроби до нападів у Лондоні, відповідь майже точно буде "так".
