Українська кров на своїй землі

Урочисте відкриття цвинтаря "Орлят" у Львові чимало українських та польських політиків назвали "історичною подією".

Більше того, окремі державні діячі заявили, що, врешті-решт, відбувся "акт українсько-польського примирення", а отже, можна поставити крапу в історичних суперечках, які час від часу збурювали громадськість двох країн.

Проте сьогодні з'явилися обставини, що дають підстави стверджувати про поспішність таких оптимістичних висновків.

Нещодавно у Варшаві відбулася друга сесія Парламентської асамблеї України та Республіки Польща (ПАУРП), в роботі якої взяли участь найвищі парламентські керівники польського Сейму та Сенату, зокрема заступник міністра закордонних справ Анджей Залуцький та генеральний секретар ради з охорони пам'яті боротьби та мучеництва Анджей Пшевознік. Українську парламентську делегацію очолював депутат Сергій Бичков.

Саме під час роботи цього представницького форуму Пшевознік заявив, що пам'ятники на честь Української повстанської армії у Польщі не треба ставити, оскільки вояки УПА у свідомості поляків сприймаються негативно. При цьому секретар охорони пам'яті та мучеництва зазначив, що українці мають право шукати, впорядковувати та доглядати могили вояків УПА.

Коментуючи висловлювання чільного державного діяча Польщі, депутат Андрій Шкіль висловив здивування: "Я, звичайно, розумію, що УПА у свідомості поляків сприймається негативно, проте вважаю, що така позиція Пшевозніка була неконструктивною. Тому я сподіваюся, що польська влада все-таки матиме здоровий глузд і тих "44 кроки до примирення" про які говорив представник польського уряду Єжи Козакевич, таки будуть здійснені".

У даній ситуації впадає у вічі, що заява польської сторони про "негативне ставлення до УПА", прозвучала тоді, коли ще не встигли вгамуватися емоції щодо відкриття цвинтаря "Орлят".

Не секрет, що того дня, коли у Львові вшановувалася пам'ять полеглих польських вояків, у не одного українця щеміло серце. Адже, незважаючи на високі слова про "примирення" та "спільний поступ у Європу", які звучали у цей день, у свідомості багатьох галичан залишився осад національної образи, який здебільшого проявлявся у запитанні: чому колишньому окупантові треба віддавати таку честь?

Правда, тоді на Личаківському цвинтарі українці зуміли вгамувати емоції й вкотре продемонстрували свою толерантність та вроджену європейськість. Очевидно, що схиляючи голови над могилами польських солдат, вони сподівалися, що поляки гідно ставитимуться до українських героїв, могили яких знаходяться на території сучасної Польщі.

Нинішнє висловлювання пана Анджея Пшевозніка про УПА вказує, що поляки не готові до адекватної реакції на українську поступливість у справі цвинтаря "Орлят". Принаймні, є підстави сумніватися, що українські могили на польській території будуть належним чином впорядковані, а польська держава виявить їм повагу.

Тим часом варто нагадати, що згідно з домовленостями, які зафіксовані у міждержавному протоколі за підсумками зустрічі у Варшаві держсекретаря Зінченка та голови бюро національної безпеки Польщі Бара передбачено, що впродовж 2005-2007 років, відповідно до "Угоди між урядом України й урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті та поховання жертв війни та політичних репресій", за кошти національних бюджетів має бути впорядковано по 44 об'єкти на території сусідньої держави.

Зокрема на території Польщі має бути відновлено, впорядковано та облаштовано цвинтарі українських вояків, які загинули під час польсько-більшовицької війни 1920 року чи померли в таборах для військовополонених після закінчення цієї війни у:

Ланьцуті, Пикуличах (Підкарпатське воєводство);
Стшалково, Каліші (Вєлькопольське воєводство),
Вадовіцах (Мальпольське воєводство),
Тухолі (Куявсько-Поморське воєводство).

Крім того, заплановано впорядкувати місця поховання українців, загиблих у 1943-1947 роках: Бересть, Василів, Верещин, Вороновичі, Гдешин, Городиславичі, Ласків, Ліски, Мірче, Модринь, Моложів, Новосілки, Річиця, Сагринь, Смолигів, Стрільці, Турковичі, Шиховичі (Люблінське воєводство),

Бахів, Березка, Володж, Гораєць, Завадка Морохівська, Заліська Воля, Карликів, Кобильниця Руська, Корманичі, Лубна, Павлокома, Пискоровичі, Середня, Скопів, Старе Село, Теплиці, Терка, Тисова, Трійчиці (Підкарпатське воєводство);

увічнити пам'ять українців, полеглих у боях із гітлерівськими військами у 1944-1945 роках на Дуклянському перевалі (Підкарпатське воєводство).

Як видно з наведеного переліку, українською кров'ю окроплено чималий шмат сучасної території Республіки Польща. Здебільшого тут поховані активні учасники національно-визвольного руху, зокрема члени ОУН та вояки УПА, які захищали українські етнічні землі.

Лише у Павлокомі геройською смертю загинуло 365 українців, яких у березні 1945 року закатували підрозділи польської Армії Крайової. Загалом, як стверджують історики, на території, що сьогодні належить полякам, поховано близько 20 тисяч осіб, здебільшого повстанців.

Зрозуміло, що гідне вшанування пам'яті усіх без винятку українців, чиї могили знаходять на польській території – це справа передусім української влади. Але очевидно і те, що без належного сприяння польської сторони, це буде зробити важко.

Слід також пам'ятати, що будь-який необачний вислів чи не виважений крок стосовно полеглих може спричинити серйозне протистояння й похоронити ідею "примирення".