Країна політичного безвілля

Вчора мене переконував знайомий адвокат: "Якщо ти хочеш, щоб ми просто взяли участь у справі, то це будуть смішні гроші і нульовий результат. Якщо ж тобі потрібне позитивне рішення, то дай відмашку – я буду спілкуватися з відповідними людьми в суді. Але тоді прийдеться заплатити від 10 до 15% з усієї суми".

Мова йшла про судовий процес з Державною податковою адміністрацією та штраф у сумі вісімсот тисяч гривень.

Він же: "Знаєш, зараз мені дуже соромно, що я в листопаді стояв на Майдані, кричав разом з усіма та захоплювався новою демократичною владою. Нічого не змінилося".

Він починає говорити про глобальні речі: брехню з вуст нових демократів, інтриги при дворі президента, відсутність реформ, кумівство та ставлеництво. Але зрештою збивається на конкретику: скільки грошей треба заплатити, щоб виграти в суді, як реально і недорого отримати землю у передмісті Києва, кому заплатити у Кабміні чи секретаріаті, щоб справу позитивно розглянули на регіональному рівні.

Він український адвокат, тому мусить знати не тільки законодавство, але й шпаринки, через які витягуються потрібні рішення. Інакше у нього не стане клієнтів.

Багато моїх знайомих незадоволені новою владою. Причому мова не йде про пасивність чи повільність щодо ухвалення рішень. Навряд чи хтось очікував негайного вирішення всіх проблем – про команду Ющенка ходило достатньо анекдотів, та й списувати "колишніх" ніхто не збирався. Однак, як говорить знайомий підприємець: "Заносимо, як і заносили. Але тепер із відчуттям власної гідності".

Розчарувалися люди в іншому – виявилося, що вони довірилися політикам, які не заслужили цієї довіри. У багатьох склалося враження, що впродовж декількох років опозиціонери дурили своїх виборців, одягаючи овечу шкіру при виході з конча-заспівських дач.

Хоча неправильно казати "люди розчарувалися" – в основному, розчарувалася медійна еліта: журналісти, вчені, політологи, юристи – тобто люди, які завжди знають трохи більше. Всі інші продовжують підтримувати команду Ющенка та вірити йому особисто. Правда, саме з недовіри еліти починалося багато історичних провалів.

Сьогодні багато моїх друзів більше не працюють в структурах, близьких до "Нашої України". Ще під час помаранчевої революції ми обговорювали помилки політиків, непрофесіоналізм самого Ющенка, але всі вірили в нього. За принципом: якщо не він, то хто? Однак буквально на днях знайомий з колишнього прес-центру "НУ" (що знаходився у "Могилянці" під час революції) півгодини переконував боротися з сучасним "неокучмізмом".

Аналогічні фрази постійно чую від раніше "порівців", а тепер – більш прагматичних, але достатньо розчарованих молодих людей. Всі вони були не просто агітаторами, але "мозком" "Пори" – журналістами, перекладачами, менеджерами середньої ланки. З них почалася недовіра до Ющенка, вони ж, очевидно, невдовзі підтримають альтернативні політичні блоки.

Крім того, прошу ознайомитися з першими жертвами нового режиму: Сергій Рахманін, Люба Шара, Тетяна Коробова... Якщо мої попередні співрозмовники просили не називати їх імен (і це теж симптоматично), то журналісти відкрито заявили про свою позицію. Вони вказали Ющенку та його оточенню на серйозні порушення законодавчих та моральних норм, але так і не отримали відповідної реакції.

Що зробила влада у відповідь? Звинуватила вітчизняну журналістику у непрофесіоналізмі. Таким чином, нова влада вже продемонструвала основну свою помилку: закритість та інерційність. Її представники говорять багато про Європу, про демократію, але якось забувають, що найменша брехня в Європі призводить до відставки. Найменша неточність – до вибачень. Найменший тиск – до публічних дебатів.

Звичайно, не так легко розучитися брехати – тому для цього існують механізми прозорості владних інститутів, інститути звітності та планування. В США та Норвегії, Австралії та Німеччині звітують не тільки місцеві адміністрації, звітують структури, які є аналогами наших СБУ, РНБОУ та ДПАУ.

Тому забезпечити прозорість хоча б на рівні Польщі необхідно було якомога швидше – і врешті-решт, "народний президент" обіцяв зробити це одразу після перемоги (див. передвиборчий указ про народні приймальні).

Однак досі різноманітні органи влади відмовляють громадянам у доступі до документів, а сам Віктор Андрійович не тільки сприяє цьому (наприклад, в ситуації із Козином, коли його іменем голова сільради відмовляється звітувати по бюджету 2004 року), але й перекриває вулицю Банкову.

Нова влада майже повсюди виявилася бездарною, слабкою, непослідовною, хитрою та непрофесійною. Це можна вважати аксіомою, навіть аналізуючи діяльність тільки найвищих посадових осіб – від президента до губернаторів. Досі ніде не сформовано дієвої команди, навіть в секретаріаті глави держави.

Там, за достовірною інформацією, не все гаразд не тільки з виплатою зарплат (дають частково і в конвертах – і це при бажанні провести податкову реформу!), але навіть з робочими місцями, комп’ютерами та чіткими задачами. В результаті, із щорічним виступом президента перед Верховною Радою визначилися зовсім недавно і, як заплановано, реалізують його на День незалежності. Однак зробити це за місяць, буде надзвичайно складно. Втім, подивимося, що з цього вийде.

"Виявилося", що команда Ющенка – це два гетьмани на три українці, через що навіть хороші менеджерські якості тих чи інших чиновників (наприклад, Порошенка або Тимошенко) не дають реалізувати чіткі адміністративні схеми. Як наслідок, багато хто починає задумуватися над власним збагаченням – до речі, саме з цього все почалося при Кучмі. Підлеглі ж середньої ланки, особливо ті, що залишилися від старого режиму, живуть у постійному страху – кожен тиждень для них є нібито останнім. І так триває вже півроку.

Лідери з команди Ющенка різко відчули себе політичними фігурами – мова йде не тільки про міністрів. Технократи, які йшли з планами реформ, натомість розпочали піар-кампанії, політичні інтриги та підготовку до виборів.

Прес-конференції поступово витісняють робочі наради. А робочі наради все частіше проводяться для журналістів. При цьому все активніше застосовують спін-технології: негатив замовчується, позитив розкручується.

Через півроку після виборів президент продовжує в усіх негараздах винуватити своїх опонентів. Мабуть, у найближчому телевізійному виступі Віктора Андрійовича (а він – ось-ось) знову дізнаємося правду про причини всього лихого.

Не відстають від президента і його найближчі колеги – здаватися білими та пухнастими хочуть усі. І хоча більшість українських політологів знають, звідки гроші у тих же Мартиненка, Жванії, Порошенка, Третьякова, як Тимошенко стала "місіс 10 мільярдів доларів" - названі чиновники продовжують ображено переконувати потенційних виборців у своїй бізнес-чистоті.

Свіжий приклад: прес-служба Миколи Мартиненка вперто просить не посилатися на анонімних експертів, оскільки її шеф ніяк не пов’язаний з "Діамантбанком".

Але ж експертна оцінка – це не довідка з фондової біржі, це банальний логічний зв’язок між співпрацею компаній "Брінкфорд", "Торговий дім" та "Енергоатом", фінансуванням помаранчевої революції та внутрішньої інформацією з банку. Годі відмовлятися від очевидних речей, всім відомо, як в Україні здійснювати вплив на компанію, формально не будучи її власником та керівником!

На жаль, в Україні досі не створено умов для того, щоб журналісти та експерти були відвертими. Досі немає єдиних інформаційних баз, які б давали можливість вільно знайомитися з державними документами, податковими деклараціями, іншими папірцями, що стосуються життя публічних людей.

Політтехнологам відомо: коли править спін – стратегія відпочиває. І це вже традиційно. Так, в середовищі журналістів досі ходить історія про те, як керівництво газети "Деловая Украина" не виплатило гроші усім своїм співробітникам за три місяці всередині 2003 року. Після цього багато пішло працювати в структури, близькі до нинішньої опозиції.

Парадокс ситуації в тому, що газета "Деловая Украина" на той час була дуже близькою до структур і політиків, які вже підтримували "Нашу Україну" і, таким чином, просто штовхнули журналістів в табір супротивників.

Гроші ж не віддали навіть перед виборами, хоча була реальна загроза виходу цієї історії на світ. А тепер, мабуть, і взагалі зась. Подібне відбувається і сьогодні – влада просто виштовхує спеціалістів за межі своєї смуги.

Але найбільша проблема – це, звичайно ж, непрофесіоналізм.

І Ющенко продовжує розказувати, що "ми можемо годинами по українському ТБ бачити рекламу горілки, паління, порнографію, все, чого ви вже не можете побачити на російському телебаченню". Президента, виявляється, досі не просвітили, що на телебаченні просто немає порнографії.

Якщо ж Ющенко називає порнографією будь-який еротичний матеріал, то прийдеться також вилучити з бібліотек книги Еміля Золя ("Нана"), Юрка Андруховича ("Московіада") та Ернеста Хемінгуея ("По кому подзвін"). Це вибране, для перших кроків, для "Идущих вместе".

Попередній режим, до речі, також боровся за мораль – навіть створив відповідну раду під керівництвом Дмитра Табачника. Щоправда, не встиг він реалізувати всіх задуманих схем по зароблянню грошей на цій раді – може, нова влада все зробить?

І не Ющенком єдиним знаменна нова влада. Звернемо увагу на Кабмін. Чи знає хтось, окрім Бога, якою буде податкова реформа в Україні? Навряд чи, бо навіть на внутрішніх нарадах один з економічних міністрів, як кажуть, вдало імпровізує.

А що таке коаліційність по-українськи? Точно не те саме, що й в Європі. Там, якби представники партії не підтримали дії уряду, в якому є члени цієї партії, то або міністри відмовилися б від членства, або партія відкликала своїх міністрів. Якщо ж цього не відбувається через якісь внутрішні схеми, то у відставку має піти прем’єр-міністр. А у нас і рибку хочуть з’їсти, і у кріслі вціліти. Цукровому буряку від цього не легше, між тим.

Волаючим прикладом політичного безкультур’я є випадок, коли Тимошенко у присутності російських нафтобаронів стала в позу і почала сперечатися з Ющенком щодо "бензинової змови". Нічого, крім ще одного скандалу, вона не домоглася. Це більше схоже на політтехнологію у виконанні Юлії Володимирівни, жертвою якої вона зробила свого начальника.

Інша історія – Тимошенко заявляє, що виступає проти посередництва "РосУкрЕнерго" у розрахунках з Росією і Туркменістаном. Минуло кілька тижнів, і ця компанія, яку підозрюють у зв’язках зі старою владою і мафіозі Севою Могілевичем, яку сама Тимошенко назвала "кримінальною", замість вигнання з цього ринку стає учасником нових сумнівних схем у відносинах України з "Газпромом". Де прем’єр і що її змусило не відстояти свою позицію?

Критикувати можна ще багато. Майдан виявився не заслугою нової влади, а спільною дією кожного громадянина. Собою ми вже гордимося – після революції для цього є достатньо підстав.

Правда, є острахи, що нова влада нав’яже нам свою мораль. Справа в тім, що для Кучми закон був перешкодою. А для Ющенка закон – це лише додаток до моральних правил. І якщо цей додаток недієвий, то варто прислухатися до моралі.

Подібні речі закінчуються повсюди однаково – авторитарним режимом: лідер після невдалих спроб опиратися тільки на мораль стає монархічно-величний. Україна вже просунулася в цьому напрямі: представники секретаріату, говорячи про Ющенка, часто промовляють: "Він говорив по-батьківськи... Він поставився по-батьківськи". Але ж Ющенко – не месія, не батько нації, не моральний авторитет нації. Забудьте про це!

Він – найманий менеджер найвищого рівня, якому довірили управління державою. Не менше, але й не більше.

Годі уявляти себе лідерами нації, елітою та вершиною політичної еволюції. Треба навчитися хоча б організувати власний апарат та послідовно здійснювати реформування. А вже потім можна почати розвивати політичну волю.

Коли Шарль де Голль зіткнувся з небезпекою міжнародного тиску на Францію, він розгорнув політику "оборони по всіх азимутах", послідовно відстоюючи позицію своєї країни з усіма партнерами. Франція тоді заблокувала безліч важливих питань в ЄС. А чи може Ющенко сьогодні так само захищати інтереси свого народу? А варто було б.