Севастополь: втратити не можна втримати
Середа, 20 липня 2005, 12:56
...І от ви їдете собі на авто, а на площі стоїть військовий автоінспектор у якомусь незнайомому однострої, з вочевидь не українськими емблемами. Він вас, звичайно, не чіпає, але дивиться пильно.
А у парку розваг ви раптом зустрічаєте патруль морської піхоти з червоними зірками на беретах і з трикольоровими нашивками на рукавах, котрий пильно вдивляється в обличчя тих, хто разом із дітлахами заповнив різноманітні атракціони.
Нарешті, відпливши від берега на прогулянковому катері й озираючи міську панораму, ви помічаєте, що російський прапор на якійсь масштабній споруді у самому центрі підноситься вище за український, що його піднято на будинку міськдержадміністрації. А тим часом лунають позивні державної місцевої телерадіокомпанії – "Севастополь, Севастополь, город русских моряков..."
Автор цих рядків уперше потрапив до головної бази тодішнього радянського Чорноморського флоту Севастополя ще 1976 року і відслужив повний термін на розташованому поблизу міста аеродромі Бельбек, повернувшись додому старшим сержантом запасу, непогано обізнаним з усім армійським і флотським бардаком, що ховався за гучними словами про "високу боєготовність" начебто непереможного і легендарного війська.
Відтоді я неодноразово бував у цьому чудовому місті, спілкувався з тамтешніми політичними активістами й інтелектуалами, брав участь у прямих ефірах місцевого радіо й телебачення, тож, гадаю, непогано знаю ситуацію у Севастополі і навколо нього і можу вести мову про цю ситуацію не з чужих слів. А ситуація ця була та залишається складною – і при цьому може стати куди складнішою у разі підписання президентом Ющенком ухваленого парламентом 23 червня цього року закону "Про місто-герой Севастополь".
Справа в тому, що це місто, що є за Конституцією окремим регіоном Української держави, водночас – за міждержавною угодою від 1997 року – є основною базою Чорноморського флоту Російської Федерації.
А на додачу історично – місцем проживання десятків тисяч відставних флотських та армійських офіцерів (радянських і російських) та членів їхніх сімей. При цьому квартири в Севастополі та його околицях, як правило, одержували найбільш надійні, з належним "поліморсосом" (політико-моральний стан на армійському сленгу) відставники. І не тільки чорноморці, а й з Північного чи Тихоокеанського флотів – кожному хотілося жити біля теплого моря. Відтак настрої значної частини місцевого населення були і є, так би мовити, дещо специфічними.
Додамо до цього активну пропаганду з боку Росії, спрямовану на населення міста, додамо чималі суми з російського державного і московського бюджетів, виділені на розвиток специфічних елементів міської інфраструктури (про це дещо пізніше), додамо активну пропаганду, яку досі веде Чорноморський флот Росії серед українських громадян – і ми одержимо бодай приблизний абрис ситуації в Севастополі.
Звернімо увагу: у місті наразі діє вісім філій російських вищих навчальних закладів, розташованих переважно в об'єктах, які орендовані Росією під базу Чорноморського флоту, студентами яких є переважно українські громадяни, що навчаються за російськими програмами.
Була спроба відкрити там і "Московський морський кадетський корпус", та українські закони забороняють розташування військових навчальних закладів інших держав на території України; але закон обійшли шляхом створення "кадетських" класів у складі середньої школи №8 міністерства оборони РФ. У місті активно діють фонди "Москва-Севастополь", "Москва-Крим" та інші, які особливу увагу спрямовують на молодь та учителів.
Діє "Русская военно-морская община храма архангела Михаила", яка має свій військово-патріотичний клуб "Святой преподобный Илья Муромец" - типове воєнізоване формування, заборонене українським законодавством. І, нарешті, друкарня Чорноморського флоту РФ безплатно чи за символічну оплату друкує газети "Русский Севастополь", "Отечество", "Русский Крым", "Севастопольская правда" (назви говорять самі за себе).
А ще Севастополь – разом із Кримом – є тим винятковим регіоном держави, де в силу історичних обставин етнічні українці становлять меншість населення. І хоча етнічне походження зовсім не напряму пов'язане з політичними орієнтаціями людини. Скажімо, одним із лідерів "Русской общины" Севастополя є "истинно русский человек" львів'янин Юрій Кожух.
Проте у випадку цього регіону ситуація специфічна – надто багато щодня говориться мешканцям міста про їхню "русскость" і надто мала там (у порівнянні з огромом завдань) українська присутність. Не на рівні вказівок і депутатських "набігів", а на рівні копіткої культурно-інформаційної роботи.
Відтак, видається, зрозуміло, що положення статей 133 та 140 Конституції України, де сказано: "Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України" та "Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України" народилися не на порожньому місці.
Навіть Леонід Кучма та Олександр Мороз, котрі 1996 року очолювали Конституційну комісію, розуміли: Севастополь – не Жмеринка чи Алчевськ, там існує унікальна соціально-політична ситуація і, відповідно, потрібна нестандартна система управління, яка здатна забезпечити не просто стабільність у цьому регіоні (куди, крім власне Севастополя, входять місто Інкерман і ряд селищ), а і належність його до держави Україна.
До речі, у 1994-1995 роках українському уряду вдалося за максимального напруження сил зліквідувати так звану мєшковщину у Криму. Тоді президентом автономії був обраний промосковський сепаратист Юрій Мєшков. Його діяльність загрожувала Україні справжньою геополітичною катастрофою на Півдні. Але, на відміну від Севастополя, в адміністративному центрі Криму Сімферополі та в інших ключових пунктах стояли українські, а не російські війська.
Відчуваючи, що за його спиною не російський флот, а тоді ще потужний український армійський корпус, чия боєздатність не була знищена численними "реформами" наступних років, Мєшков та його оточення (і, зрештою, Кремль) були змушені зважати на цей фактор. Прагматичні сили в автономії тоді вирішили не ризикувати синицею в руках (тобто державним майном, приватизація якого щойно почалася) в ім'я примарного журавля (незалежності чи приєднання до Росії).
Але ж у Севастополі маємо іншу ситуацію, там Військово-морські сили України – це меншість "людей з рушницями", там за міждержавною українсько-російською угодою ("хрещеним батьком" якої був сумнозвісний Павло Іванович Лазаренко) і за "правом сили" (з мовчазної згоди офіційного Києва) домінують Чорноморський флот і пов'язані з ним проросійські політичні сили.
У всьому цьому контексті ухвалений парламентом закон "Про місто-герой Севастополь" у разі своєї реалізації несе величезну загрозу дестабілізації ситуації на Півдні України, а відтак – й у всій державі. За цим наче демократичним законом замість призначеного президентом голови державної адміністрації міста, Севастополь очолюватиме обраний місцевим населенням міський голова.
Відтак, якщо за сепаратистську діяльність призначеного Києвом голову міської держадміністрації можна було зняти з посади за п'ять хвилин рішенням президента, то за новим законом зробити це буде неможливо, бо обраний мер (він же автоматично – голова міськдержадміністрації) відповідатиме лише перед виборцями і перед міськрадою, без згоди якої президент не матиме права чіпати міського керівника.
А виборці ці мають – в силу зазначених вище обставин – вельми специфічні настрої, і, як свідчать опитування, проведені Центром імені Разумкова, у переважній своїй більшості не проти приєднання міста до Російської Федерації.
Звичайно, зараз ці настрої (говорю про це як на основі розмов з місцевими політиками, так і власних спостережень) не є настільки потужними, як ще 5-7 років тому, вони не формують політичні пріоритети городян, але ж не випадково стільки уваги присвячено як російськими державними структурами, так і радикальними проросійськими партіями роботі з молоддю і вчителями!
Не випадково, за словами експертів, у місті активно присутні не тільки Чорноморський флот РФ, а й структури Федеральної служби безпеки, Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії, Служба зовнішньої розвідки. Не випадково створені і продовжують розгортатися потужні неукраїнські інформаційно-пропагандистські структури, здатні діяти в режимі психологічної війни.
Отож, сценарій на найближчих місцевих виборах 2006 року може розгортатися приблизно так. Усі згадані вище структури забезпечують обрання мером Севастополя чи то "агента впливу" Російської Федерації, чи то просто людини з "чекістського кола".
Оскільки ж у місті кожен десятий (понад 30 тисяч осіб) є легальним громадянином РФ, а ще щонайменше стільки ж, за словами Анатолія Матвієнка, незаконно мають по два паспорти – український і російський – проведення такої спецоперації істотно полегшується.
У разі кризової ситуації ця персона зможе спиратися на військові кораблі Росії, морську піхоту і морську авіацію РФ, протягом двох годин здатні відрізати Севастополь від решти Криму і України, а також заблокувати Військово-Морські сили України, вивівши на вулиці міста кілька тисяч озброєних військовиків.
За створення атмосфери антиукраїнського психозу в місті (під час кандидування в президенти України Віктора Януковича такий психоз там уже фактично був організований, причому зразковим чином) буде неважко провести з ініціативи мера і міської ради референдум про приєднання міста Севастополя до Російської Федерації з автоматичним виходом цього регіону зі складу України.
Чи – у більш позірно "м'якому" варіанті – про підвищення статусу Севастопольського регіону до автономної республіки у складі України. Чи – що найпростіше – про негайне виведення з міста кораблів Військово-морських сил України. Адже, хоча в законі про Севастополь сказано про базування в місті ВМСУ, там нічого не говориться про кораблі – а чого вартий штаб без бойових одиниць, без корабельних матросів та офіцерів?
Отож не випадково, видається, міські осередки ряду партій звернулися до Віктора Ющенка з вимогою накласти вето на Закон "Про місто-герой Севастополь". На їхню думку, не може бути звичайного порядку управління там, де є незвичайні обставини, а "розгул демократії" може створити в Севастополі ситуацію, схожу на ту, яка виникла у Судетські області Чехословаччини в середині 1930-х років.
"Якщо хтось в Києві наївно думає, що варто віддати Росії Севастополь і решті України дадуть спокій, то це трагічна помилка. Так думали чехи, коли передавали Гітлеру Судети. Ми знаємо, що потім сталося з Чехословаччиною", - зазначає один із севастопольських політологів. У свою чергу, голова міської держадміністрації Сергій Іванов також вважає закон, хоча і з інших причин, "сирим" та недосконалим, на додачу – несумісним із адміністративно-територіальною реформою.
Сергій Іванов висловив сподівання, що "президент України ухвалить виважене рішення щодо вищезазначеного закону" (у перекладі з чиновницького сленгу це також означає "накласти вето"). Отже, так чи інакше йдеться про потребу справді спеціального режиму управління для Севастополя доти, доки там стоїть Чорноморський флот РФ, який виступає не просто орендарем військової бази, а геополітичним інструментом тиску з боку "кремлівських чекістів" на Україну.
..."А чи потрібен Україні за таких обставин Севастополь?" – це запитання неодмінно має виникнути у деяких читачів. – "Чи варто витрачати сили й ресурси на такий специфічний регіон, чи не ліпше зосередити їх на розв'язанні якихось нагальних проблем?"
Відповідь на це питання водночас і проста і непроста. Все залежить від того, яке майбутнє України вважає оптимальним той, хто запитує.
Але за будь-яких обставин історичний досвід засвідчує, що,
по-перше, постколоніальна держава не повинна надто покладатися на благі наміри колишньої метрополії, навіть, якщо остання висловлює їх на кожному кроці;
по-друге, сепаратизм, під'юджуваний ззовні, легше вилікувати "терапевтично", аніж дати йому розростися, а потім лікувати "хірургічно";
по-третє, дозволити певним колам у Росії розіграти "севастопольську карту" – це був би найгірший подарунок не тільки українцям, а і росіянам.
І, мабуть, головне. Місцеве самоврядування згідно із європейськими нормами - а саме на них зорієнтовані Конституція України та чинне законодавство – результат тривалих процесів становлення демократії. Досвіду життя за умов демократії мешканці Севастополя, який традиційно був військовою базою Російсько-Радянської імперії, мають менше, ніж будь-де в Україні. Ухвалений Верховною Радою закон цього категорично не враховує.
...Цікаво, а як би змінилися настрої в місті, якби Київ нарешті взяв і профінансував не будівництво помпезних храмів, а створення філій Києво-Могилянської Академії чи столичної Політехніки? І якби телерадікомпанія "Бриз" ВМСУ (єдина з числа тих, що звуться "патріотичними") мала не годину ефірного часу на місцевому телебаченні (на більше грошей немає), а хоча б п‘ять-шість годин?
Сергій Грабовський,заступник головного редактора журналу "Сучасність"
А у парку розваг ви раптом зустрічаєте патруль морської піхоти з червоними зірками на беретах і з трикольоровими нашивками на рукавах, котрий пильно вдивляється в обличчя тих, хто разом із дітлахами заповнив різноманітні атракціони.
Нарешті, відпливши від берега на прогулянковому катері й озираючи міську панораму, ви помічаєте, що російський прапор на якійсь масштабній споруді у самому центрі підноситься вище за український, що його піднято на будинку міськдержадміністрації. А тим часом лунають позивні державної місцевої телерадіокомпанії – "Севастополь, Севастополь, город русских моряков..."
Автор цих рядків уперше потрапив до головної бази тодішнього радянського Чорноморського флоту Севастополя ще 1976 року і відслужив повний термін на розташованому поблизу міста аеродромі Бельбек, повернувшись додому старшим сержантом запасу, непогано обізнаним з усім армійським і флотським бардаком, що ховався за гучними словами про "високу боєготовність" начебто непереможного і легендарного війська.
Відтоді я неодноразово бував у цьому чудовому місті, спілкувався з тамтешніми політичними активістами й інтелектуалами, брав участь у прямих ефірах місцевого радіо й телебачення, тож, гадаю, непогано знаю ситуацію у Севастополі і навколо нього і можу вести мову про цю ситуацію не з чужих слів. А ситуація ця була та залишається складною – і при цьому може стати куди складнішою у разі підписання президентом Ющенком ухваленого парламентом 23 червня цього року закону "Про місто-герой Севастополь".
Справа в тому, що це місто, що є за Конституцією окремим регіоном Української держави, водночас – за міждержавною угодою від 1997 року – є основною базою Чорноморського флоту Російської Федерації.
А на додачу історично – місцем проживання десятків тисяч відставних флотських та армійських офіцерів (радянських і російських) та членів їхніх сімей. При цьому квартири в Севастополі та його околицях, як правило, одержували найбільш надійні, з належним "поліморсосом" (політико-моральний стан на армійському сленгу) відставники. І не тільки чорноморці, а й з Північного чи Тихоокеанського флотів – кожному хотілося жити біля теплого моря. Відтак настрої значної частини місцевого населення були і є, так би мовити, дещо специфічними.
Додамо до цього активну пропаганду з боку Росії, спрямовану на населення міста, додамо чималі суми з російського державного і московського бюджетів, виділені на розвиток специфічних елементів міської інфраструктури (про це дещо пізніше), додамо активну пропаганду, яку досі веде Чорноморський флот Росії серед українських громадян – і ми одержимо бодай приблизний абрис ситуації в Севастополі.
Звернімо увагу: у місті наразі діє вісім філій російських вищих навчальних закладів, розташованих переважно в об'єктах, які орендовані Росією під базу Чорноморського флоту, студентами яких є переважно українські громадяни, що навчаються за російськими програмами.
Була спроба відкрити там і "Московський морський кадетський корпус", та українські закони забороняють розташування військових навчальних закладів інших держав на території України; але закон обійшли шляхом створення "кадетських" класів у складі середньої школи №8 міністерства оборони РФ. У місті активно діють фонди "Москва-Севастополь", "Москва-Крим" та інші, які особливу увагу спрямовують на молодь та учителів.
Діє "Русская военно-морская община храма архангела Михаила", яка має свій військово-патріотичний клуб "Святой преподобный Илья Муромец" - типове воєнізоване формування, заборонене українським законодавством. І, нарешті, друкарня Чорноморського флоту РФ безплатно чи за символічну оплату друкує газети "Русский Севастополь", "Отечество", "Русский Крым", "Севастопольская правда" (назви говорять самі за себе).
А ще Севастополь – разом із Кримом – є тим винятковим регіоном держави, де в силу історичних обставин етнічні українці становлять меншість населення. І хоча етнічне походження зовсім не напряму пов'язане з політичними орієнтаціями людини. Скажімо, одним із лідерів "Русской общины" Севастополя є "истинно русский человек" львів'янин Юрій Кожух.
Проте у випадку цього регіону ситуація специфічна – надто багато щодня говориться мешканцям міста про їхню "русскость" і надто мала там (у порівнянні з огромом завдань) українська присутність. Не на рівні вказівок і депутатських "набігів", а на рівні копіткої культурно-інформаційної роботи.
Відтак, видається, зрозуміло, що положення статей 133 та 140 Конституції України, де сказано: "Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України" та "Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України" народилися не на порожньому місці.
Навіть Леонід Кучма та Олександр Мороз, котрі 1996 року очолювали Конституційну комісію, розуміли: Севастополь – не Жмеринка чи Алчевськ, там існує унікальна соціально-політична ситуація і, відповідно, потрібна нестандартна система управління, яка здатна забезпечити не просто стабільність у цьому регіоні (куди, крім власне Севастополя, входять місто Інкерман і ряд селищ), а і належність його до держави Україна.
До речі, у 1994-1995 роках українському уряду вдалося за максимального напруження сил зліквідувати так звану мєшковщину у Криму. Тоді президентом автономії був обраний промосковський сепаратист Юрій Мєшков. Його діяльність загрожувала Україні справжньою геополітичною катастрофою на Півдні. Але, на відміну від Севастополя, в адміністративному центрі Криму Сімферополі та в інших ключових пунктах стояли українські, а не російські війська.
Відчуваючи, що за його спиною не російський флот, а тоді ще потужний український армійський корпус, чия боєздатність не була знищена численними "реформами" наступних років, Мєшков та його оточення (і, зрештою, Кремль) були змушені зважати на цей фактор. Прагматичні сили в автономії тоді вирішили не ризикувати синицею в руках (тобто державним майном, приватизація якого щойно почалася) в ім'я примарного журавля (незалежності чи приєднання до Росії).
Але ж у Севастополі маємо іншу ситуацію, там Військово-морські сили України – це меншість "людей з рушницями", там за міждержавною українсько-російською угодою ("хрещеним батьком" якої був сумнозвісний Павло Іванович Лазаренко) і за "правом сили" (з мовчазної згоди офіційного Києва) домінують Чорноморський флот і пов'язані з ним проросійські політичні сили.
У всьому цьому контексті ухвалений парламентом закон "Про місто-герой Севастополь" у разі своєї реалізації несе величезну загрозу дестабілізації ситуації на Півдні України, а відтак – й у всій державі. За цим наче демократичним законом замість призначеного президентом голови державної адміністрації міста, Севастополь очолюватиме обраний місцевим населенням міський голова.
Відтак, якщо за сепаратистську діяльність призначеного Києвом голову міської держадміністрації можна було зняти з посади за п'ять хвилин рішенням президента, то за новим законом зробити це буде неможливо, бо обраний мер (він же автоматично – голова міськдержадміністрації) відповідатиме лише перед виборцями і перед міськрадою, без згоди якої президент не матиме права чіпати міського керівника.
А виборці ці мають – в силу зазначених вище обставин – вельми специфічні настрої, і, як свідчать опитування, проведені Центром імені Разумкова, у переважній своїй більшості не проти приєднання міста до Російської Федерації.
Звичайно, зараз ці настрої (говорю про це як на основі розмов з місцевими політиками, так і власних спостережень) не є настільки потужними, як ще 5-7 років тому, вони не формують політичні пріоритети городян, але ж не випадково стільки уваги присвячено як російськими державними структурами, так і радикальними проросійськими партіями роботі з молоддю і вчителями!
Не випадково, за словами експертів, у місті активно присутні не тільки Чорноморський флот РФ, а й структури Федеральної служби безпеки, Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії, Служба зовнішньої розвідки. Не випадково створені і продовжують розгортатися потужні неукраїнські інформаційно-пропагандистські структури, здатні діяти в режимі психологічної війни.
Отож, сценарій на найближчих місцевих виборах 2006 року може розгортатися приблизно так. Усі згадані вище структури забезпечують обрання мером Севастополя чи то "агента впливу" Російської Федерації, чи то просто людини з "чекістського кола".
Оскільки ж у місті кожен десятий (понад 30 тисяч осіб) є легальним громадянином РФ, а ще щонайменше стільки ж, за словами Анатолія Матвієнка, незаконно мають по два паспорти – український і російський – проведення такої спецоперації істотно полегшується.
 |
За створення атмосфери антиукраїнського психозу в місті (під час кандидування в президенти України Віктора Януковича такий психоз там уже фактично був організований, причому зразковим чином) буде неважко провести з ініціативи мера і міської ради референдум про приєднання міста Севастополя до Російської Федерації з автоматичним виходом цього регіону зі складу України.
Чи – у більш позірно "м'якому" варіанті – про підвищення статусу Севастопольського регіону до автономної республіки у складі України. Чи – що найпростіше – про негайне виведення з міста кораблів Військово-морських сил України. Адже, хоча в законі про Севастополь сказано про базування в місті ВМСУ, там нічого не говориться про кораблі – а чого вартий штаб без бойових одиниць, без корабельних матросів та офіцерів?
Отож не випадково, видається, міські осередки ряду партій звернулися до Віктора Ющенка з вимогою накласти вето на Закон "Про місто-герой Севастополь". На їхню думку, не може бути звичайного порядку управління там, де є незвичайні обставини, а "розгул демократії" може створити в Севастополі ситуацію, схожу на ту, яка виникла у Судетські області Чехословаччини в середині 1930-х років.
"Якщо хтось в Києві наївно думає, що варто віддати Росії Севастополь і решті України дадуть спокій, то це трагічна помилка. Так думали чехи, коли передавали Гітлеру Судети. Ми знаємо, що потім сталося з Чехословаччиною", - зазначає один із севастопольських політологів. У свою чергу, голова міської держадміністрації Сергій Іванов також вважає закон, хоча і з інших причин, "сирим" та недосконалим, на додачу – несумісним із адміністративно-територіальною реформою.
Сергій Іванов висловив сподівання, що "президент України ухвалить виважене рішення щодо вищезазначеного закону" (у перекладі з чиновницького сленгу це також означає "накласти вето"). Отже, так чи інакше йдеться про потребу справді спеціального режиму управління для Севастополя доти, доки там стоїть Чорноморський флот РФ, який виступає не просто орендарем військової бази, а геополітичним інструментом тиску з боку "кремлівських чекістів" на Україну.
..."А чи потрібен Україні за таких обставин Севастополь?" – це запитання неодмінно має виникнути у деяких читачів. – "Чи варто витрачати сили й ресурси на такий специфічний регіон, чи не ліпше зосередити їх на розв'язанні якихось нагальних проблем?"
Відповідь на це питання водночас і проста і непроста. Все залежить від того, яке майбутнє України вважає оптимальним той, хто запитує.
Але за будь-яких обставин історичний досвід засвідчує, що,
по-перше, постколоніальна держава не повинна надто покладатися на благі наміри колишньої метрополії, навіть, якщо остання висловлює їх на кожному кроці;
по-друге, сепаратизм, під'юджуваний ззовні, легше вилікувати "терапевтично", аніж дати йому розростися, а потім лікувати "хірургічно";
по-третє, дозволити певним колам у Росії розіграти "севастопольську карту" – це був би найгірший подарунок не тільки українцям, а і росіянам.
І, мабуть, головне. Місцеве самоврядування згідно із європейськими нормами - а саме на них зорієнтовані Конституція України та чинне законодавство – результат тривалих процесів становлення демократії. Досвіду життя за умов демократії мешканці Севастополя, який традиційно був військовою базою Російсько-Радянської імперії, мають менше, ніж будь-де в Україні. Ухвалений Верховною Радою закон цього категорично не враховує.
...Цікаво, а як би змінилися настрої в місті, якби Київ нарешті взяв і профінансував не будівництво помпезних храмів, а створення філій Києво-Могилянської Академії чи столичної Політехніки? І якби телерадікомпанія "Бриз" ВМСУ (єдина з числа тих, що звуться "патріотичними") мала не годину ефірного часу на місцевому телебаченні (на більше грошей немає), а хоча б п‘ять-шість годин?
Сергій Грабовський,заступник головного редактора журналу "Сучасність"
