Тінь хаосу з Верховної Ради
Понеділок, 11 липня 2005, 15:56
Останній тиждень літніх пленарних засідань Верховної Ради відкидає на цілу Україну зловісну тінь. Парламент, інституція створена для узгодження інтересів різних суспільних груп, демонструє Україні сценарій смерті демократії.
Поки що це лише сценарій, образ хаосу, який поглинає здоровий глузд, спалахом дурних емоцій рве усвідомлені зв'язки між членами суспільства, сварить тих, хто міг би спокійно співіснувати, або і співробітничати. Однак є режисери, трупа, сцена, реклама і аудиторія – усі складові, потрібні для втілення сценарію в життя. І справжній хаос треба спинити.
Про що героїчно ревуть сирени
Опозиційні фракції у Верховній Раді вирішили показати, що вони – сила. Вони завзято перейняли тактику минулорічних виступів нинішньої влади. Атрибути ті самі – сирени, блокади президії, транспаранти в залі, виламування мікрофонів і бійки. Тільки тепер цього набагато більше.
За формою копія дійсно нагадує оригінал. Але усе видає, що перед нами лише копія. Кіч, гримаса, блазнювання. Чому? Тому що змінились обставини. Часи президента Ющенка - це не те, що правління його попередника.
По-перше, відсутня атмосфера тотального страху, яку змогла створити і тримати до листопада 2004 року влада попередня. Коли за часів Леоніда Кучми опозиція наважувалась на вчинки в залі Ради і на вулиці, вона твердо пам'ятала, що ризикує життям і здоров'ям.
Тепер ті, хто зривають засідання парламенту, знають – їх не перестрінуть у під'їзді і не вб'ють, не покалічать, не відвезуть в ліс. Можна уявити, що у них будуть неприємності, якщо вони причетні до якогось великого бізнесу. Але більшої ніж суд (з усіма його недоліками і перевагами) не буде. Суд можна виграти і програти, але це не кілька пострілів у ліфті, чи удавка на шиї.
Знов-таки, депутати з опозиції працюють на телекамери – вони дають "картинку". Це раніше блокування президії, плакати і полум'яні виступи помічали лише "УП", купка подібних сайтів, Бі-Бі-Сі, "Свобода", напівпідпільні газетки і, звичайно, укладачі темників.
Тепер все простіше: вдень сирени, штурханина і вирячені очі "правдолюбців" - ввечері телекартинка (з поправкою, якщо бійки в Раді відбуваються занадто близько до ефіру новин, тоді телевізійники можуть і не встигнути докладно показати "героїв" дня).
По-третє, не схоже, що Раду схиляють до голосування тими ж методами, що за часів президентства пана Кучми. Президент повідомляє свою думку відкрито, він сам з'явився у середу в Раді, прем'єр Тимошенко провела там кілька днів. Немає накачок у адміністрації. Не схоже, що влада платить за підтримку потрібних законів. Схоже, що вона намагається робити усе, як це мало би бути.
Ідемо далі. Намагаючись робити щось, плануючи діяти якомога ближче до якогось ідеалу, виконавча влада ще не знає, як саме це треба робити. Образно кажучи, майстер розуміє, що йому треба зібрати годинник, однак він ще на стадії, коли має осмислити, що для цього треба: викрутка чи лопата.
Попередній режим мав свою технологію, але вона порушувала честь депутатів і руйнувала гідність "ляльководів" поза парламентськими стінами. Питання перед Віктором Ющенком постає таке: яка ж технологія демократична і одночасно дієва? І поки влада намацує правильне рішення, опозиція намагається забезпечити собі найвищий ступінь свободи, навіть якщо він виходить за рамки свободи розумної.
І нарешті, дуже важлива річ, можливо, найважливіша. Порівняно з попередньою владою з'являється обставина, якої не було ще восени минулого року. Президент декларує принципи, і намагається діяти відповідно до проголошеного. Усе, що попередній режим вирішував з огляду на доцільність моменту, не сковуючи себе зайвими рамками, тепер, як було заявлено, треба вирішувати згідно з обіцянками, чесно і відкрито.
Це дає надзвичайно сильну ідеологічну зброю тим, хто таких принципів дотримується, однак обертається проти порушників добровільно взятих на себе зобов'язань. Якщо виконавча влада діє відповідно до своїх зобов'язань, вона створює нову систему координат у суспільстві – законність. І лад, базований на законі, не може не викликати прихильності здорових громадян.
Якщо ж влада сама порушує проголошене, вона не просто руйнує верховенство права, а і підписує собі вирок – щохвилини кожен може їй пред"явити вимогу дотримати свою обіцянку. В тому числі опозиція.
Сценарій безладдя
Отже, опозиція використовує зобов'язання справедливості як важіль контролю над владою. Це один із секретів сили опозиційних депутатів.
Коли вони перебивали і перекрикували Віктора Ющенка минулої середи, вони ставили президента на один щабель з собою, применшували його владу, зрівнювалися з ним. Чисто емоційно, можливо, вони згадали, що пан Ющенко ще якихось півроку тому був таким самим депутатом, і це підсвідомо додало опозиціонерам агресії.
Але сутність не в тому. Сутність в тому, що воля президента вперше за термін його правління наштовхнулась на волю опозиції. Ієрархії стосунків у державі, взаємодії гілок влади на засіданні Ради в середу не існувало. Існував хаос.
Воля опозиції пересилила волю президента. Ініціативи по СОТ було призупинено. Але конфлікт не завершився у стінах парламенту. Опозиція намагалась довести усім виборцям: "Вас обманюють. Ті, хто обіцяв діяти чесно, не тримають обіцянок, а значить їхня влада порожня і її варто лише зневажати".
Це був удар не по СОТ, а гірше – удар по ідеї суспільного устрою, який опирається на законність. Це був знак усьому суспільству. Це була своєрідна ліцензія на безкарність, дозвіл і далі красти крадіям, брати хабарі хабарникам, тощо.
Іншою складовою відчуття хаосу була сама поява президента у непідготовану до голосування Раду. З усього було видно, що ситуацію не продумано, не оформлено і не перестраховано. І одразу ж виникло питання – якщо так готуються до голосування у парламенті, то як же тоді прораховують інші ситуації й інші події у країні? Хто і як керує ситуацією?
Це був момент розпаду скурпульозно вибудовуваної довіри. Правитель, який будував свою владу на переконанні і апелюванні до справедливості, на очах депутатів втрачав цю опору.
Від сценарію до безладдя
Тепер давайте заглянемо трохи у майбутнє: осінь 2005 року. Яких дій можна очікувати від опозиції восени? Навряд чи опозиція буде стишувати інтенсивність своїх виступів, осінь є початком весняної виборчої кампанії, ударний початок восени був би першим кроком до перемоги опозиції на виборах 2006 року.
Швидше за все, вона і надалі буде використовувати згаданий вище прийом боротьби із владою: береться недотримане зобов'язання і у дискусії використовується як важіль, яким можна розхитати і зменшити силу позиції уряду і президента.
Не буде питання сумісників – буде щось інше. Таких речей визріває більш ніж досить – хоча б і конституційна реформа.
Влітку парламентські баталії навряд чи можуть викликати серйозне співчуття маси, оскільки відбуваються на тлі масових відпусток, теплої погоди, дешевих фруктів і дешевих енергоносіїв. Однак восени фактор "безпричинно гарного настрою" зникне з першим же холодним дощем.
Традиційно низькі літні ціни восени підуть вгору. Якщо ж до них додасться давно уже назріле підняття цін на комунальний транспорт, а ще і зростання квартирних тарифів, то опозиція отримає потрібне тло для своїх виступів.
При вдалій тактиці ведення політичної кампанії опозиція отримає шанс загальмувати в Раді реформістські ініціативи президента і уряду, поставити під сумнів дієздатність державного апарату і зменшити його силу. Це були би симптоми паралічу влади.
Ще гірший сценарій – це коли все зазначене відбуватиметься на тлі зростання цін на газ, особливо на піку опалювального сезону. Тоді стрибок цін може призвести до справжнього сум'яття в душах людей і по цілій країні. А це перша передумова поразки реформаторів на парламентських виборах.
Утім, є іще один ступінь гіпотетичного обтяження ситуації – це якщо влада буде діяти розрізнено, Коли окремі групи всередині "команди Ющенка" гратимуть кожна свою гру, а спільної гри не буде.
Неприємні перспективи
Коли опозиція намагається розхитати становище в суспільстві, а влада не здатна це контролювати, демократія стає некерованою, і державна ієрархія як така занепадає. З'являється ситуація, в якій програють усі, стан, коли розпадається саме людське співіснування. Суспільну взаємодію готові узгоджувати не політики, а вулиця, армія, партизанські загони, таємні міжкланові угоди чи втручання з-за кордону.
Одна небезпека такого хаосу - це війна всіх проти всіх, коли суспільство перетворюється на розчленований організм. За таких умов припиняється сама цивілізація.
Невдача демократії в численних країнах "третього світу" в різні часи закінчувалась безвладдям, кривавими цивільними війнами, голодом і епідеміями. За що в наші дні б'ються польові командири у Сомалі чи Афганістані? Хто з них хороший, а хто поганий?
Кому діло, чи сьогодні село А. належить польовому командиру Б., чи польовому командиру В., якщо село зруйноване і його мешканці розбіглися? Хто виграє в цій ситуації тотального безладдя і зневажливого ставлення до самого права людей на життя?
Інша небезпека хаосу – надмірна реакція на нього, протидія сильної руки, яка порятунок перетворює на пастку. Класичний приклад "закручування гайок" - це початок 20 століття, коли невдале поширення демократії у Європі призвело до хаосу і консолідації низки фашистських режимів. Аби врятувати свої країни від гріха нецивілізованого хаосу, на арену виходили сили, які звели свої народи у гріх нецивілізованого ладу.
Наблизимо досить абстрактні приклади до наших реалій. Росія. Саме "бунт, бессмысленный и беспощадный", колапс людського співжиття є тією загрозою (коли реальною, а коли міфічною), яка сотні років утримує режими різного ступеню авторитарності при владі в Росії.
Два століття тому царат рятував Росію від демократії, вважаючи її синонімом анархії. Вісімдесят років тому цю місію перехопили більшовики. Тепер це "керована демократія" Володимира Путіна.
Тепер іще один крок до наших реалій. В українській історії класичний приклад хаосу - це колапс демократичних інституцій, народжених у лютому-березні 1917 року. Наслідками безвладдя і міжусобиць стали війна, гіперінфляція і голод.
Після появи цих трьох наведення ладу в країні перетворилось на настільки самодостатню проблему, що населенню було просто байдуже – хто і під якими гаслами це зробить. І спочатку лад навели німці і гетьман Скоропадський, а їм на заміну прийшли більшовики.
Команда проти хаосу
Від незручних обставин і ворожих та безвідповідальних дій опозиції не застрахований ніхто, але потрібен відлагоджений людський механізм, який буде реагувати на обставини і відповідати на недружні випади. Потрібна дієздатна команда при владі – це шанс протистояти найбільш негативним сценаріям розвитку подій.
Справа з депутатами-сумісниками є класичним варіантом так званої "дилеми ув"язнених" – або внаслідок спільних і скоординованих дій до виграшу приходять усі, або ж кожен дбає лише за себе, і усі разом врешті-решт програють.
У нашому випадку поодинці кожен сумісник, який зберігає мандат і місце в уряді, виграє. Однак усі разом вони програють голосування по СОТ. Що нівелює окремі особисті здобутки кожного з членів команди, а також заважає урядовому плану поліпшення статку громадян, а отже, залишає у програші усіх українців.
Інший варіант, який би слід було вважати правильною відповіддю на задачку – здавши мандати, члени уряду отримують сильний аргумент на користь проходження законопроектів.
Що буде, коли ми перенесемо цю ситуацію на більш загальний рівень? Замість голосування по СОТ візьмемо проект побудови здорової демократії у цій країні. Замість сумісників – усіх членів команди Ющенка.
Обираючи свої особисті пріоритети, можна загубити найголовнішу ставку. А граючи за одними узгодженими правилами, досягнувши консенсуса за найважливішими питаннями, влада стає менш вразливою і більш доцільною.
Тоді вона зберігає можливість контролю за ситуацією в країні, і продовжує діяти за запропонованим планом реформ, накопичуючи поступово суспільне благо. Тобто вона робить свою справу, виконуючи обіцянки, дані восени 2004 року.
Суттєві і несуттєві речі
Міжусобиці зовні завжди виглядають алогічними і дикими. А всередині владної боротьби кожна інтрига є тріумфом холодного розрахунку, вивіреною математичною комбінацією.
З відстані кількох щабелів суспільної ієрархії, або з перспективи покоління-двох відмова соратників діяти узгоджено заради спільної шляхетної цілі здається зрадою. А в очах політиків суперництво є шансом довести силу своєї волі.
Парламентську боротьбу можна вважати битвою за ідеали, відстоювання принципів, захистом демократії. Але можна називати себе носієм демократичної ідеї і насправді діяти проти неї.
Небезпека української нинішньої влади – скотитися спочатку до номінальної демократії, а потім летіти далі – до її антипода, незграбно вбраного у демократичні шати, або до колапса цивілізації.
Небезпека опозиції – перетворитися на політичних гієн, що всеядно знаходять поживу в протухлих рештках другорядних питань, стоять на сторожі політичних трупів, відмерлих ідей, і захищають це все застарілими тактиками і скопійованими прийомами.
І влада, і опозиція і досі не можуть зрозуміти, що їхні приванті амбіції часто не мають нічого спільного з їхнім же спільним благом.
Побудова демократії не є експорт режиму, який зовнішньо (назвами своїх елементів, чи словами і діями політиків) нагадуватиме устрій Сполучених Штатів чи Європейського Союзу. Так само демократія не є і режимом апріорі ворожим до напів-авторитарної Росії.
Демократія також не є просто загальне виборче право, або підзвітність гілок влади, або дієвість судів, або захист демократичних цінностей у, скажімо, Білорусі. Усі ці речі важливі, але усі вони похідні.
В основі ж демократії – якість народу. Здатність відповідально міркувати про поточні події і задумуватися над майбутнім належить не просто набору якихось людей. Бідна, голодна, хвора, зневірена, розчарована, дезорієнтована, ница маса людей не здатна створити демократію.
Проект демократичних реформ означає, що на виході отримують інших людей, і новий лад, підтримуваний заможніми, зацікавленими, ретельно поінформованими громадянами. Таким людям є що втрачати (майно, роботу, самоповагу, тощо), вони здатні мислити і самостійно оцінювати ситуацію, вони відповідають за себе і цю відповідальність делегують своїм вождям (а не утопічну віру у демагогів).
Отже, найсуттєвіше завдання влади і опозиції – витягнути народ з убозтва, інтертності, наділити його здатністю приймати рішення. Нинішні хаос і шарахкання – в парламенті, чи всередині правлячої влади дезорієнтують людей, розкрошують суспільство на атоми окремих індивідів, яким нема діла до інших і своїх сільних інтересів. Логіка таких руйнівних дій упирається врешті-решт в колапс державності.
Ця стаття є сценарієм з найгіршим насліком, однак найменш за все ця стаття ставить своєю метою навіяти настрої безвиході і детермінізму.
Тепер, коли сценарій написано – час робити усе, щоб не дати йому стати реальністю. Оптимізм ситуації полягає в уроках "помаранчевої революції", тобто в живому прикладі колективної здатності українців знаходити найкраще з усіх можливих рішень.
Фото Миколи Лазаренка
Поки що це лише сценарій, образ хаосу, який поглинає здоровий глузд, спалахом дурних емоцій рве усвідомлені зв'язки між членами суспільства, сварить тих, хто міг би спокійно співіснувати, або і співробітничати. Однак є режисери, трупа, сцена, реклама і аудиторія – усі складові, потрібні для втілення сценарію в життя. І справжній хаос треба спинити.
Про що героїчно ревуть сирени
Опозиційні фракції у Верховній Раді вирішили показати, що вони – сила. Вони завзято перейняли тактику минулорічних виступів нинішньої влади. Атрибути ті самі – сирени, блокади президії, транспаранти в залі, виламування мікрофонів і бійки. Тільки тепер цього набагато більше.
За формою копія дійсно нагадує оригінал. Але усе видає, що перед нами лише копія. Кіч, гримаса, блазнювання. Чому? Тому що змінились обставини. Часи президента Ющенка - це не те, що правління його попередника.
По-перше, відсутня атмосфера тотального страху, яку змогла створити і тримати до листопада 2004 року влада попередня. Коли за часів Леоніда Кучми опозиція наважувалась на вчинки в залі Ради і на вулиці, вона твердо пам'ятала, що ризикує життям і здоров'ям.
Тепер ті, хто зривають засідання парламенту, знають – їх не перестрінуть у під'їзді і не вб'ють, не покалічать, не відвезуть в ліс. Можна уявити, що у них будуть неприємності, якщо вони причетні до якогось великого бізнесу. Але більшої ніж суд (з усіма його недоліками і перевагами) не буде. Суд можна виграти і програти, але це не кілька пострілів у ліфті, чи удавка на шиї.
Знов-таки, депутати з опозиції працюють на телекамери – вони дають "картинку". Це раніше блокування президії, плакати і полум'яні виступи помічали лише "УП", купка подібних сайтів, Бі-Бі-Сі, "Свобода", напівпідпільні газетки і, звичайно, укладачі темників.
Тепер все простіше: вдень сирени, штурханина і вирячені очі "правдолюбців" - ввечері телекартинка (з поправкою, якщо бійки в Раді відбуваються занадто близько до ефіру новин, тоді телевізійники можуть і не встигнути докладно показати "героїв" дня).
По-третє, не схоже, що Раду схиляють до голосування тими ж методами, що за часів президентства пана Кучми. Президент повідомляє свою думку відкрито, він сам з'явився у середу в Раді, прем'єр Тимошенко провела там кілька днів. Немає накачок у адміністрації. Не схоже, що влада платить за підтримку потрібних законів. Схоже, що вона намагається робити усе, як це мало би бути.
Ідемо далі. Намагаючись робити щось, плануючи діяти якомога ближче до якогось ідеалу, виконавча влада ще не знає, як саме це треба робити. Образно кажучи, майстер розуміє, що йому треба зібрати годинник, однак він ще на стадії, коли має осмислити, що для цього треба: викрутка чи лопата.
Попередній режим мав свою технологію, але вона порушувала честь депутатів і руйнувала гідність "ляльководів" поза парламентськими стінами. Питання перед Віктором Ющенком постає таке: яка ж технологія демократична і одночасно дієва? І поки влада намацує правильне рішення, опозиція намагається забезпечити собі найвищий ступінь свободи, навіть якщо він виходить за рамки свободи розумної.
І нарешті, дуже важлива річ, можливо, найважливіша. Порівняно з попередньою владою з'являється обставина, якої не було ще восени минулого року. Президент декларує принципи, і намагається діяти відповідно до проголошеного. Усе, що попередній режим вирішував з огляду на доцільність моменту, не сковуючи себе зайвими рамками, тепер, як було заявлено, треба вирішувати згідно з обіцянками, чесно і відкрито.
Це дає надзвичайно сильну ідеологічну зброю тим, хто таких принципів дотримується, однак обертається проти порушників добровільно взятих на себе зобов'язань. Якщо виконавча влада діє відповідно до своїх зобов'язань, вона створює нову систему координат у суспільстві – законність. І лад, базований на законі, не може не викликати прихильності здорових громадян.
Якщо ж влада сама порушує проголошене, вона не просто руйнує верховенство права, а і підписує собі вирок – щохвилини кожен може їй пред"явити вимогу дотримати свою обіцянку. В тому числі опозиція.
Сценарій безладдя
Отже, опозиція використовує зобов'язання справедливості як важіль контролю над владою. Це один із секретів сили опозиційних депутатів.
Коли вони перебивали і перекрикували Віктора Ющенка минулої середи, вони ставили президента на один щабель з собою, применшували його владу, зрівнювалися з ним. Чисто емоційно, можливо, вони згадали, що пан Ющенко ще якихось півроку тому був таким самим депутатом, і це підсвідомо додало опозиціонерам агресії.
Але сутність не в тому. Сутність в тому, що воля президента вперше за термін його правління наштовхнулась на волю опозиції. Ієрархії стосунків у державі, взаємодії гілок влади на засіданні Ради в середу не існувало. Існував хаос.
Воля опозиції пересилила волю президента. Ініціативи по СОТ було призупинено. Але конфлікт не завершився у стінах парламенту. Опозиція намагалась довести усім виборцям: "Вас обманюють. Ті, хто обіцяв діяти чесно, не тримають обіцянок, а значить їхня влада порожня і її варто лише зневажати".
Це був удар не по СОТ, а гірше – удар по ідеї суспільного устрою, який опирається на законність. Це був знак усьому суспільству. Це була своєрідна ліцензія на безкарність, дозвіл і далі красти крадіям, брати хабарі хабарникам, тощо.
Іншою складовою відчуття хаосу була сама поява президента у непідготовану до голосування Раду. З усього було видно, що ситуацію не продумано, не оформлено і не перестраховано. І одразу ж виникло питання – якщо так готуються до голосування у парламенті, то як же тоді прораховують інші ситуації й інші події у країні? Хто і як керує ситуацією?
Це був момент розпаду скурпульозно вибудовуваної довіри. Правитель, який будував свою владу на переконанні і апелюванні до справедливості, на очах депутатів втрачав цю опору.
Від сценарію до безладдя
Тепер давайте заглянемо трохи у майбутнє: осінь 2005 року. Яких дій можна очікувати від опозиції восени? Навряд чи опозиція буде стишувати інтенсивність своїх виступів, осінь є початком весняної виборчої кампанії, ударний початок восени був би першим кроком до перемоги опозиції на виборах 2006 року.
Швидше за все, вона і надалі буде використовувати згаданий вище прийом боротьби із владою: береться недотримане зобов'язання і у дискусії використовується як важіль, яким можна розхитати і зменшити силу позиції уряду і президента.
Не буде питання сумісників – буде щось інше. Таких речей визріває більш ніж досить – хоча б і конституційна реформа.
Влітку парламентські баталії навряд чи можуть викликати серйозне співчуття маси, оскільки відбуваються на тлі масових відпусток, теплої погоди, дешевих фруктів і дешевих енергоносіїв. Однак восени фактор "безпричинно гарного настрою" зникне з першим же холодним дощем.
Традиційно низькі літні ціни восени підуть вгору. Якщо ж до них додасться давно уже назріле підняття цін на комунальний транспорт, а ще і зростання квартирних тарифів, то опозиція отримає потрібне тло для своїх виступів.
При вдалій тактиці ведення політичної кампанії опозиція отримає шанс загальмувати в Раді реформістські ініціативи президента і уряду, поставити під сумнів дієздатність державного апарату і зменшити його силу. Це були би симптоми паралічу влади.
Ще гірший сценарій – це коли все зазначене відбуватиметься на тлі зростання цін на газ, особливо на піку опалювального сезону. Тоді стрибок цін може призвести до справжнього сум'яття в душах людей і по цілій країні. А це перша передумова поразки реформаторів на парламентських виборах.
Утім, є іще один ступінь гіпотетичного обтяження ситуації – це якщо влада буде діяти розрізнено, Коли окремі групи всередині "команди Ющенка" гратимуть кожна свою гру, а спільної гри не буде.
 |
Коли опозиція намагається розхитати становище в суспільстві, а влада не здатна це контролювати, демократія стає некерованою, і державна ієрархія як така занепадає. З'являється ситуація, в якій програють усі, стан, коли розпадається саме людське співіснування. Суспільну взаємодію готові узгоджувати не політики, а вулиця, армія, партизанські загони, таємні міжкланові угоди чи втручання з-за кордону.
Одна небезпека такого хаосу - це війна всіх проти всіх, коли суспільство перетворюється на розчленований організм. За таких умов припиняється сама цивілізація.
Невдача демократії в численних країнах "третього світу" в різні часи закінчувалась безвладдям, кривавими цивільними війнами, голодом і епідеміями. За що в наші дні б'ються польові командири у Сомалі чи Афганістані? Хто з них хороший, а хто поганий?
Кому діло, чи сьогодні село А. належить польовому командиру Б., чи польовому командиру В., якщо село зруйноване і його мешканці розбіглися? Хто виграє в цій ситуації тотального безладдя і зневажливого ставлення до самого права людей на життя?
Інша небезпека хаосу – надмірна реакція на нього, протидія сильної руки, яка порятунок перетворює на пастку. Класичний приклад "закручування гайок" - це початок 20 століття, коли невдале поширення демократії у Європі призвело до хаосу і консолідації низки фашистських режимів. Аби врятувати свої країни від гріха нецивілізованого хаосу, на арену виходили сили, які звели свої народи у гріх нецивілізованого ладу.
Наблизимо досить абстрактні приклади до наших реалій. Росія. Саме "бунт, бессмысленный и беспощадный", колапс людського співжиття є тією загрозою (коли реальною, а коли міфічною), яка сотні років утримує режими різного ступеню авторитарності при владі в Росії.
Два століття тому царат рятував Росію від демократії, вважаючи її синонімом анархії. Вісімдесят років тому цю місію перехопили більшовики. Тепер це "керована демократія" Володимира Путіна.
Тепер іще один крок до наших реалій. В українській історії класичний приклад хаосу - це колапс демократичних інституцій, народжених у лютому-березні 1917 року. Наслідками безвладдя і міжусобиць стали війна, гіперінфляція і голод.
Після появи цих трьох наведення ладу в країні перетворилось на настільки самодостатню проблему, що населенню було просто байдуже – хто і під якими гаслами це зробить. І спочатку лад навели німці і гетьман Скоропадський, а їм на заміну прийшли більшовики.
Команда проти хаосу
Від незручних обставин і ворожих та безвідповідальних дій опозиції не застрахований ніхто, але потрібен відлагоджений людський механізм, який буде реагувати на обставини і відповідати на недружні випади. Потрібна дієздатна команда при владі – це шанс протистояти найбільш негативним сценаріям розвитку подій.
Справа з депутатами-сумісниками є класичним варіантом так званої "дилеми ув"язнених" – або внаслідок спільних і скоординованих дій до виграшу приходять усі, або ж кожен дбає лише за себе, і усі разом врешті-решт програють.
У нашому випадку поодинці кожен сумісник, який зберігає мандат і місце в уряді, виграє. Однак усі разом вони програють голосування по СОТ. Що нівелює окремі особисті здобутки кожного з членів команди, а також заважає урядовому плану поліпшення статку громадян, а отже, залишає у програші усіх українців.
Інший варіант, який би слід було вважати правильною відповіддю на задачку – здавши мандати, члени уряду отримують сильний аргумент на користь проходження законопроектів.
Що буде, коли ми перенесемо цю ситуацію на більш загальний рівень? Замість голосування по СОТ візьмемо проект побудови здорової демократії у цій країні. Замість сумісників – усіх членів команди Ющенка.
Обираючи свої особисті пріоритети, можна загубити найголовнішу ставку. А граючи за одними узгодженими правилами, досягнувши консенсуса за найважливішими питаннями, влада стає менш вразливою і більш доцільною.
Тоді вона зберігає можливість контролю за ситуацією в країні, і продовжує діяти за запропонованим планом реформ, накопичуючи поступово суспільне благо. Тобто вона робить свою справу, виконуючи обіцянки, дані восени 2004 року.
Суттєві і несуттєві речі
Міжусобиці зовні завжди виглядають алогічними і дикими. А всередині владної боротьби кожна інтрига є тріумфом холодного розрахунку, вивіреною математичною комбінацією.
З відстані кількох щабелів суспільної ієрархії, або з перспективи покоління-двох відмова соратників діяти узгоджено заради спільної шляхетної цілі здається зрадою. А в очах політиків суперництво є шансом довести силу своєї волі.
Парламентську боротьбу можна вважати битвою за ідеали, відстоювання принципів, захистом демократії. Але можна називати себе носієм демократичної ідеї і насправді діяти проти неї.
Небезпека української нинішньої влади – скотитися спочатку до номінальної демократії, а потім летіти далі – до її антипода, незграбно вбраного у демократичні шати, або до колапса цивілізації.
Небезпека опозиції – перетворитися на політичних гієн, що всеядно знаходять поживу в протухлих рештках другорядних питань, стоять на сторожі політичних трупів, відмерлих ідей, і захищають це все застарілими тактиками і скопійованими прийомами.
І влада, і опозиція і досі не можуть зрозуміти, що їхні приванті амбіції часто не мають нічого спільного з їхнім же спільним благом.
Побудова демократії не є експорт режиму, який зовнішньо (назвами своїх елементів, чи словами і діями політиків) нагадуватиме устрій Сполучених Штатів чи Європейського Союзу. Так само демократія не є і режимом апріорі ворожим до напів-авторитарної Росії.
Демократія також не є просто загальне виборче право, або підзвітність гілок влади, або дієвість судів, або захист демократичних цінностей у, скажімо, Білорусі. Усі ці речі важливі, але усі вони похідні.
В основі ж демократії – якість народу. Здатність відповідально міркувати про поточні події і задумуватися над майбутнім належить не просто набору якихось людей. Бідна, голодна, хвора, зневірена, розчарована, дезорієнтована, ница маса людей не здатна створити демократію.
Проект демократичних реформ означає, що на виході отримують інших людей, і новий лад, підтримуваний заможніми, зацікавленими, ретельно поінформованими громадянами. Таким людям є що втрачати (майно, роботу, самоповагу, тощо), вони здатні мислити і самостійно оцінювати ситуацію, вони відповідають за себе і цю відповідальність делегують своїм вождям (а не утопічну віру у демагогів).
Отже, найсуттєвіше завдання влади і опозиції – витягнути народ з убозтва, інтертності, наділити його здатністю приймати рішення. Нинішні хаос і шарахкання – в парламенті, чи всередині правлячої влади дезорієнтують людей, розкрошують суспільство на атоми окремих індивідів, яким нема діла до інших і своїх сільних інтересів. Логіка таких руйнівних дій упирається врешті-решт в колапс державності.
Ця стаття є сценарієм з найгіршим насліком, однак найменш за все ця стаття ставить своєю метою навіяти настрої безвиході і детермінізму.
Тепер, коли сценарій написано – час робити усе, щоб не дати йому стати реальністю. Оптимізм ситуації полягає в уроках "помаранчевої революції", тобто в живому прикладі колективної здатності українців знаходити найкраще з усіх можливих рішень.
Фото Миколи Лазаренка
