Команда Миколи Мельниченка
П'ятниця, 1 липня 2005, 13:56
Савченко, Євко, Нестеренко і Зубець – такі прізвища приятелів і товаришів по службі майора Мельниченка, що здогадувалися (або знали напевно) про його захоплення на службі.
За законом про Генпрокуратуру варто було б встановити роль кожного з вищезгаданих у рамках кримінальної справи по факту появи записів Мельниченка. Адже склад злочину – перевищення майором управління державної охорони (УДО) своїх повноважень і, як наслідок, незаконне прослуховування першого кабінету України – у наявності. (Якщо не брати до уваги суспільну важливість інформації, яку виявив Мельниченко.)
Утім, зовсім не виключено що ця публікація, навпаки, слугуватиме приводом для представлення всієї команди Миколи Мельниченка до державних нагород або ж – включенню їхніх прізвищ у передвиборчий список СПУ.
На даний час відомо багато обставин, за яких були зроблені так звані записи Мельниченка (незважаючи на вперте мовчання самого майора, який відмовляється свідчити правосуддю).
Для початку визначимося: зручна для багатьох теорія про те, що, мовляв, "Кучма записував сам себе" абсолютно необґрунтована.
Перші спроби запису в головному офісі країни припадають ще на 1998 рік. Однак на потік робота була поставлена трохи пізніше - напередодні попередніх президентських виборів, а якщо бути зовсім точним, починаючи з вересня 1999 року.
Для записів розмов президента використовувалася різна записуюча апаратура. Спочатку це був так званий "дротовий магнітофон" – пристрій вітчизняного виробництва, який давно використовувався в спецслужбах.
Пізніше - кілька сучасних цифрових диктофонів. Знаменита нині "Тошиба" з'явилася у Мельниченка в лютому 2000 року – незабаром після того, як "Укрспецекспорт" завіз з Японії велику партію пристроїв звукозапису для потреб СБУ.
Разом з офіційною партією, як було прийнято на той час, у країну надійшла і нелегальна, диктофони з якої вільно реалізовувалися через роздрібну мережу. За словами самого Миколи, він придбав свою "Тошибу" у якомусь кіоску на Повітрофлотському проспекті в Києві.
Останні за часом із відомих записів Мельниченка датовані 26 вересня 2000 року. Встановлено також, що майор востаннє заходив у кабінет президента 6 жовтня, а з'являвся на роботі - 2 листопада 2000 року. Звільняючись, Мельниченко пообіцяв тодішньому керівникові УДО Шепелю повернутися на Банкову "через місяць, коли вас вже тут не буде".
Сам Мельниченко розшифровувати записані розмови Кучми не міг – на це, при всьому його бажанні, фізично не вистачило б часу. Будучи прописаним на Троєщині по вулиці Беретті, майор з родиною фактично проживав у Василькові. На роботу в будинок АП він приходив о 7 годині ранку, а закінчував – близько 20:00. Тому, повертаючись ввечері з роботи, Мельниченко відвозив свіжі записи з кабінету Кучми своєму знайомому на прізвище Савченко.
Володимир Семенович Савченко на той час проживав у Києві на Троєщині, у квартирі по вулиці Лисківській. Певний час він працював фотографом у Будинку одягу на Львівській площі, потім орендував там торговельне місце, узяв під реалізацію товар, але бізнес не заладився. Після цього він перекваліфікувався в помічники Мельниченка.
Савченко прослуховував записане майором за день, вибірково розшифровував і, швидше за все, передавав отриману інформацію одній зацікавленій особі. Раніше Мельниченко був прекрасно обізнаний в тому, що працює в інтересах відомого політика і навіть спілкувався з ним напряму – їх звів між собою Савченко.
Утім, тут остаточної ясності немає: чи то Мельниченко, знаючи про високе знайомство приятеля, запропонував через нього свої послуги цьому політикові, чи то сам політик вийшов через Савченка на майора і попросив того проекспериментувати зі звукозаписною апаратурою в президентському кабінеті.
Виїхавши за кордон, Мельниченко не дуже приховував факт існування свого помічника. Про Савченка було прекрасно відомо Морозу, вони навіть розмовляли один раз по телефону. Мова йшла про можливу допомогу, що може знадобитися, у випадку якщо в помічника Мельниченка виникнуть проблеми з легалізацією за кордоном.
Про причетність Савченка до обробки записів з кабінету президента України Мельниченко повідомив працівників ЦРУ на співбесіді, що передувала отриманню статусу біженця в США. Мельниченко стверджував, що він особисто знайшов і завербував Савченка для обробки і збереження інформації.
Відомо, що комп'ютером, який Мельниченко вивіз із собою в Чехію, користувався раніше Савченко. Зважаючи на все, саме Савченко змонтував у цьому комп'ютері файл із 14-ти фрагментів, що потім були переписані на звичайну аудіокасету й оприлюднені Морозом. Цікаво, що монтаж уривків розмов про Гонгадзе почався в понеділок 18 вересня 2000 року – усього через добу після викрадення й убивства журналіста.
9 листопаду 2000 року Савченко залишив Україну, відправившись у Португалію, де перед цим вже облаштувалася його дружина Лариса. Музикант за освітою вона займалася тим, що давала приватні уроки музики дітям.
Від'їжджаючи за кордон, Савченко залишив у Києві свого самотнього старого-батька – інваліда і ветерана війни, вірші якого іноді публікувала газета соцпартії "Сільські вісті".
Помічник Мельниченка, як і сам майор, не збирався надовго залишатися за кордоном і розраховував повернутися в Україну. Однак процес повалення Кучми трохи затягнувся.
Відомо, що, перебуваючи у Португалії, Савченко висловлював невдоволення Мельниченку за те, що той втяг його в аферу з оприлюдненням записів, і це, у результаті, не принесло їм ніяких дивідендів.
У 2003 році Савченко відвідував Україну, щоб провідати свого батька. Працівники СБУ володіли інформацією про приїзд Савченка, з ним провели бесіду і... відпустили назад, за кордон. Так розпорядився тодішній голова СБУ Радченко. За чутками, за Савченка тоді особисто клопотав один впливовий політик.
На сьогодні Савченко знаходиться в Києві. Недавно він був допитаний Генпрокуратурою і свідчив про обставини здійснення і поширення записів Мельниченка.
Із Савченком Мельниченка познайомив працівник Київського управління СБУ капітан Олександр Іванович Євко – напевно, найближчий приятель Мельниченка, його кум (хрещений дочки Лесі) і однокашник по КВІРТУ. Цікаво, що Євко виявився односельчанином Савченка. Вони обидва родом з села Вереміївка Чорнобаївського р-ну Черкаської області.
Саме Євко допомагав Мельниченку незаконно (в обхід службових інструкцій) оформити закордонний паспорт для виїзду з України. Довгий час вважалося, що Євко не був у курсі захоплення Мельниченка, і майор просто використовував друга, що називається навмання. Утім, остаточної впевненості в цьому немає. Особливо якщо врахувати, що за родом своєї діяльності в СБУ Євко був тісно пов'язаний з комп'ютерною технікою, чим, як кажуть, володів у досконалості.
Незабаром після виїзду Мельниченка за кордон про надані йому послуги кумом Євко стало відомо керівництву СБУ. Було проведене службове розслідування, і приятеля майора довелося звільнити, тому що його дії межували зі службовим злочином. Спроби скасувати це рішення і поновитися, зроблені за підтримки нардепа Омельченка, успіхом не закінчилися. Тому подальшу кар'єру Євку довелося робити вже в іншому полі діяльності – він влаштувався на роботу в Ощадбанк.
За велінням обставин, вихідцем з банківської сфери, куди пішов Євко, був ще один близький знайомий Мельниченка, який міг знати про ведення записів у кабінеті Кучми - Олексій Нестеренко, колишній міліціонер, звільнений з органів у званні старшого лейтенанта по дискредитації. З ним Мельниченко познайомився через свого однокурсника по КВІРТУ - теж Олександра, але на прізвище Пашун, на початку 2000-го року.
24 листопада 2000 року Нестеренко на своїй особистій машині відвозив Мельниченка з родиною з Києва до Львова, де довгий час до переїзду в Київ був працівником охорони Західно-українського комерційного банку (ЗУКБ).
У минулому Нестеренко був активістом партії "Батьківщина" і агітував львів'ян за блок Лазаренка на парламентських виборах навесні 1998 року. Знайомим Нестеренко видавав себе за колишнього працівника російської ФСБ і спецпідрозділу "Альфа". З цією метою він навіть зробив собі татуювання "Альфи".
Ця легенда нібито допомагала йому у вирішенні питань безпеки банку, однак виявилася марною в розборках з директором ЗУКБ, на якого навіть намагалися вчинити замах. Не бажаючи випробувати долю, невдаха-міліціонер і банківський охоронець поспішив ретируватися у Київ, де і зустрів майбутнього "героя України".
Мельниченко і Нестеренко часто зустрічалися і грали в більярд у барі біля метро "Арсенальна". Компанію їм складали Євко і його товариші по службі з Київського управління СБУ.
Здружившись з Нестеренком, Мельниченко часто користувався його послугами як водія. Наприкінці липня 2000 року Мельниченко і Нестеренко разом з родинами відпочивали в Криму, у Гаспрі, орендуючи квартиру одного з працівників УДО. Мельниченко при цьому практично не розслаблявся, регулярно відлучаючись у Форос для зустрічей зі своїм безпосереднім начальником по службі – лейтенантом Анатолієм Зубцем. Не виключено, що прослуховування Кучми продовжувалося і під час його відпочинку в Криму.
Проявляючи наполегливість на службі, Мельниченко довгі роки чекав заохочення і підвищення, однак доля розпорядилася інакше – замість цього, з початку 2000 року він опинився під керівництвом лейтенанта і, до того ж, свого колишнього підлеглого.
Утім, Микола підтримував із Зубцем близькі дружні стосунки: відомо, що вони навіть допомагали один одному робити ремонт. З великою мірою впевненості можна стверджувати, що Зубець також причетний до здійснення записів. Щонайменше, він, будучи старшим групи, оперував розкладом, завдяки чому Мельниченко міг відвідувати президентський кабінет у потрібному режимі.
Список команди Миколи Мельниченка буде неповним, якщо не згадати ще про одну людину. Це – нині покійний старший прапорщик УДО Павло Потеряйко. Протягом 1999 року він неодноразово приводив майора Мельниченко до одного відомого і впливового політика.
В той час Потеряйко працював охоронцем кандидата в президенти Євгенія Марчука. Після президентських виборів і призначення Марчука секретарем РНБОУ, Потеряйко перейшов на роботу в охорону спікера українського парламенту Івана Плюща.
Загинув Потеряйко за загадкових обставин у ніч на 22 жовтня 2001 року. Його тіло було виявлено на ранок на лівому березі Дніпра, недалеко від Гідропарку (за іншими даними - у парковій зоні біля вулиці Попудренка).
Поруч з Потеряйко знаходився в непритомному стані особистий водій Плюща Скляр, який помер трохи пізніше. Офіційна експертиза встановила, що "смерть обох чоловіків наступила внаслідок коронарної недостатності й ішемічної хвороби серця". Фактично ж ні в кого не викликає сумнівів, що Потеряйко і Скляр були отруєні.
На цій сумній ноті завершується розповідь про команду Миколи Мельниченка.
За законом про Генпрокуратуру варто було б встановити роль кожного з вищезгаданих у рамках кримінальної справи по факту появи записів Мельниченка. Адже склад злочину – перевищення майором управління державної охорони (УДО) своїх повноважень і, як наслідок, незаконне прослуховування першого кабінету України – у наявності. (Якщо не брати до уваги суспільну важливість інформації, яку виявив Мельниченко.)
Утім, зовсім не виключено що ця публікація, навпаки, слугуватиме приводом для представлення всієї команди Миколи Мельниченка до державних нагород або ж – включенню їхніх прізвищ у передвиборчий список СПУ.
На даний час відомо багато обставин, за яких були зроблені так звані записи Мельниченка (незважаючи на вперте мовчання самого майора, який відмовляється свідчити правосуддю).
Для початку визначимося: зручна для багатьох теорія про те, що, мовляв, "Кучма записував сам себе" абсолютно необґрунтована.
Перші спроби запису в головному офісі країни припадають ще на 1998 рік. Однак на потік робота була поставлена трохи пізніше - напередодні попередніх президентських виборів, а якщо бути зовсім точним, починаючи з вересня 1999 року.
Для записів розмов президента використовувалася різна записуюча апаратура. Спочатку це був так званий "дротовий магнітофон" – пристрій вітчизняного виробництва, який давно використовувався в спецслужбах.
Пізніше - кілька сучасних цифрових диктофонів. Знаменита нині "Тошиба" з'явилася у Мельниченка в лютому 2000 року – незабаром після того, як "Укрспецекспорт" завіз з Японії велику партію пристроїв звукозапису для потреб СБУ.
Разом з офіційною партією, як було прийнято на той час, у країну надійшла і нелегальна, диктофони з якої вільно реалізовувалися через роздрібну мережу. За словами самого Миколи, він придбав свою "Тошибу" у якомусь кіоску на Повітрофлотському проспекті в Києві.
Останні за часом із відомих записів Мельниченка датовані 26 вересня 2000 року. Встановлено також, що майор востаннє заходив у кабінет президента 6 жовтня, а з'являвся на роботі - 2 листопада 2000 року. Звільняючись, Мельниченко пообіцяв тодішньому керівникові УДО Шепелю повернутися на Банкову "через місяць, коли вас вже тут не буде".
Сам Мельниченко розшифровувати записані розмови Кучми не міг – на це, при всьому його бажанні, фізично не вистачило б часу. Будучи прописаним на Троєщині по вулиці Беретті, майор з родиною фактично проживав у Василькові. На роботу в будинок АП він приходив о 7 годині ранку, а закінчував – близько 20:00. Тому, повертаючись ввечері з роботи, Мельниченко відвозив свіжі записи з кабінету Кучми своєму знайомому на прізвище Савченко.
Володимир Семенович Савченко на той час проживав у Києві на Троєщині, у квартирі по вулиці Лисківській. Певний час він працював фотографом у Будинку одягу на Львівській площі, потім орендував там торговельне місце, узяв під реалізацію товар, але бізнес не заладився. Після цього він перекваліфікувався в помічники Мельниченка.
Савченко прослуховував записане майором за день, вибірково розшифровував і, швидше за все, передавав отриману інформацію одній зацікавленій особі. Раніше Мельниченко був прекрасно обізнаний в тому, що працює в інтересах відомого політика і навіть спілкувався з ним напряму – їх звів між собою Савченко.
Утім, тут остаточної ясності немає: чи то Мельниченко, знаючи про високе знайомство приятеля, запропонував через нього свої послуги цьому політикові, чи то сам політик вийшов через Савченка на майора і попросив того проекспериментувати зі звукозаписною апаратурою в президентському кабінеті.
Виїхавши за кордон, Мельниченко не дуже приховував факт існування свого помічника. Про Савченка було прекрасно відомо Морозу, вони навіть розмовляли один раз по телефону. Мова йшла про можливу допомогу, що може знадобитися, у випадку якщо в помічника Мельниченка виникнуть проблеми з легалізацією за кордоном.
Про причетність Савченка до обробки записів з кабінету президента України Мельниченко повідомив працівників ЦРУ на співбесіді, що передувала отриманню статусу біженця в США. Мельниченко стверджував, що він особисто знайшов і завербував Савченка для обробки і збереження інформації.
Відомо, що комп'ютером, який Мельниченко вивіз із собою в Чехію, користувався раніше Савченко. Зважаючи на все, саме Савченко змонтував у цьому комп'ютері файл із 14-ти фрагментів, що потім були переписані на звичайну аудіокасету й оприлюднені Морозом. Цікаво, що монтаж уривків розмов про Гонгадзе почався в понеділок 18 вересня 2000 року – усього через добу після викрадення й убивства журналіста.
9 листопаду 2000 року Савченко залишив Україну, відправившись у Португалію, де перед цим вже облаштувалася його дружина Лариса. Музикант за освітою вона займалася тим, що давала приватні уроки музики дітям.
Від'їжджаючи за кордон, Савченко залишив у Києві свого самотнього старого-батька – інваліда і ветерана війни, вірші якого іноді публікувала газета соцпартії "Сільські вісті".
Помічник Мельниченка, як і сам майор, не збирався надовго залишатися за кордоном і розраховував повернутися в Україну. Однак процес повалення Кучми трохи затягнувся.
Відомо, що, перебуваючи у Португалії, Савченко висловлював невдоволення Мельниченку за те, що той втяг його в аферу з оприлюдненням записів, і це, у результаті, не принесло їм ніяких дивідендів.
У 2003 році Савченко відвідував Україну, щоб провідати свого батька. Працівники СБУ володіли інформацією про приїзд Савченка, з ним провели бесіду і... відпустили назад, за кордон. Так розпорядився тодішній голова СБУ Радченко. За чутками, за Савченка тоді особисто клопотав один впливовий політик.
На сьогодні Савченко знаходиться в Києві. Недавно він був допитаний Генпрокуратурою і свідчив про обставини здійснення і поширення записів Мельниченка.
Із Савченком Мельниченка познайомив працівник Київського управління СБУ капітан Олександр Іванович Євко – напевно, найближчий приятель Мельниченка, його кум (хрещений дочки Лесі) і однокашник по КВІРТУ. Цікаво, що Євко виявився односельчанином Савченка. Вони обидва родом з села Вереміївка Чорнобаївського р-ну Черкаської області.
Саме Євко допомагав Мельниченку незаконно (в обхід службових інструкцій) оформити закордонний паспорт для виїзду з України. Довгий час вважалося, що Євко не був у курсі захоплення Мельниченка, і майор просто використовував друга, що називається навмання. Утім, остаточної впевненості в цьому немає. Особливо якщо врахувати, що за родом своєї діяльності в СБУ Євко був тісно пов'язаний з комп'ютерною технікою, чим, як кажуть, володів у досконалості.
Незабаром після виїзду Мельниченка за кордон про надані йому послуги кумом Євко стало відомо керівництву СБУ. Було проведене службове розслідування, і приятеля майора довелося звільнити, тому що його дії межували зі службовим злочином. Спроби скасувати це рішення і поновитися, зроблені за підтримки нардепа Омельченка, успіхом не закінчилися. Тому подальшу кар'єру Євку довелося робити вже в іншому полі діяльності – він влаштувався на роботу в Ощадбанк.
За велінням обставин, вихідцем з банківської сфери, куди пішов Євко, був ще один близький знайомий Мельниченка, який міг знати про ведення записів у кабінеті Кучми - Олексій Нестеренко, колишній міліціонер, звільнений з органів у званні старшого лейтенанта по дискредитації. З ним Мельниченко познайомився через свого однокурсника по КВІРТУ - теж Олександра, але на прізвище Пашун, на початку 2000-го року.
24 листопада 2000 року Нестеренко на своїй особистій машині відвозив Мельниченка з родиною з Києва до Львова, де довгий час до переїзду в Київ був працівником охорони Західно-українського комерційного банку (ЗУКБ).
У минулому Нестеренко був активістом партії "Батьківщина" і агітував львів'ян за блок Лазаренка на парламентських виборах навесні 1998 року. Знайомим Нестеренко видавав себе за колишнього працівника російської ФСБ і спецпідрозділу "Альфа". З цією метою він навіть зробив собі татуювання "Альфи".
Ця легенда нібито допомагала йому у вирішенні питань безпеки банку, однак виявилася марною в розборках з директором ЗУКБ, на якого навіть намагалися вчинити замах. Не бажаючи випробувати долю, невдаха-міліціонер і банківський охоронець поспішив ретируватися у Київ, де і зустрів майбутнього "героя України".
Мельниченко і Нестеренко часто зустрічалися і грали в більярд у барі біля метро "Арсенальна". Компанію їм складали Євко і його товариші по службі з Київського управління СБУ.
Здружившись з Нестеренком, Мельниченко часто користувався його послугами як водія. Наприкінці липня 2000 року Мельниченко і Нестеренко разом з родинами відпочивали в Криму, у Гаспрі, орендуючи квартиру одного з працівників УДО. Мельниченко при цьому практично не розслаблявся, регулярно відлучаючись у Форос для зустрічей зі своїм безпосереднім начальником по службі – лейтенантом Анатолієм Зубцем. Не виключено, що прослуховування Кучми продовжувалося і під час його відпочинку в Криму.
Проявляючи наполегливість на службі, Мельниченко довгі роки чекав заохочення і підвищення, однак доля розпорядилася інакше – замість цього, з початку 2000 року він опинився під керівництвом лейтенанта і, до того ж, свого колишнього підлеглого.
Утім, Микола підтримував із Зубцем близькі дружні стосунки: відомо, що вони навіть допомагали один одному робити ремонт. З великою мірою впевненості можна стверджувати, що Зубець також причетний до здійснення записів. Щонайменше, він, будучи старшим групи, оперував розкладом, завдяки чому Мельниченко міг відвідувати президентський кабінет у потрібному режимі.
Список команди Миколи Мельниченка буде неповним, якщо не згадати ще про одну людину. Це – нині покійний старший прапорщик УДО Павло Потеряйко. Протягом 1999 року він неодноразово приводив майора Мельниченко до одного відомого і впливового політика.
В той час Потеряйко працював охоронцем кандидата в президенти Євгенія Марчука. Після президентських виборів і призначення Марчука секретарем РНБОУ, Потеряйко перейшов на роботу в охорону спікера українського парламенту Івана Плюща.
Загинув Потеряйко за загадкових обставин у ніч на 22 жовтня 2001 року. Його тіло було виявлено на ранок на лівому березі Дніпра, недалеко від Гідропарку (за іншими даними - у парковій зоні біля вулиці Попудренка).
Поруч з Потеряйко знаходився в непритомному стані особистий водій Плюща Скляр, який помер трохи пізніше. Офіційна експертиза встановила, що "смерть обох чоловіків наступила внаслідок коронарної недостатності й ішемічної хвороби серця". Фактично ж ні в кого не викликає сумнівів, що Потеряйко і Скляр були отруєні.
На цій сумній ноті завершується розповідь про команду Миколи Мельниченка.
