Бог іде на вибори?
Вівторок, 21 червня 2005, 13:09
…Його якось забули тепер – при складанні партійних списків. А перед президентськими виборами до нього бігали, далебі. За порадою і розрадою. І на Майдані революційному його виглядали. І на дільницях на нього сподівалися. І на інавгурації вичакловували. І взагалі, як тільки його ім'я не мусолили… А от місцем у списку обійшли!
Неподобство, чесне слово.
А що, скажете, хіба не сильний би то був піар-хід – укшталтувати таку собі першу трійку від коаліції НСНУ+БЮТ+Литвин (+Кучма – бо обіцяє спікер "подумати" над "цікавим питанням", чи не взяти, бува, цю екс-напасть у список до Народної партії):
1.Бог
2.Ющенко Віктор Андрійович
3.Тимошенко Юлія Володимирівна… І далі – згідно із усіма таємними та публічними домовленостями?
Тільки не закидайте мене, не дослухавши, камінням! Тим паче, що я таки маю рацію.
По-перше, всім би відразу перестало муляти питання, хто має очолити той ненароджений список. По-друге, ми б значно просунулись у виконанні державної програми "Шизу – в політику!". По-третє, воздавши кесарю – кесареве, не залишили б поза увагою і богове.
Бо все, що робить нинішня влада, вона робить з думкою про Бога. Хіба ні?
От приміром, вигрібання з небуття Десятинної церкви – чим не богоугодна справа? Дарма, що старовина, створена зараз і ex nihilo, то вже не є старовина.
Щоправда, в історії цієї церкви (зруйнованої Батиєм у 1240 році) були спроби реставрації – це робив, зокрема, у 1635-му Петро Могила. Але тоді ще існувала одна з її стін. Було принаймні щось, від чого танцювали тодішні майстри. Крім того, вони довго й ретельно добирали матеріали, по крихтам розшукуючи те, з чого складалась церква за чотири століття до їхньої доби.
Нині ж на дворі – XXI вік. Що означає – політика і форс-мажор. Відтак ми в Києві вже маємо Михайлівський Златоверхий – квазіраритет з облупленою фарбою, яка не протрималась і року. Не сумніваюся, що нову Десятинну наваяли б так само швидко. Під вибори. Під рейтинг.
І якщо вже декому з можновладців (гуманітарному "віце" Томенку, приміром) так сверблять руки зайнятись пам'ятниками старовини, то далеко (від Десятинної і від Кабміну) ходити не треба – варто лише розім'яти ноги до Софії Київської. Вона фактично гине і волає про допомогу. Вона скоро провалиться під землю – туди, де повзає метрополітен, яким Томенко перед телекамерами буцімто їздить з роботи додому.
(А ще Софію погрожують виключити зі списку пам'яток ЮНЕСКО – адже на Батьківщині її занедбали так ганебно, що просто диво, як сором не виїсть очі усім нашим ду-у-у-же побожним отцям нації).
Але менше з тим. Врешті-решт, будувати нові церкви і видавати їх за старі – іще не найтяжчий гріх. Так само, як і вводити нові шкільні курси. Хоча, звісно, дивлячись – які…
От надумав був наш президент вчити дітей "Етиці віри". Це предмет такий шкільний… Що воно означає – не питайте мене, бо не знаю. От що таке, приміром, етика поведінки за столом – приблизно уявляю: не плямкати, коли їси, не длубати в носі, не сякатися в скатертину, не псувати, словом, оточуючим апетит і настрій.
Але як можна вірити в Бога "етично" чи "неетично"? О'кей, не будемо чіплятися до слів – назва, як то кажуть, робоча, президент її явно зімпровізував, та й річ не в тім. Питання в іншому: чого він сподівається від теперішніх підлітків? Терпимості? Братерської любові? Вшанування ближнього свого?
Тоді хай спочатку зверне увагу на той поганий приклад, який подають їм дорослі дяді і цьоці. Кажу про антисемітське збіговисько в самісінькій столиці України, в щокінському МАУПі, про "світову конференцію" під гаслом боротьби з сіонізмом як найбільшою загрозою світової цивілізації. Де тоді була етика і решта "прилеглих" до неї понять, як-от: вже згадувана терпимість чи рівність всіх рас та народів? Де?
Та повернемось до "Вікторової шкільної науки". Запитую знову: що мав на думці президент, коли зобов'язував освітян у стислі строки (знов той самий форс-мажор! та сама передвиборча трясця!) розробити програму курсу та запровадити його вже з 1 вересня? "Мова йде про Бога, про віру в тій чи іншій формі: не ставиться за мету одностороннє висвітлення цього питання, треба взяти загальні підходи усіх церков", – казав він.
Вибачте, Вікторе Андрійовичу, але щось туманно… До того ж, дозвольте питання: а що як я, людина невіруюча, проти того, аби моя дитина вчила вашу "Етику"? Що як я хочу, аби вона знала про Ісуса Христа хіба що у загальному культурному контексті? І спочатку досягла б років так 16-18, а потім вже самостійно вирішувала, чого потребує її душа…
Бо віра, бачите, це матерія дуже тонка, дуже індивідуальна. Я б сказала – інтимна. А до інтимних стосунків дитина ще має дорости.
Я розумію, що такі слова – це повне випадіння з сьогоднішнього контексту, коли є певним викликом загалу НЕ ходити до церкви, НЕ хреститися там на образи, НЕ зливатися у спільному екстазі з іншими парафіянами… (Але так я принаймні убезпечена від зіткнення носом до носа з генпрокурором Піскуном, який не лише щиро вірить, але й просто таки запанібрата з Творцем, адже каже, що "хто проти мене – той проти Бога", явно плутаючи останнього з Петром Порошенком).
Даруйте за таку банальну фразу, за таку прописну істину, але моральність не можна запровадити циркуляром. Навіть якщо той походить з Банкової. Моральності не можна навчити – це не фізика і не алгебра. А ще моральність не має нічого спільного з прошибанням лобом церковної підлоги. Навпаки, аморально прикриватися Богом – ач, яку маю цяцю! – і чинити речі просто таки безсовісні.
І тут я, власне, переходжу до головного, до теми №1 цього тижня. Кажу про завершення багатолітньої епопеї довкола "цвинтарю орлят" у Львові. Всі вже знають про те, що 24 червня туди приїдуть Ющенко та Кваснєвський і відкриють на Личакові комплекс військових поховань, де буде такий напис: "Тут спочиває польський солдат, полеглий за Батьківщину".
Стоп… Хвилиночку… Вельмишановне панство! Але якщо батьківщина польського солдата – тут, у Львові, в Україні, на нашій землі, то де тоді моя Батьківщина? Де вона? У Варшаві чи Кракові?
Поясніть мені хтось, бо я справді не розумію. Тобто я розумію, що є великий друг України Кваснєвський, блаженний миротворець, який у розпал касетного скандалу пропонував посадити за круглий стіл Кучму й опозицію, ба навіть був готовий тябричити з Польщі означений предмет меблів…
Я розумію також, що він (як і інші закордонні лідери) підтримав помаранчеву революцію, за що вчорашні революціонери – мабуть, іще не протверезілі після перемоги – відтяли йому уявний шмат батьківщини (нашої? їхньої? спільної? нічийної?).
Напевне, наступним кроком української влади буде вибачення перед Польщею за Волинь – цим ми підведемо риску під гарячою дискусією, що розгорнулась з нагоди 60-річчя тих кривавих подій.
Пам'ятаєте, як у 2003-му Володимир Литвин та Марек Сівець обговорювали текст спільної заяви України і Польщі? Текст, написаний у Варшаві, а відтак сповнений плачів за "польським цивільним населенням", що полягло жертвою "етнічних чисток", і повним ігнором по відношенню до закатованих українців…
Хоча, якщо бути до кінця справедливим, то Кваснєвського і іже з ним винуватити ні в чому. Він дбає про власний інтерес і просто користується своїм правом переможця у нашій революції.
Так що ту справу, яку не доробив рік тому Кучма, нині для польського колеги успішно завершив Ющенко. Говорять, що львівську міську раду (під час затвердження напису про "орлят") нагинали з Києва. Втім, так само, як і в "допомаранчеві" часи. Але якщо у 2004-му вона іще чинила спротив, то тепер вирішила лягти, розслабитись і отримати задоволення…
А до чого тут Бог, спитаєте ви? Адже з нього все починалось… Чи веду я до того, що гріх злягання нашої влади з чужим президентом має бути затаврований як один з семи смертних гріхів? Так, і про це теж я хотіла сказати. Але є й ще одна річ.
Йдеться про минулу п'ятницю, коли свою заяву (в тому числі і з приводу "орлят") зробив глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Він привітав акт примирення між українським та польським народом – так назвав він дійство, що має відбутися на Личакові. Сказав при цьому, що настав час закінчити війну. І що той, хто поліг 80 років тому (байдуже, під яким прапором він ставав до бою), мав в душі своїй світло, мав ідеал. І йшов за нього на смерть, тож тепер цю звитягу слід "зареспектувати"…
Каюсь у тому, що вперше за чотири роки своєї журналістської роботи я не зуміла мобілізуватись для необхідного питання, пов'язаного із почутим. Мабуть тому, що Блаженнійший – остання, напевне, особа з усієї когорти "публічних людей", до якої я іще маю той самий респект. Тому із ним хотілось не обміну ущипливими репліками (як це часто буває, коли з ньюсмейкера видлубується якась непідготовлена фраза, аби потім стати топ-новиною доби), а розумної бесіди.
Тепер же я обов'язково би спитала, чи свідомий він того, що озвучена ним вголос позиція є тим козирем, який принагідно витягатимуть з рукава політики? "Що?! Через "орлят" на Україну чинився тиск? То був компроміс з боку влади? Як безсердечно таке казати! – говоритимуть вони. – Йдеться про людяність, про необхідність дати спокій кісткам померлих, про потребу припинити лайку над їхніми могилами. Цьому, між іншим, нас вчать і отці церкви…".
Я знаю, що Любомир Гузар вірить у те, про що він говорить. Але… Знаєте, і у живих теж є свій ідеал. Чи то пак свої нематеріальні потреби. Мої, зокрема, полягають у тому, щоб поляки не вважали Україну частиною своєї території. І не писали про це ніде, в тому числі і на надгробках. Чи, може, все це марнота марнот – я маю на увазі з'ясування того, де чия земля?
Але політики так не вважають. Зате вони вважають, що вхопили Бога за бороду і тримають його на короткій шворці. У пострадянську добу він просто заступає дещо інші ліки.
Головне, що лишається константою у всі часи – це культ (власне, культ будь-чого), під покровом якого кожен, допущений до влади, робить свій маленький (варіант: великий) гешефт. Можливо, це надто похмурий погляд на сьогоднішні реалії, можливо, надто зухвалий, а можливо, й цілком гідний існування. Життя, як то кажуть, розсудить.
Неподобство, чесне слово.
А що, скажете, хіба не сильний би то був піар-хід – укшталтувати таку собі першу трійку від коаліції НСНУ+БЮТ+Литвин (+Кучма – бо обіцяє спікер "подумати" над "цікавим питанням", чи не взяти, бува, цю екс-напасть у список до Народної партії):
1.Бог
2.Ющенко Віктор Андрійович
3.Тимошенко Юлія Володимирівна… І далі – згідно із усіма таємними та публічними домовленостями?
Тільки не закидайте мене, не дослухавши, камінням! Тим паче, що я таки маю рацію.
По-перше, всім би відразу перестало муляти питання, хто має очолити той ненароджений список. По-друге, ми б значно просунулись у виконанні державної програми "Шизу – в політику!". По-третє, воздавши кесарю – кесареве, не залишили б поза увагою і богове.
Бо все, що робить нинішня влада, вона робить з думкою про Бога. Хіба ні?
От приміром, вигрібання з небуття Десятинної церкви – чим не богоугодна справа? Дарма, що старовина, створена зараз і ex nihilo, то вже не є старовина.
Щоправда, в історії цієї церкви (зруйнованої Батиєм у 1240 році) були спроби реставрації – це робив, зокрема, у 1635-му Петро Могила. Але тоді ще існувала одна з її стін. Було принаймні щось, від чого танцювали тодішні майстри. Крім того, вони довго й ретельно добирали матеріали, по крихтам розшукуючи те, з чого складалась церква за чотири століття до їхньої доби.
Нині ж на дворі – XXI вік. Що означає – політика і форс-мажор. Відтак ми в Києві вже маємо Михайлівський Златоверхий – квазіраритет з облупленою фарбою, яка не протрималась і року. Не сумніваюся, що нову Десятинну наваяли б так само швидко. Під вибори. Під рейтинг.
І якщо вже декому з можновладців (гуманітарному "віце" Томенку, приміром) так сверблять руки зайнятись пам'ятниками старовини, то далеко (від Десятинної і від Кабміну) ходити не треба – варто лише розім'яти ноги до Софії Київської. Вона фактично гине і волає про допомогу. Вона скоро провалиться під землю – туди, де повзає метрополітен, яким Томенко перед телекамерами буцімто їздить з роботи додому.
(А ще Софію погрожують виключити зі списку пам'яток ЮНЕСКО – адже на Батьківщині її занедбали так ганебно, що просто диво, як сором не виїсть очі усім нашим ду-у-у-же побожним отцям нації).
Але менше з тим. Врешті-решт, будувати нові церкви і видавати їх за старі – іще не найтяжчий гріх. Так само, як і вводити нові шкільні курси. Хоча, звісно, дивлячись – які…
От надумав був наш президент вчити дітей "Етиці віри". Це предмет такий шкільний… Що воно означає – не питайте мене, бо не знаю. От що таке, приміром, етика поведінки за столом – приблизно уявляю: не плямкати, коли їси, не длубати в носі, не сякатися в скатертину, не псувати, словом, оточуючим апетит і настрій.
Але як можна вірити в Бога "етично" чи "неетично"? О'кей, не будемо чіплятися до слів – назва, як то кажуть, робоча, президент її явно зімпровізував, та й річ не в тім. Питання в іншому: чого він сподівається від теперішніх підлітків? Терпимості? Братерської любові? Вшанування ближнього свого?
Тоді хай спочатку зверне увагу на той поганий приклад, який подають їм дорослі дяді і цьоці. Кажу про антисемітське збіговисько в самісінькій столиці України, в щокінському МАУПі, про "світову конференцію" під гаслом боротьби з сіонізмом як найбільшою загрозою світової цивілізації. Де тоді була етика і решта "прилеглих" до неї понять, як-от: вже згадувана терпимість чи рівність всіх рас та народів? Де?
Та повернемось до "Вікторової шкільної науки". Запитую знову: що мав на думці президент, коли зобов'язував освітян у стислі строки (знов той самий форс-мажор! та сама передвиборча трясця!) розробити програму курсу та запровадити його вже з 1 вересня? "Мова йде про Бога, про віру в тій чи іншій формі: не ставиться за мету одностороннє висвітлення цього питання, треба взяти загальні підходи усіх церков", – казав він.
Вибачте, Вікторе Андрійовичу, але щось туманно… До того ж, дозвольте питання: а що як я, людина невіруюча, проти того, аби моя дитина вчила вашу "Етику"? Що як я хочу, аби вона знала про Ісуса Христа хіба що у загальному культурному контексті? І спочатку досягла б років так 16-18, а потім вже самостійно вирішувала, чого потребує її душа…
Бо віра, бачите, це матерія дуже тонка, дуже індивідуальна. Я б сказала – інтимна. А до інтимних стосунків дитина ще має дорости.
Я розумію, що такі слова – це повне випадіння з сьогоднішнього контексту, коли є певним викликом загалу НЕ ходити до церкви, НЕ хреститися там на образи, НЕ зливатися у спільному екстазі з іншими парафіянами… (Але так я принаймні убезпечена від зіткнення носом до носа з генпрокурором Піскуном, який не лише щиро вірить, але й просто таки запанібрата з Творцем, адже каже, що "хто проти мене – той проти Бога", явно плутаючи останнього з Петром Порошенком).
Даруйте за таку банальну фразу, за таку прописну істину, але моральність не можна запровадити циркуляром. Навіть якщо той походить з Банкової. Моральності не можна навчити – це не фізика і не алгебра. А ще моральність не має нічого спільного з прошибанням лобом церковної підлоги. Навпаки, аморально прикриватися Богом – ач, яку маю цяцю! – і чинити речі просто таки безсовісні.
І тут я, власне, переходжу до головного, до теми №1 цього тижня. Кажу про завершення багатолітньої епопеї довкола "цвинтарю орлят" у Львові. Всі вже знають про те, що 24 червня туди приїдуть Ющенко та Кваснєвський і відкриють на Личакові комплекс військових поховань, де буде такий напис: "Тут спочиває польський солдат, полеглий за Батьківщину".
Стоп… Хвилиночку… Вельмишановне панство! Але якщо батьківщина польського солдата – тут, у Львові, в Україні, на нашій землі, то де тоді моя Батьківщина? Де вона? У Варшаві чи Кракові?
Поясніть мені хтось, бо я справді не розумію. Тобто я розумію, що є великий друг України Кваснєвський, блаженний миротворець, який у розпал касетного скандалу пропонував посадити за круглий стіл Кучму й опозицію, ба навіть був готовий тябричити з Польщі означений предмет меблів…
Я розумію також, що він (як і інші закордонні лідери) підтримав помаранчеву революцію, за що вчорашні революціонери – мабуть, іще не протверезілі після перемоги – відтяли йому уявний шмат батьківщини (нашої? їхньої? спільної? нічийної?).
Напевне, наступним кроком української влади буде вибачення перед Польщею за Волинь – цим ми підведемо риску під гарячою дискусією, що розгорнулась з нагоди 60-річчя тих кривавих подій.
Пам'ятаєте, як у 2003-му Володимир Литвин та Марек Сівець обговорювали текст спільної заяви України і Польщі? Текст, написаний у Варшаві, а відтак сповнений плачів за "польським цивільним населенням", що полягло жертвою "етнічних чисток", і повним ігнором по відношенню до закатованих українців…
Хоча, якщо бути до кінця справедливим, то Кваснєвського і іже з ним винуватити ні в чому. Він дбає про власний інтерес і просто користується своїм правом переможця у нашій революції.
Так що ту справу, яку не доробив рік тому Кучма, нині для польського колеги успішно завершив Ющенко. Говорять, що львівську міську раду (під час затвердження напису про "орлят") нагинали з Києва. Втім, так само, як і в "допомаранчеві" часи. Але якщо у 2004-му вона іще чинила спротив, то тепер вирішила лягти, розслабитись і отримати задоволення…
А до чого тут Бог, спитаєте ви? Адже з нього все починалось… Чи веду я до того, що гріх злягання нашої влади з чужим президентом має бути затаврований як один з семи смертних гріхів? Так, і про це теж я хотіла сказати. Але є й ще одна річ.
Йдеться про минулу п'ятницю, коли свою заяву (в тому числі і з приводу "орлят") зробив глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Він привітав акт примирення між українським та польським народом – так назвав він дійство, що має відбутися на Личакові. Сказав при цьому, що настав час закінчити війну. І що той, хто поліг 80 років тому (байдуже, під яким прапором він ставав до бою), мав в душі своїй світло, мав ідеал. І йшов за нього на смерть, тож тепер цю звитягу слід "зареспектувати"…
Каюсь у тому, що вперше за чотири роки своєї журналістської роботи я не зуміла мобілізуватись для необхідного питання, пов'язаного із почутим. Мабуть тому, що Блаженнійший – остання, напевне, особа з усієї когорти "публічних людей", до якої я іще маю той самий респект. Тому із ним хотілось не обміну ущипливими репліками (як це часто буває, коли з ньюсмейкера видлубується якась непідготовлена фраза, аби потім стати топ-новиною доби), а розумної бесіди.
Тепер же я обов'язково би спитала, чи свідомий він того, що озвучена ним вголос позиція є тим козирем, який принагідно витягатимуть з рукава політики? "Що?! Через "орлят" на Україну чинився тиск? То був компроміс з боку влади? Як безсердечно таке казати! – говоритимуть вони. – Йдеться про людяність, про необхідність дати спокій кісткам померлих, про потребу припинити лайку над їхніми могилами. Цьому, між іншим, нас вчать і отці церкви…".
Я знаю, що Любомир Гузар вірить у те, про що він говорить. Але… Знаєте, і у живих теж є свій ідеал. Чи то пак свої нематеріальні потреби. Мої, зокрема, полягають у тому, щоб поляки не вважали Україну частиною своєї території. І не писали про це ніде, в тому числі і на надгробках. Чи, може, все це марнота марнот – я маю на увазі з'ясування того, де чия земля?
Але політики так не вважають. Зате вони вважають, що вхопили Бога за бороду і тримають його на короткій шворці. У пострадянську добу він просто заступає дещо інші ліки.
Головне, що лишається константою у всі часи – це культ (власне, культ будь-чого), під покровом якого кожен, допущений до влади, робить свій маленький (варіант: великий) гешефт. Можливо, це надто похмурий погляд на сьогоднішні реалії, можливо, надто зухвалий, а можливо, й цілком гідний існування. Життя, як то кажуть, розсудить.
