Передруки в Україні можуть коштувати дуже дорого, навіть в мережі Інтернет
Четвер, 2 червня 2005, 00:00
3 червня цього року Олег Єльцов спробує оскаржити в Апеляційному суді Києва рішення Печерського суду, який присудив стягнути з журналіста моральну шкоду у розмірі 50 тисяч гривень на користь компанії "Eural Trans Gas" та особисто громадянина Угорщини Андраша Кноппа.
Ця історія тягнеться вже більше, ніж півроку, і, очевидно, ще є далекою від свого завершення. Але вона є доволі показовою щодо того, наскільки незахищені журналісти, які працюють у мережевих виданнях, та українські медіа загалом. Більше того, ця історія демонструє яскраві прогалини в українському медійному законодавстві, які суперечать європейським нормам.
50 тисяч (моральної шкоди) плюс 25 тисяч (судові витрати позивача), тобто 75 тисяч гривень – рівно стільки може коштувати вам передрук резонансного матеріалу з іншого Інтернет-видання, навіть якщо це буде Інтернет-сторінка зареєстрованого ЗМІ.
Більше того, суд вас може зобов'язати спростувати ваш передрук не лише на вашому сайті, а й в... "Урядовому кур'єрі".
Саме таке рішення щодо передруку статті Романа Купчинського з сайту про нафтогазові афери спробує оскаржити Олег Єльцов. Ми вважаємо за доцільне проаналізувати хід цієї справи, аби законодавці та судді звернули увагу на цю проблему.
Публікація, яка "зашкодила честі й гідності" громадянину Угорщини.
Отже, ще 18 серпня 2003 року на сайті "Україна кримінальна" була розміщена стаття "Нефтегаз Украины": исследование финансовой коррупции". Це був передрук з англомовного сайту "RFE/RL Organized Crime and Terrorism Watch", який є структурним підрозділом корпорації "Радіо Свобода – Вільна Європа", про що внизу тексту було зроблене відповідне посилання.
Суть викладеного матеріалу – "Нафтогаз України" спільно з російським "Газпромом" здійснюють незаконні операції з транспортування газу за посередництва фірми "Eural Trans Gas". Директором цієї фірми став громадянин Угорщини Андраш Кнопп, а саму фірму різноманітні ЗМІ пов'язували із Cеменом Могилевичем, розшукуваним ФБР за численні махінації.
В результаті саме Кнопп став автором позову до Олега Єльцова та компанії "Глобал Юкрейн", яка надавала хостінг сайту "Україна кримінальна".
Перше питання, яке виникає під час аналізу цієї ситуації – чому пан Кнопп не позивався до першоджерела – Романа Купчинського та його сайту? Як виявилося, той заключив з Кноппом та "Eural Trans Gas" мирову угоду, знявши статтю та повісивши на англомовному сайті невелике спростування.
Олегу Єльцову про це нічого не повідомили, і, в результаті, він став відповідачем по цій справі. Ще один парадокс - на момент подачі позову сайт "Україна кримінальна" вже Єльцову не належав, про його продаж журналіст оголосив публічно. Однак, суд це жодним чином не врахував...
Судове рішення, яке викликало чимало запитань
Печерський суд прийняв справу до розгляду навіть попри те, що строк подачі позову вже минув - з часу публікації минуло півтора роки, замість відведеного для цього одного року.
Однак, це лише квіточки. Найбільше шокує судове рішення: суд зобов'язав журналіста сплатити позивачам як компенсацію моральної шкоди досить значну суму грошей без вичерпного аргументування факту наявності такої шкоди та визначення її розміру.
Крім того, суд стягнув з журналіста не багато не мало 26 547 грн. державного мита, що ставило понад 50% від суми стягнутої моральної шкоди.
Окрім спростування відомостей зі статті Купчинського на сайті "Україна кримінальна", суд зобов'язав Олега Єльцова використати для опублікування спростування ще друкований орган українського уряду – "Урядовий кур'єр", який не має жодного стосунку до цієї справи, і до якого не має жодного стосунку жоден з фігурантів справи.
Тепер, для того, аби подати апеляційну скаргу на це рішення Печерського суду, журналіст повинен був сплатити мито у розмірі 1258 гривень, що, погодьтеся, теж не мало як для того, аби мати можливість скористатися своїм законним правом на повноцінний судовий захист.
І останнє, суд жодним чином не довів злого умислу з боку журналіста Єльцова, коли той передрукував статтю Купчинського, а саме за такої умови суд мав право призначити компенсацію за моральну шкоду.
Справа Єльцова – як продовження тенденції
Насправді це не єдина справа в Україні, коли журналісти та медіа відповідають за дослівні передруки. І найчастіше суди ухвалюють рішення не на користь медіа.
Свого часу "Львівська газета" програла кілька судів Роману Козаку, керівнику Західної регіональної митниці. "Газета" передрукувала статтю з відомого видання "Ржеч Посполита", але спростувати нібито неправдиві свідчення у цій статті пан Козак зажадав саме від "Львівської".
Програвши справу у судах усіх нижчих інстанцій, позитивне для "Газети" рішення виніс лише Верховний суд, який відмінив рішення попередніх судів.
Подібна історія була і в Одесі. Газета "Правое дело" передрукувала статтю із сайту "Vlasti.net", за що один з героїв публікації – підприємець Геннадій Труханов – вимагав 200 тисяч гривень у якості компенсації за моральну та матеріальну шкоду. В результаті суд задовольнив цей позов частково: газету примусили опублікувати спростування, але звільнити від сплати компенсації.
Такі справи стають все частіше поширеними, і, очевидно, вимагають змін у вітчизняному законодавстві, тим більше, що у демократичних країнах вже відпрацьовані цілком конкретні норми щодо того, як вирішувати подібні судові суперечки.
Як це вирішує Європа
У Європейські практиці складно уявити, що у випадку, подібному до справи Єльцова, журналіст міг би програти суд.
По-перше, у прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи Декларації про свободу комунікації в Інтернеті міститься принцип 1 "Правила щодо контенту в Інтернеті". Цей пункт за своїм характером задає тон усьому документу і відповідно за правом має вважатися базовим.
Суть цього принципу: "Держави-члени РЄ не повинні піддавати контент в Інтернеті обмеженням, які перевищуватимуть застосовувані до інших засобів постачання контенту" .
За пунктом 4 частини 1 статті 42 закону "Про друковані ЗМІ" журналіст не несе відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, якщо вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.
Відтак, і Інтернет журналісти є захищеними відповідно до декларації Ради Європи.
По-друге, Європейський суд з прав людини завжди наголошує на важливій ролі ЗМІ в інформуванні громадської думки з питань, що становлять суспільний інтерес, а також на їхній функції суспільного вартового.
Здійснення практики винесення рішень у справах журналістів, що переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп, мали своїм наслідком формулювання наступного принципу: "Великий ступінь захисту повинен бути наданий і під час обговорення будь-яких питань, що становлять суспільний інтерес".
Відтак у випадку з Єльцовим, питання афер з транспортуванням енергоносіїв, які могли завдати шкоди державному бюджету України не може не мати громадського інтересу, який би переважував стверджувану вірогідність приниження честі, гідності, ділової репутації позивачів.
До того ж у випадку справи Єльцова мало місце відтворення відомостей, які містилися на іншому сайті, і, на скільки можна судити, вже були предметом суспільної дискусії.
У справі Бладет Тромсо і Стенсаас проти Норвегії суд вирішив: "манера подачі повідомлення з якогось питання повинна бути обґрунтована не винятково у зв'язку з обговорюваною статтею, а більш широким контекстом висвітлення у пресі цього питання".
Додатково у цій справі суд звернув увагу, "оскаржувані статті були частиною тривалого обговорення очевидної турботи місцевої, національної і міжнародної громадськості, де повідомлялося про різноманітні погляди цікавих діячів".
Складається враження, що у першій інстанції районний суд належним чином не зважив на загальне тло, у якому з’явилася стаття. Як виявляється, цей аспект, на думку Євросуду, є також дуже важливим.
Відомо, що українське законодавство доволі недосконале у частині захисту прав журналістів та позовів, що стосуються захисту честі та гідності. Втім, Україна ратифікувала Конвенцію з прав людини, а відтак тлумачення положень конвенції європейським судом, мають братися до уваги національними юрисдикційними органами. Інакше кажучи, українські суди мають зважати на європейську практику вирішення подібних суперечок.
Але це не означає, що законодавці не мусять реформувати норми вітчизняного права. Така реформа назріла, і судове рішення у справі Єльцова, яке багатьом може здатися, м'яко кажучи, неадекватним, - зайвий доказ на користь цієї тези.
Вікторія Петрова, Олег Целуйко, Інститут масової інформації
Ця історія тягнеться вже більше, ніж півроку, і, очевидно, ще є далекою від свого завершення. Але вона є доволі показовою щодо того, наскільки незахищені журналісти, які працюють у мережевих виданнях, та українські медіа загалом. Більше того, ця історія демонструє яскраві прогалини в українському медійному законодавстві, які суперечать європейським нормам.
50 тисяч (моральної шкоди) плюс 25 тисяч (судові витрати позивача), тобто 75 тисяч гривень – рівно стільки може коштувати вам передрук резонансного матеріалу з іншого Інтернет-видання, навіть якщо це буде Інтернет-сторінка зареєстрованого ЗМІ.
Більше того, суд вас може зобов'язати спростувати ваш передрук не лише на вашому сайті, а й в... "Урядовому кур'єрі".
Саме таке рішення щодо передруку статті Романа Купчинського з сайту про нафтогазові афери спробує оскаржити Олег Єльцов. Ми вважаємо за доцільне проаналізувати хід цієї справи, аби законодавці та судді звернули увагу на цю проблему.
Публікація, яка "зашкодила честі й гідності" громадянину Угорщини.
Отже, ще 18 серпня 2003 року на сайті "Україна кримінальна" була розміщена стаття "Нефтегаз Украины": исследование финансовой коррупции". Це був передрук з англомовного сайту "RFE/RL Organized Crime and Terrorism Watch", який є структурним підрозділом корпорації "Радіо Свобода – Вільна Європа", про що внизу тексту було зроблене відповідне посилання.
Суть викладеного матеріалу – "Нафтогаз України" спільно з російським "Газпромом" здійснюють незаконні операції з транспортування газу за посередництва фірми "Eural Trans Gas". Директором цієї фірми став громадянин Угорщини Андраш Кнопп, а саму фірму різноманітні ЗМІ пов'язували із Cеменом Могилевичем, розшукуваним ФБР за численні махінації.
В результаті саме Кнопп став автором позову до Олега Єльцова та компанії "Глобал Юкрейн", яка надавала хостінг сайту "Україна кримінальна".
Перше питання, яке виникає під час аналізу цієї ситуації – чому пан Кнопп не позивався до першоджерела – Романа Купчинського та його сайту? Як виявилося, той заключив з Кноппом та "Eural Trans Gas" мирову угоду, знявши статтю та повісивши на англомовному сайті невелике спростування.
Олегу Єльцову про це нічого не повідомили, і, в результаті, він став відповідачем по цій справі. Ще один парадокс - на момент подачі позову сайт "Україна кримінальна" вже Єльцову не належав, про його продаж журналіст оголосив публічно. Однак, суд це жодним чином не врахував...
Судове рішення, яке викликало чимало запитань
Печерський суд прийняв справу до розгляду навіть попри те, що строк подачі позову вже минув - з часу публікації минуло півтора роки, замість відведеного для цього одного року.
Однак, це лише квіточки. Найбільше шокує судове рішення: суд зобов'язав журналіста сплатити позивачам як компенсацію моральної шкоди досить значну суму грошей без вичерпного аргументування факту наявності такої шкоди та визначення її розміру.
Крім того, суд стягнув з журналіста не багато не мало 26 547 грн. державного мита, що ставило понад 50% від суми стягнутої моральної шкоди.
Окрім спростування відомостей зі статті Купчинського на сайті "Україна кримінальна", суд зобов'язав Олега Єльцова використати для опублікування спростування ще друкований орган українського уряду – "Урядовий кур'єр", який не має жодного стосунку до цієї справи, і до якого не має жодного стосунку жоден з фігурантів справи.
Тепер, для того, аби подати апеляційну скаргу на це рішення Печерського суду, журналіст повинен був сплатити мито у розмірі 1258 гривень, що, погодьтеся, теж не мало як для того, аби мати можливість скористатися своїм законним правом на повноцінний судовий захист.
І останнє, суд жодним чином не довів злого умислу з боку журналіста Єльцова, коли той передрукував статтю Купчинського, а саме за такої умови суд мав право призначити компенсацію за моральну шкоду.
Справа Єльцова – як продовження тенденції
Насправді це не єдина справа в Україні, коли журналісти та медіа відповідають за дослівні передруки. І найчастіше суди ухвалюють рішення не на користь медіа.
Свого часу "Львівська газета" програла кілька судів Роману Козаку, керівнику Західної регіональної митниці. "Газета" передрукувала статтю з відомого видання "Ржеч Посполита", але спростувати нібито неправдиві свідчення у цій статті пан Козак зажадав саме від "Львівської".
Програвши справу у судах усіх нижчих інстанцій, позитивне для "Газети" рішення виніс лише Верховний суд, який відмінив рішення попередніх судів.
Подібна історія була і в Одесі. Газета "Правое дело" передрукувала статтю із сайту "Vlasti.net", за що один з героїв публікації – підприємець Геннадій Труханов – вимагав 200 тисяч гривень у якості компенсації за моральну та матеріальну шкоду. В результаті суд задовольнив цей позов частково: газету примусили опублікувати спростування, але звільнити від сплати компенсації.
Такі справи стають все частіше поширеними, і, очевидно, вимагають змін у вітчизняному законодавстві, тим більше, що у демократичних країнах вже відпрацьовані цілком конкретні норми щодо того, як вирішувати подібні судові суперечки.
Як це вирішує Європа
У Європейські практиці складно уявити, що у випадку, подібному до справи Єльцова, журналіст міг би програти суд.
По-перше, у прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи Декларації про свободу комунікації в Інтернеті міститься принцип 1 "Правила щодо контенту в Інтернеті". Цей пункт за своїм характером задає тон усьому документу і відповідно за правом має вважатися базовим.
Суть цього принципу: "Держави-члени РЄ не повинні піддавати контент в Інтернеті обмеженням, які перевищуватимуть застосовувані до інших засобів постачання контенту" .
За пунктом 4 частини 1 статті 42 закону "Про друковані ЗМІ" журналіст не несе відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, якщо вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.
Відтак, і Інтернет журналісти є захищеними відповідно до декларації Ради Європи.
По-друге, Європейський суд з прав людини завжди наголошує на важливій ролі ЗМІ в інформуванні громадської думки з питань, що становлять суспільний інтерес, а також на їхній функції суспільного вартового.
Здійснення практики винесення рішень у справах журналістів, що переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп, мали своїм наслідком формулювання наступного принципу: "Великий ступінь захисту повинен бути наданий і під час обговорення будь-яких питань, що становлять суспільний інтерес".
Відтак у випадку з Єльцовим, питання афер з транспортуванням енергоносіїв, які могли завдати шкоди державному бюджету України не може не мати громадського інтересу, який би переважував стверджувану вірогідність приниження честі, гідності, ділової репутації позивачів.
До того ж у випадку справи Єльцова мало місце відтворення відомостей, які містилися на іншому сайті, і, на скільки можна судити, вже були предметом суспільної дискусії.
У справі Бладет Тромсо і Стенсаас проти Норвегії суд вирішив: "манера подачі повідомлення з якогось питання повинна бути обґрунтована не винятково у зв'язку з обговорюваною статтею, а більш широким контекстом висвітлення у пресі цього питання".
Додатково у цій справі суд звернув увагу, "оскаржувані статті були частиною тривалого обговорення очевидної турботи місцевої, національної і міжнародної громадськості, де повідомлялося про різноманітні погляди цікавих діячів".
Складається враження, що у першій інстанції районний суд належним чином не зважив на загальне тло, у якому з’явилася стаття. Як виявляється, цей аспект, на думку Євросуду, є також дуже важливим.
Відомо, що українське законодавство доволі недосконале у частині захисту прав журналістів та позовів, що стосуються захисту честі та гідності. Втім, Україна ратифікувала Конвенцію з прав людини, а відтак тлумачення положень конвенції європейським судом, мають братися до уваги національними юрисдикційними органами. Інакше кажучи, українські суди мають зважати на європейську практику вирішення подібних суперечок.
Але це не означає, що законодавці не мусять реформувати норми вітчизняного права. Така реформа назріла, і судове рішення у справі Єльцова, яке багатьом може здатися, м'яко кажучи, неадекватним, - зайвий доказ на користь цієї тези.
Вікторія Петрова, Олег Целуйко, Інститут масової інформації
