Міні Давос, або " Авось дадуть"
Вівторок, 14 червня 2005, 19:17
Новий уряд говорить про більшу "прозорість", "чесність", "відкритість", але найбільш актуальним питанням для українців сьогодні є питання "де гроші?"
Адже президент Ющенко повинен встановити особливі відносини із Заходом - тією частиною світу, де знаходяться інвестиційні гроші. Ми всі були свідками теплого прийому, який президент мав у Європі та у США, не кажучи вже про чудову зустріч tête-à-tête з російськими олігархами. To де ж гроші?
На початку червня із Заходу до Києва попрямують учасники форуму в Давосі. Перевіряємо список запрошених… всі лідери світу запрошені, за винятком нового Папи Римського. Скільки з них дійсно приїде – мабуть, небагато, але Кваснєвський буде, гарантовано.
В запрошенні йдеться, що зібрання буде маленьким, не "форумом", і навіть не "самітом" (який відбудеться в Росії пізніше у жовтні), а всього-навсього "круглим столом". Іншими словами, це буде скорочений Давос, або "авось-дадуть-нам-гроші" типу збори.
Придивіться уважніше до списку запрошених, чи є там приватні інвестори, керівники інвестиційних фондів? Жодного!..
Українське мислення як фактор міжнародних стосунків
Ми, українці, вважаємо себе розумними людьми, але з першого моменту повної незалежності країни, ми на пряму почали говорити всьому світові, що маємо намір побудувати нову, конкурентноспроможну економіку. Іншими словами, ми почали казати високо конкурентоспроможним країнам світу: "Будь ласка допоможіть нам краще конкурувати з вами", і все очікуємо на суттєву допомогу.
Так, наприклад, у Давосі, президент заявив: "Україні необхідно, щоб ви приїхали, інвестували для того, щоб допомогти нам стати великою країною". І у відповідь на це українці отримали ось цей Авось.
Є три рівні міжнародної дискусії.
Найвищий, присвячений спільним людським цінностям, таким як мир, дружба, щастя, процвітання для всіх та інше. Взагалі кажучи, дипломатія починається на цьому рівні і відступає на цей рівень, коли переговори щодо практичних аспектів стикаються з серйозними труднощами. Важливо те, що на цьому рівні грошей немає.
Наступний рівень, так би мовити, перший поверх, це де країни обговорюють та узгоджують свої егоїстичні інтереси, шляхом знаходження синергії та спільних інтересів. На цьому рівні є певні гроші, але їх не так вже багато.
Наступний, підземний – силовий рівень політики, це де все присвячене саме грошам.
Є також два види мислення: дедуктивний та індуктивний.
Дедуктивне мислення притаманне українцям (а також росіянам і німцям), яке полягає в мисленні від загальних до конкретних понять. Саме завдяки цьому такі абстрактні науки як теоретична фізика, математика та філософія є традиційно добре розвиненими у цих країнах. І це саме тому студенти цих країн зобов'язують вивчати та відтворювати на іспитах точну, всеохоплюючу дефініцію цієї чи іншої концепції, або правила.
Індуктивне мислення є у протилежному напрямку, тобто від конкретного до загального. У англоcаксонських країнах, таких як США та Велика Британія, домінує саме індуктивне мислення, в якому великий наголос робиться на емпіричні знання.
Там від студентів вимагають сформулювати концепцію шляхом надання прикладів, порівнянь та різноманітної інформації. Коли, одного разу, знаменного Гарвардського професора Самюеля Хантінгтона попросили дати дефініцію поняттю "institution", він сказав, що він зробить ще краще, наводячи приклади "institutions".
Розбудовуючи зовнішню інвестиційну політику, дедуктивний розум розпочинає із загальних людських якостей, а потім намагається пробитися через національний інтерес до різних грошових схем. Це є більш важким і проблематичним процесом знаходження грошей.
Але саме через це українці мають великій успіх у різних форумах, загальних зборах, мирних ініціативах, де слова нічого не коштують. Саме завдяки цьому дедуктивному підходу українці також відомі своїм вмінням просити гроші у місцях, де це не сприймається.
Під час міжнародних конференцій, наприклад, досить часто можна побачити українського посадовця, який, не випускаючи із своїх рук обраного закордонного представника, гіпнотично намагається пояснити йому, що це саме в інтересах його країни допомогти реалізувати "процвітаючу Україну".
Інколи, деякі західні інтерпренери, які з тієї чи іншої прагматичної причини вбачають можливість заробити гроші на Україні, відповідають на безкінечні позиви українських посадовців про допомогу, але при тому будучи повністю ігнорантні щодо абстрактних ідей, які спонукають українців просити помочі. Ці підприємці приходять та інвестують в Україну, але для українців не бере багато часу, щоб "викрити" їх як егоїстів, жадібних людей та навіть хижаків.
Це "викриття" слугує моральною засадою для широковідомої української схильності відокремлення закордонних інвесторів від їх грошей. В приватному плані, у інвестиційних колах заходу, існують розмови щодо українського девізу, який використовується до міжнародних інвесторів "Дай нам гроші і геть!" або "Спершу дай нам гроші, а потім ми вирішимо, чи правильно ти нам дав гроші, щоб ми змогли їх залишити собі!".
Існує значна розбіжність між дедуктивним та індуктивним обґрунтуванням політики зовнішніх інвестицій.
Приватно, представники Заходу вважають, що українці є безпідставними і не дуже розумними, коли намагаються переконати їх дати гроші в ім'я якогось загального добра, або заради деяких буцімто ще не виявлених Заходом своїх національних інтересів.
Українці ж вважають, що представники заходу є лицемірами та лукавими, коли дають гроші заради того, щоб заробити більше грошей, і не намагаються допомогти українцям в ім'я високих ідей, які лежать в основі розуміння української зовнішньої інвестиційної політики.
Інвестори і інвестиції
Новий уряд ще не навчився вирішувати ці основні дефекти в українському міжнародному фінансовому підході, а замість цього намагається використати декілька нових хитрощів. Одна з яких це знову бути дівкою-на-виданні. "Україна зараз відкрита для бізнесу!" - стверджує недавнє гасло.
Але кого намагається розіграти уряд? З такими компаніями як Cargill, AES, Alfa Group, Swiss Bank Corp, ABB, Monzanto, які вже жирують на її подвір'ї, хто на Заході повірить, що Україна є країною для інвесторів першопрохідців?
Інший підхід, який можна помітити, це орієнтування більш за все на світових велетнів - корпорації та банки. Але зі зміною філософії уряду, чи матимуть українські підприємства якісь шанси в конкуренції з цими монстрами – корпораціями, без допомоги корумпованих посадовців?
Після перемоги на виборах в Санкт-Петербурзі Анатолій Собчак казав автору, що відтепер все буде гаразд, оскільки його стратегія буде полягати у співробітництві тільки з великими та сильними Західними компаніями.
Коли автор запитав його "Яким чином ці закордонні інвестори стали такими великими та сильними?" Собчак не зміг одразу відповісти. Можливо, у нього ця відповідь таки з'явилася з часом, коли через декілька років він прибув до Парижа, але ми вже ніколи не дізнаємося про це.
Зовсім нещодавно Україна стала намагатися використати іншу хитрість, щоб зaвабити закордонних інвесторів, а саме проводити на їх очах шмагування посадовців високого рангу.
Але якщо таке продовжуватиметься, то це тільки поставить Україну на один рівень із загальновідомим образом країни на тропічному острові, де заморський гість завжди прямує тільки до самого вождя для того, щоб вирішити будь-яке питання. Можна бачити, наскільки сучасною є країна, спостерігаючи на якому рівні її уряд взаємодіє з закордонними інвесторами. Чим нижче рівень, тим сучаснішою вона є.
Чи зможуть українці обдурити європейців
Щоб перейти до успішної зовнішньої інвестиційної політики, Україна має навчитися міркувати індуктивно, так як міркує більшість ділових людей світу. Ті, хто не ставиться до грошей прагматично, частіше їх не мають.
Наприклад, якщо Україна відчуває, що найкращим шляхом для неї сьогодні є вступ до Європейського Союзу, тo вона не повинна думати про історичні та культурні зв'язки з Європою, а про те, як, наприклад, вигідніше продати свої землі німцям.
Прийнявши рішення, українці мають думати не про історичні відносини королеви Анни з Києва з королівськими домами Європи а про те, що робити з грошима, які країна отримує від продажу промисловості, яка пересікається з французькою, a саме - пшеничної та аерокосмічної галузі. Таким чином українці будуть дійсно готові приєднатися до Європи сьогодні, коли вони будуть готові заплатити за це високу ціну.
І щоб українці не вирішували сьогодні, вони мають відкинути думку, що вони якось зможуть, по великому рахунку, перехитрити європейців, а саме, що вони зможуть переконати європейців дати їм гроші з якихось романтичних міркувань (як, наприклад, для підтримки завоювань помаранчевої революції), а потім використати ці гроші для відбудови українських підприємств, для того, щоб стати більш конкурентноспроможними з їх Європейськими аналогами.
Але якщо, будучи прагматичними та чесними з собою, українці дійдуть до висновку, що їх індустрії мають більшу цінність, ніж європейці згодні платити за них сьогодні, тоді українці повинні попрацювати над винайденням внутрішніх ресурсів для матеріалізації цих цінностей.
І тільки потім, як повністю самореалізована нація, подавати на членство у Європейському союзі. До речі, ця опція-стратегія все ще є відкритою для України, за умови якщо вона знайде шлях до швидкого розвитку своїх фінансових ринків.
Найбільший потенціал України сьогодні існує в її недорозвиненому ринку капіталів. Вісім українських бірж є маленькими та мілкими. Багацько компаній, що виставлені на фондовому ринку управляються на рівні феодальних відносин. Навряд чи можна згадати справу, коли мирним чи немирним шляхом компанії куплялися та продавалися через біржy.
В той час в газетах було багато статей про те, як компанії були захоплені, і нове керівництво призначено озброєними напіввійськовими угрупуваннями.
Додайте до цього реальну загрозу розмивання ціни акцій новими випусками, грубі маніпуляції річних зборів акціонерів та широко розповсюджену практику секретного відводу з-під контролю компаній, а потім розпродажу їх основних активів, і ви отримаєте відповідь на запитання - чому закордонні інвестори стороняться українських фондових ринків.
Цікаво, що ця ситуація продовжує існувати навіть за тих умов, коли вона не є вигідною для так званих олігархів, чий капітал є надзвичайно сконцентрованим, що робить їх уразливими мішенями реприватизації державою.
Український портфель цінних паперів залежить від урядових гарантій та представляє так званий sovereign ризик, який не є досить бажаним для західних інвесторів. Починаючи з надзвичайно високих відсотків, сьогодні український портфель цінних паперів виглядає майже повністю використаним з огляду на спроможність уряду його обслуговувати.
Взагалі Україні не потрібно більше боргів, їй все більше потрібні інвестиції у вигляді капіталу, особливо прямі інвестиції. Сьогодні основною перепоною у розвитку ринку прямих інвестицій стала відсутність в уряді країни основного плану, дорожньої мапи, яка би керувала інвестиційними діями як уряду, так і приватних інвесторів.
Такий план зумовив би формування фондів розвитку, які в свою чергу унеможливили би, серед іншого, передачу грошей до існуючого бюджету, або їх зникнення. Наявність плану та фондів привела би до створення сфер високої прибутковості, які залучали би приватний капітал та прискорили би загальну інвестиційну діяльність країни.
Що ще заважає
Сьогодні правда полягає в тому, що українці не знають, що робити зі справжніми інвестиційними грошима, a не грошима "подарунками".
Гроші, отримані від продажу бізнесу, основних засобів виробництва, або земельних ділянок використовують для задоволення своїх негайних індивідуальних потреб та потреб своїх сімей, що часто пов'язано з переведенням грошей за кордон.
Багато американських інвесторів скаржаться на те, що для них дуже важко серйозно думати про інвестиції в Україну або Росію, коли відтік капіталу з цих країн перебільшує його вливання.
Останнім часом почалось повернення цього капіталу під прикриттям інвестицій офшорних компаній, що зареєстровані на Кіпрі, Британських Віргінських островах та подібних місцях.
Але через невелику чисельність прибуткових сфер для інвестицій, в країні існує інфляційного плану середовище, у якому капітал, що повертається, не сприймається. Особливо, коли він починає конкурувати з місцевим капіталом шляхом підняття рівня корупції.
Підсумовуючи, можна сказати, що замість того, щоб проводити конференції по типу "авось" і сподіватись, що можна переконати закордонні уряди, що вони зацікавлені у розбудові процвітаючої та конкурентноспроможної індустрії України, українському уряду слід прийняти прагматичний, індуктивний підхід у питанні залучення грошей за кордоном.
Підхід, який спонукає створення фінансових структур для концентрації капіталу та плану для його прибуткового використання. Тоді, і тільки тоді, українці зможуть цінити дійсні інвестиції, a не "подарунки", що надходять з інших країн.
Тільки тоді українці зможуть посприяти у формуванні дієвого, взаємовигідного партнерства з іноземними підприємцями, яке у свою чергу слугуватиме приманкою для подальших грошових потоків ззовні.
Тоді, і тільки тоді, уряд зможе переконливо відповісти на більш болюче запитання, яке турбує сьогодні багатьох українців: "Де гроші?". Відповідаючи, що сьогодні, капіталізація України складає 8 мільярдів доларів у порівнянні з майже 150 мільярдами у таких країнах як Бразилія та 200 мільярдами у таких країнах як Південна Корея та Тайвань.
Іншими словами, за межами країни існує десь більше як 100 мільярдів доларів інвестицій для України, і ми нарешті мусимо мати прагматичний план та механізм, щоб всі ці інвестиції отримати.
Про автора. Юджин Д. Демченко, політичний та банківський експерт з досвідом роботи у провідних Американських банках (Chase Manhattan Bank та Bank of Boston), має ступінь магістра Міжнародних відносин від Стенфордського Університету, в минулому аспірант докторантури, викладач урядового факультету Гарвардського Університету та співробітник Центру Міжнародних відносин Гарвардського Університету.
Адже президент Ющенко повинен встановити особливі відносини із Заходом - тією частиною світу, де знаходяться інвестиційні гроші. Ми всі були свідками теплого прийому, який президент мав у Європі та у США, не кажучи вже про чудову зустріч tête-à-tête з російськими олігархами. To де ж гроші?
На початку червня із Заходу до Києва попрямують учасники форуму в Давосі. Перевіряємо список запрошених… всі лідери світу запрошені, за винятком нового Папи Римського. Скільки з них дійсно приїде – мабуть, небагато, але Кваснєвський буде, гарантовано.
В запрошенні йдеться, що зібрання буде маленьким, не "форумом", і навіть не "самітом" (який відбудеться в Росії пізніше у жовтні), а всього-навсього "круглим столом". Іншими словами, це буде скорочений Давос, або "авось-дадуть-нам-гроші" типу збори.
Придивіться уважніше до списку запрошених, чи є там приватні інвестори, керівники інвестиційних фондів? Жодного!..
Українське мислення як фактор міжнародних стосунків
Ми, українці, вважаємо себе розумними людьми, але з першого моменту повної незалежності країни, ми на пряму почали говорити всьому світові, що маємо намір побудувати нову, конкурентноспроможну економіку. Іншими словами, ми почали казати високо конкурентоспроможним країнам світу: "Будь ласка допоможіть нам краще конкурувати з вами", і все очікуємо на суттєву допомогу.
Так, наприклад, у Давосі, президент заявив: "Україні необхідно, щоб ви приїхали, інвестували для того, щоб допомогти нам стати великою країною". І у відповідь на це українці отримали ось цей Авось.
Є три рівні міжнародної дискусії.
Найвищий, присвячений спільним людським цінностям, таким як мир, дружба, щастя, процвітання для всіх та інше. Взагалі кажучи, дипломатія починається на цьому рівні і відступає на цей рівень, коли переговори щодо практичних аспектів стикаються з серйозними труднощами. Важливо те, що на цьому рівні грошей немає.
Наступний рівень, так би мовити, перший поверх, це де країни обговорюють та узгоджують свої егоїстичні інтереси, шляхом знаходження синергії та спільних інтересів. На цьому рівні є певні гроші, але їх не так вже багато.
Наступний, підземний – силовий рівень політики, це де все присвячене саме грошам.
Є також два види мислення: дедуктивний та індуктивний.
Дедуктивне мислення притаманне українцям (а також росіянам і німцям), яке полягає в мисленні від загальних до конкретних понять. Саме завдяки цьому такі абстрактні науки як теоретична фізика, математика та філософія є традиційно добре розвиненими у цих країнах. І це саме тому студенти цих країн зобов'язують вивчати та відтворювати на іспитах точну, всеохоплюючу дефініцію цієї чи іншої концепції, або правила.
Індуктивне мислення є у протилежному напрямку, тобто від конкретного до загального. У англоcаксонських країнах, таких як США та Велика Британія, домінує саме індуктивне мислення, в якому великий наголос робиться на емпіричні знання.
Там від студентів вимагають сформулювати концепцію шляхом надання прикладів, порівнянь та різноманітної інформації. Коли, одного разу, знаменного Гарвардського професора Самюеля Хантінгтона попросили дати дефініцію поняттю "institution", він сказав, що він зробить ще краще, наводячи приклади "institutions".
Розбудовуючи зовнішню інвестиційну політику, дедуктивний розум розпочинає із загальних людських якостей, а потім намагається пробитися через національний інтерес до різних грошових схем. Це є більш важким і проблематичним процесом знаходження грошей.
Але саме через це українці мають великій успіх у різних форумах, загальних зборах, мирних ініціативах, де слова нічого не коштують. Саме завдяки цьому дедуктивному підходу українці також відомі своїм вмінням просити гроші у місцях, де це не сприймається.
Під час міжнародних конференцій, наприклад, досить часто можна побачити українського посадовця, який, не випускаючи із своїх рук обраного закордонного представника, гіпнотично намагається пояснити йому, що це саме в інтересах його країни допомогти реалізувати "процвітаючу Україну".
Інколи, деякі західні інтерпренери, які з тієї чи іншої прагматичної причини вбачають можливість заробити гроші на Україні, відповідають на безкінечні позиви українських посадовців про допомогу, але при тому будучи повністю ігнорантні щодо абстрактних ідей, які спонукають українців просити помочі. Ці підприємці приходять та інвестують в Україну, але для українців не бере багато часу, щоб "викрити" їх як егоїстів, жадібних людей та навіть хижаків.
Це "викриття" слугує моральною засадою для широковідомої української схильності відокремлення закордонних інвесторів від їх грошей. В приватному плані, у інвестиційних колах заходу, існують розмови щодо українського девізу, який використовується до міжнародних інвесторів "Дай нам гроші і геть!" або "Спершу дай нам гроші, а потім ми вирішимо, чи правильно ти нам дав гроші, щоб ми змогли їх залишити собі!".
Існує значна розбіжність між дедуктивним та індуктивним обґрунтуванням політики зовнішніх інвестицій.
Приватно, представники Заходу вважають, що українці є безпідставними і не дуже розумними, коли намагаються переконати їх дати гроші в ім'я якогось загального добра, або заради деяких буцімто ще не виявлених Заходом своїх національних інтересів.
Українці ж вважають, що представники заходу є лицемірами та лукавими, коли дають гроші заради того, щоб заробити більше грошей, і не намагаються допомогти українцям в ім'я високих ідей, які лежать в основі розуміння української зовнішньої інвестиційної політики.
Інвестори і інвестиції
Новий уряд ще не навчився вирішувати ці основні дефекти в українському міжнародному фінансовому підході, а замість цього намагається використати декілька нових хитрощів. Одна з яких це знову бути дівкою-на-виданні. "Україна зараз відкрита для бізнесу!" - стверджує недавнє гасло.
Але кого намагається розіграти уряд? З такими компаніями як Cargill, AES, Alfa Group, Swiss Bank Corp, ABB, Monzanto, які вже жирують на її подвір'ї, хто на Заході повірить, що Україна є країною для інвесторів першопрохідців?
Інший підхід, який можна помітити, це орієнтування більш за все на світових велетнів - корпорації та банки. Але зі зміною філософії уряду, чи матимуть українські підприємства якісь шанси в конкуренції з цими монстрами – корпораціями, без допомоги корумпованих посадовців?
Після перемоги на виборах в Санкт-Петербурзі Анатолій Собчак казав автору, що відтепер все буде гаразд, оскільки його стратегія буде полягати у співробітництві тільки з великими та сильними Західними компаніями.
Коли автор запитав його "Яким чином ці закордонні інвестори стали такими великими та сильними?" Собчак не зміг одразу відповісти. Можливо, у нього ця відповідь таки з'явилася з часом, коли через декілька років він прибув до Парижа, але ми вже ніколи не дізнаємося про це.
Зовсім нещодавно Україна стала намагатися використати іншу хитрість, щоб зaвабити закордонних інвесторів, а саме проводити на їх очах шмагування посадовців високого рангу.
Але якщо таке продовжуватиметься, то це тільки поставить Україну на один рівень із загальновідомим образом країни на тропічному острові, де заморський гість завжди прямує тільки до самого вождя для того, щоб вирішити будь-яке питання. Можна бачити, наскільки сучасною є країна, спостерігаючи на якому рівні її уряд взаємодіє з закордонними інвесторами. Чим нижче рівень, тим сучаснішою вона є.
Чи зможуть українці обдурити європейців
Щоб перейти до успішної зовнішньої інвестиційної політики, Україна має навчитися міркувати індуктивно, так як міркує більшість ділових людей світу. Ті, хто не ставиться до грошей прагматично, частіше їх не мають.
Наприклад, якщо Україна відчуває, що найкращим шляхом для неї сьогодні є вступ до Європейського Союзу, тo вона не повинна думати про історичні та культурні зв'язки з Європою, а про те, як, наприклад, вигідніше продати свої землі німцям.
Прийнявши рішення, українці мають думати не про історичні відносини королеви Анни з Києва з королівськими домами Європи а про те, що робити з грошима, які країна отримує від продажу промисловості, яка пересікається з французькою, a саме - пшеничної та аерокосмічної галузі. Таким чином українці будуть дійсно готові приєднатися до Європи сьогодні, коли вони будуть готові заплатити за це високу ціну.
І щоб українці не вирішували сьогодні, вони мають відкинути думку, що вони якось зможуть, по великому рахунку, перехитрити європейців, а саме, що вони зможуть переконати європейців дати їм гроші з якихось романтичних міркувань (як, наприклад, для підтримки завоювань помаранчевої революції), а потім використати ці гроші для відбудови українських підприємств, для того, щоб стати більш конкурентноспроможними з їх Європейськими аналогами.
Але якщо, будучи прагматичними та чесними з собою, українці дійдуть до висновку, що їх індустрії мають більшу цінність, ніж європейці згодні платити за них сьогодні, тоді українці повинні попрацювати над винайденням внутрішніх ресурсів для матеріалізації цих цінностей.
І тільки потім, як повністю самореалізована нація, подавати на членство у Європейському союзі. До речі, ця опція-стратегія все ще є відкритою для України, за умови якщо вона знайде шлях до швидкого розвитку своїх фінансових ринків.
Найбільший потенціал України сьогодні існує в її недорозвиненому ринку капіталів. Вісім українських бірж є маленькими та мілкими. Багацько компаній, що виставлені на фондовому ринку управляються на рівні феодальних відносин. Навряд чи можна згадати справу, коли мирним чи немирним шляхом компанії куплялися та продавалися через біржy.
В той час в газетах було багато статей про те, як компанії були захоплені, і нове керівництво призначено озброєними напіввійськовими угрупуваннями.
Додайте до цього реальну загрозу розмивання ціни акцій новими випусками, грубі маніпуляції річних зборів акціонерів та широко розповсюджену практику секретного відводу з-під контролю компаній, а потім розпродажу їх основних активів, і ви отримаєте відповідь на запитання - чому закордонні інвестори стороняться українських фондових ринків.
Цікаво, що ця ситуація продовжує існувати навіть за тих умов, коли вона не є вигідною для так званих олігархів, чий капітал є надзвичайно сконцентрованим, що робить їх уразливими мішенями реприватизації державою.
Український портфель цінних паперів залежить від урядових гарантій та представляє так званий sovereign ризик, який не є досить бажаним для західних інвесторів. Починаючи з надзвичайно високих відсотків, сьогодні український портфель цінних паперів виглядає майже повністю використаним з огляду на спроможність уряду його обслуговувати.
Взагалі Україні не потрібно більше боргів, їй все більше потрібні інвестиції у вигляді капіталу, особливо прямі інвестиції. Сьогодні основною перепоною у розвитку ринку прямих інвестицій стала відсутність в уряді країни основного плану, дорожньої мапи, яка би керувала інвестиційними діями як уряду, так і приватних інвесторів.
Такий план зумовив би формування фондів розвитку, які в свою чергу унеможливили би, серед іншого, передачу грошей до існуючого бюджету, або їх зникнення. Наявність плану та фондів привела би до створення сфер високої прибутковості, які залучали би приватний капітал та прискорили би загальну інвестиційну діяльність країни.
Що ще заважає
Сьогодні правда полягає в тому, що українці не знають, що робити зі справжніми інвестиційними грошима, a не грошима "подарунками".
Гроші, отримані від продажу бізнесу, основних засобів виробництва, або земельних ділянок використовують для задоволення своїх негайних індивідуальних потреб та потреб своїх сімей, що часто пов'язано з переведенням грошей за кордон.
Багато американських інвесторів скаржаться на те, що для них дуже важко серйозно думати про інвестиції в Україну або Росію, коли відтік капіталу з цих країн перебільшує його вливання.
Останнім часом почалось повернення цього капіталу під прикриттям інвестицій офшорних компаній, що зареєстровані на Кіпрі, Британських Віргінських островах та подібних місцях.
Але через невелику чисельність прибуткових сфер для інвестицій, в країні існує інфляційного плану середовище, у якому капітал, що повертається, не сприймається. Особливо, коли він починає конкурувати з місцевим капіталом шляхом підняття рівня корупції.
Підсумовуючи, можна сказати, що замість того, щоб проводити конференції по типу "авось" і сподіватись, що можна переконати закордонні уряди, що вони зацікавлені у розбудові процвітаючої та конкурентноспроможної індустрії України, українському уряду слід прийняти прагматичний, індуктивний підхід у питанні залучення грошей за кордоном.
Підхід, який спонукає створення фінансових структур для концентрації капіталу та плану для його прибуткового використання. Тоді, і тільки тоді, українці зможуть цінити дійсні інвестиції, a не "подарунки", що надходять з інших країн.
Тільки тоді українці зможуть посприяти у формуванні дієвого, взаємовигідного партнерства з іноземними підприємцями, яке у свою чергу слугуватиме приманкою для подальших грошових потоків ззовні.
Тоді, і тільки тоді, уряд зможе переконливо відповісти на більш болюче запитання, яке турбує сьогодні багатьох українців: "Де гроші?". Відповідаючи, що сьогодні, капіталізація України складає 8 мільярдів доларів у порівнянні з майже 150 мільярдами у таких країнах як Бразилія та 200 мільярдами у таких країнах як Південна Корея та Тайвань.
Іншими словами, за межами країни існує десь більше як 100 мільярдів доларів інвестицій для України, і ми нарешті мусимо мати прагматичний план та механізм, щоб всі ці інвестиції отримати.
Про автора. Юджин Д. Демченко, політичний та банківський експерт з досвідом роботи у провідних Американських банках (Chase Manhattan Bank та Bank of Boston), має ступінь магістра Міжнародних відносин від Стенфордського Університету, в минулому аспірант докторантури, викладач урядового факультету Гарвардського Університету та співробітник Центру Міжнародних відносин Гарвардського Університету.
