Симптоми вже знайомої хвороби
Середа, 1 червня 2005, 16:48
Не люблять українські політики незалежних журналістів та медіа.
Це діагноз як тих, що нині вже називається опозицією, так і тих, хто віднедавна зветься владою. Попередні пробували не просто вказувати журналістам, що робити, а намагалися навіть підмінити журналістику своїми PR-розробками у вигляді темників.
Нинішні до цього не дійшли. Принаймні поки що. Але ознаки хвороби цілком виразні.
Починається вона з того, що спочатку пресу намагаються вперто не помічати.
Це вже проходили і у випадку із Піскуном, якого залишили на посаді всупереч заявам всіх постраждалих у справі Гонгадзе та іншим резонансним справам, до яких мав причетність старий новий генпрокурор.
Так і у випадку з Романом Зваричем, коли ніхто з політиків навіть не намагався коментувати сенсацію із видуманим дипломом сумнозвісного правника. І у випадку з деякими вельми сумнівними призначеннями, типу Юрія Соловкова.
Далі – більше.
Коли журналісти, відчувши вітер задекларованої свободи, спробували досить наполегливо доводити свою позицію як суспільству, так і політикам, останні почали дратуватися, і щоразу, як вони чули незручне для себе питання чи інформацію, це дратування ставало все помітнішим.
Від останньої прес-конференції президента у багатьох колег залишилося якесь сюрреалістичне враження, на кшталт дежа вю. Ніби все, що спостерігали в Українському домі, ми вже десь чули і бачили у тому дореволюційному житті.
Ті ж інтонації, те ж небажання не те що відповідати, а навіть вислуховувати незручні запитання та навіть бачити незручних журналістів; а з іншого боку, така ж поблажлива усмішка, почувши компліменти.
Ну а відповідь про Зварича була взагалі вершиною політичної майстерності президента – "Друзі, досить спекулювати на цій темі".
Всі ці "друзі" в шоці, бо не можуть зрозуміти, хто насправді спекулює і чому президент з іміджем демократичного прозахідного лідера закликає не просто примиритися з брехнею міністра юстиції, а ще й звинувачує тих, хто виявив цю брехню.
Далі цю тему вже підхопив президентський кум – Петро Порошенко.
Цей державний муж, що опікується державною безпекою та має великі інтереси в різних бізнесах, в тому числі і медійному, взагалі закликав журналістів вибачитися і натякнув, що їм варто було б ще й пану міністру Зваричу компенсувати витрати на поїздку до Штатів, коли він там відшукував якісь папери. До речі, ті папери відразу передали "кому треба", тобто, напевно, самому пану Порошенку, але чомусь так і не показали журналістам.
А ще один симтомчик – це задіювати журналістів у своїх політичних війнах, тобто просто використовувати їх.
Наприклад, "5 канал" будь-які висловлювання про можливість відставки Тимошенко цитує практично у кожному випуску новин, та навіть виставляє у спеціальну заставочку "Відставка Тимошенко". Такі речі, як правило, практикують щодо подій, які вже відбулися, - інакше може спрацювати ефект, подібний до "25 кадру", коли тобі та фраза так часто з'являтиметься на екрані, що ти почнеш сприймати написане за дійсне.
Той самий Зварич теж любитель публічно покритикувати роботу уряду, в якому до речі він і працює. Останнім часом до критиків долучився і Анатолій Кінах, який теж починає через ЗМІ тиснути на прем'єра, оголошуючи про список з 29 підприємств для реприватизації, коли уряд такого рішення насправді не приймав.
І справа не в позиції прем'єра по цій складній темі, справа у наявності інформації, яку "запускають" з певною метою і через певні канали.
А ще нові українські можновладці страшенно не люблять навіть натяку на критику на свою адресу. Тоді в них спрацьовує такий собі інстинкт самозахисту, і вони відразу ставлять діагноз, але не собі, а чомусь журналістам. Всіляка критика – це, мовляв, провокація.
Саме так вже згадувана прем'єр-міністр через свою прес-службу прокоментувала статтю Юлії Мостової у "Дзеркалі тижня" – "інформаційні провокації у пресі". Але президент пішов ще далі, він сказав, тижневик пише "байки".
При цьому жоден із перших осіб країни не задав собі праці спростувати цю інформацію і сказати – "я нічого не казав про відставку Тимошенко". Без цього будь-які спростування не мають жодного сенсу і є просто викликом влади всім журналістам.
У ситуації з "ДТ", як би хто не сприймав слова Ющенка, очевидно, що вони були. Для цього першим висновком президента мало б бути бажання бути більш стриманим у політичних заявах, навіть якщо вони звучать у дуже вузькому колі, а зовсім не публічне "опускання" незалежної преси.
Так, незалежну пресу ніхто не любить, може тому в Україні ніхто з можновладців не зацікавлений у медіа, як бізнес-проектах, так і в громадському телебаченні та радіо, яке буде значно менш залежним від держави, ніж державне.
Попри всілякі обіцянки про суспільне мовлення, його створення таки відтягли до виборів, адже ці вибори є головним, на що орієнтується влада. А критика під час виборчої кампанії – це особливо дошкульно і травматично, бо це може вилитися у конкретні цифри, а значить і в конкретну владу.
Державне телебачення зазвичай владу не критикувало, і навряд чи буде критикувати зараз, коли на його чолі стоїть політик з числа владної команди.
Все це поки що невеликі ланки, але вони вже почали складатися у ланцюжок непорозумінь між журналістами та можновладцями. Насамперед, на рівні розуміння, що таке всі ці гарні визначення, про які так багато говорять політики: "свобода слова", "четверта влада", "незалежні медіа", "відкритість та демократичність" і як це працює.
А без цього розуміння, нам значно ближче назад у старі часи, аніж вперед – до Європи.
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
Це діагноз як тих, що нині вже називається опозицією, так і тих, хто віднедавна зветься владою. Попередні пробували не просто вказувати журналістам, що робити, а намагалися навіть підмінити журналістику своїми PR-розробками у вигляді темників.
Нинішні до цього не дійшли. Принаймні поки що. Але ознаки хвороби цілком виразні.
Починається вона з того, що спочатку пресу намагаються вперто не помічати.
Це вже проходили і у випадку із Піскуном, якого залишили на посаді всупереч заявам всіх постраждалих у справі Гонгадзе та іншим резонансним справам, до яких мав причетність старий новий генпрокурор.
Так і у випадку з Романом Зваричем, коли ніхто з політиків навіть не намагався коментувати сенсацію із видуманим дипломом сумнозвісного правника. І у випадку з деякими вельми сумнівними призначеннями, типу Юрія Соловкова.
Далі – більше.
Коли журналісти, відчувши вітер задекларованої свободи, спробували досить наполегливо доводити свою позицію як суспільству, так і політикам, останні почали дратуватися, і щоразу, як вони чули незручне для себе питання чи інформацію, це дратування ставало все помітнішим.
Від останньої прес-конференції президента у багатьох колег залишилося якесь сюрреалістичне враження, на кшталт дежа вю. Ніби все, що спостерігали в Українському домі, ми вже десь чули і бачили у тому дореволюційному житті.
Ті ж інтонації, те ж небажання не те що відповідати, а навіть вислуховувати незручні запитання та навіть бачити незручних журналістів; а з іншого боку, така ж поблажлива усмішка, почувши компліменти.
Ну а відповідь про Зварича була взагалі вершиною політичної майстерності президента – "Друзі, досить спекулювати на цій темі".
Всі ці "друзі" в шоці, бо не можуть зрозуміти, хто насправді спекулює і чому президент з іміджем демократичного прозахідного лідера закликає не просто примиритися з брехнею міністра юстиції, а ще й звинувачує тих, хто виявив цю брехню.
Далі цю тему вже підхопив президентський кум – Петро Порошенко.
Цей державний муж, що опікується державною безпекою та має великі інтереси в різних бізнесах, в тому числі і медійному, взагалі закликав журналістів вибачитися і натякнув, що їм варто було б ще й пану міністру Зваричу компенсувати витрати на поїздку до Штатів, коли він там відшукував якісь папери. До речі, ті папери відразу передали "кому треба", тобто, напевно, самому пану Порошенку, але чомусь так і не показали журналістам.
 |
Наприклад, "5 канал" будь-які висловлювання про можливість відставки Тимошенко цитує практично у кожному випуску новин, та навіть виставляє у спеціальну заставочку "Відставка Тимошенко". Такі речі, як правило, практикують щодо подій, які вже відбулися, - інакше може спрацювати ефект, подібний до "25 кадру", коли тобі та фраза так часто з'являтиметься на екрані, що ти почнеш сприймати написане за дійсне.
Той самий Зварич теж любитель публічно покритикувати роботу уряду, в якому до речі він і працює. Останнім часом до критиків долучився і Анатолій Кінах, який теж починає через ЗМІ тиснути на прем'єра, оголошуючи про список з 29 підприємств для реприватизації, коли уряд такого рішення насправді не приймав.
І справа не в позиції прем'єра по цій складній темі, справа у наявності інформації, яку "запускають" з певною метою і через певні канали.
А ще нові українські можновладці страшенно не люблять навіть натяку на критику на свою адресу. Тоді в них спрацьовує такий собі інстинкт самозахисту, і вони відразу ставлять діагноз, але не собі, а чомусь журналістам. Всіляка критика – це, мовляв, провокація.
Саме так вже згадувана прем'єр-міністр через свою прес-службу прокоментувала статтю Юлії Мостової у "Дзеркалі тижня" – "інформаційні провокації у пресі". Але президент пішов ще далі, він сказав, тижневик пише "байки".
При цьому жоден із перших осіб країни не задав собі праці спростувати цю інформацію і сказати – "я нічого не казав про відставку Тимошенко". Без цього будь-які спростування не мають жодного сенсу і є просто викликом влади всім журналістам.
У ситуації з "ДТ", як би хто не сприймав слова Ющенка, очевидно, що вони були. Для цього першим висновком президента мало б бути бажання бути більш стриманим у політичних заявах, навіть якщо вони звучать у дуже вузькому колі, а зовсім не публічне "опускання" незалежної преси.
Так, незалежну пресу ніхто не любить, може тому в Україні ніхто з можновладців не зацікавлений у медіа, як бізнес-проектах, так і в громадському телебаченні та радіо, яке буде значно менш залежним від держави, ніж державне.
Попри всілякі обіцянки про суспільне мовлення, його створення таки відтягли до виборів, адже ці вибори є головним, на що орієнтується влада. А критика під час виборчої кампанії – це особливо дошкульно і травматично, бо це може вилитися у конкретні цифри, а значить і в конкретну владу.
Державне телебачення зазвичай владу не критикувало, і навряд чи буде критикувати зараз, коли на його чолі стоїть політик з числа владної команди.
Все це поки що невеликі ланки, але вони вже почали складатися у ланцюжок непорозумінь між журналістами та можновладцями. Насамперед, на рівні розуміння, що таке всі ці гарні визначення, про які так багато говорять політики: "свобода слова", "четверта влада", "незалежні медіа", "відкритість та демократичність" і як це працює.
А без цього розуміння, нам значно ближче назад у старі часи, аніж вперед – до Європи.
Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації
