Сто днів в опозиції
П'ятниця, 6 травня 2005, 10:01
Прийнято вважати, що сто днів – достатній період, щоб зробити перші підсумки діяльності влади. Якщо це твердження правильне стосовно влади, то його можна застосувати для опозиції, яка прагне стати владою.
Головним досягненням української опозиції за сто днів діяльності президента Віктора Ющенка та уряду Юлії Тимошенко став факт присутності опозиції як політичного явища. Думаю, що "сто днів" поклали край дискусіям стосовно питання "існує чи не існує" в Україні опозиція до чинної влади.
Відповідь – існує.
Останні соціологічні дослідження свідчать, що лідером опозиційного руху залишається екс-прем'єр-міністр України Віктор Янукович та Партія регіонів, яку він очолює.
Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" і Київським міжнародним інститутом соціології, більше ніж тринадцять відсотків виборців готові проголосувати за Партію регіонів як політичну силу, що ідентифікує себе як противага існуючій владі.
У решти опозиціонерів результат скромніший. Рейтинг Комуністичної партії України – 6,5 відсотків, Прогресивної соціалістичної партії України – 4,2. Решта – практично без рейтингу.
При цьому доволі чітко викристалізувалися ідеологічні й політичні засади опозиції. Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об’єднана), КПУ, ПСПУ та інші опозиціонери сповідують приблизно однакові принципи, що їх можна образно означити як "проросійська орієнтація".
Складовими цього курсу є обстоювання російської концепції ЄЕП, не сприйняття ідеї швидкої інтеграції України в ЄС та категоричне заперечення вступу нашої країни в НАТО.
У внутрішній політиці усіх опозиціонерів об'єднує ідея надання російській мові статусу офіційної, тобто другої державної; не сприйняття кадрової політики існуючої влади; переконаність у тому, що соціально-економічні перетворення в державі неминуче призведуть до "краху".
"Сто днів" структурували опозицію "по рангу". Лідером залишається Партія регіонів на чолі із Януковичем, який незважаючи на суттєве падіння рейтингу, залишається одноосібним лідером-опозиціонером.
Правда, ця "одноосібність" пояснюється не стільки особливими лідерськими властивостями Януковича, як слабкістю тих, хто прагне стати "прапором" опозиції. Голова СДПУ(о) Віктор Медведчук, голова прогресивних соціалістів Наталія Вітренко, новоспечений "трудовик" Валерій Коновалюк, не кажучи вже про Корчинського, Тараса Чорновола чи екс-генпрокурора Геннадія Васильєва, по суті трансформувалися у маргінальних політиків, що лише прагнуть здобути лідерські позиції.
Ось і все, що можна зарахувати до так званого позитиву опозиції.
Негативів значно більше. По-перше, "сто днів" показали, що в опозиції практично відсутні бійцівські якості. "Список Луценка" скоріше деморалізував, аніж мобілізував опозицію. Хоч мало бути навпаки.
По-друге, за "сто днів" опозиція не спромоглася організувати жодного масового виступу проти "режиму". Заходи на підтримку "жертви списку Луценка" Колесникова були більше театральними, аніж публічними, а наметове містечко у Маріїнському парку так і не перетворилося в оплот "синьо-білої революції".
Що більше діючи за принципом "головне встрянути у бійку", опозиція не передбачила варіанта відступу. У результаті сотні людей, що приїхали до Києва захищати Колесникова, рано чи пізно від'їдуть із столиці деморалізованими.
В цілому тактика запозичення в "помаранчевих" методів опозиційної діяльності провалилася. Новітні опозиціонери так і не усвідомили того, що справжній "бунт", "повстання" чи "революція" не плануються у затишних і комфортних кабінетах. Вони взагалі не плануються.
Нова опозиція страждає тим, чим і стара – ідеологічною несумісністю, а відтак браком єдності.
Каменем спотикання на опозиційній ниві як завжди виступають комуністи. З одного боку, вони вперто не визнають факту, що їх потяг уже за горизонтом, а з другого - намагаються всіляко демонструвати, що справжня опозиція - це виключно КПУ та її лідер Петро Симоненко.
На "сто днів" Симоненко заявив, що комуністам вдалося створити "Лівий фронт", який очолить боротьбу з "буржуазним режимом Ющенка". При цьому перший комуніст не уточнив, хто саме об'єднався у "фронт". Очевидно, що "фронтовиками" стали маловідомі ліві й проросійські угрупування, що не відіграють суттєвої ролі у політичному житті держави.
Особливими здобутками не можуть похвалитися інші суб'єкти опозиційного руху. СДПУ(о) та "Трудова Україна" лише провели з'їзди й визначилися, що вони в опозиції: перші у "класичній", другі – "кваліфікованій".
Прогресивні соціалісти, які у ролі "гарматного м’яса" брали активну участь у заходах Партії регіонів та СДПУ(о) фактично скомпрометували себе співпрацею із представниками цих "буржуазних партій".
Практично зникли з політичної арени Дмитро Корчинський та очолювана ним партія "Братство". Точніше - із суб'єктів політичного процесу, вони перетворилися в об'єкт уваги МВС, зокрема його підрозділу, що спеціалізується з боротьби із хуліганством.
Важливим підсумком "ста днів" опозиції стало усвідомлення, що переліком існуючих опозиційних партій та організацій опозиційний рух не вичерпується.
"Удар в спину" новій владі готова нанести Соцпартія на чолі з Олександром Морозом. Лідер соціалістів впродовж "ста днів" те і робив, що готував ґрунт для можливого переходу в опозицію.
"Перший дзвінок" пролунав біля стін Будинку уряду України, куди соціалісти стягнули своїх прихильників з метою протесту проти діяльності Кабміну в аграрному секторі. Цвіт Соціалістичної партії – міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, міністр сільського господарства Олександр Баранівський та міністр науки й освіти Станіслав Ніколаєнко вислуховували скавуління телят і поросят, яких під стінами Будинку уряду й парламенту мордували рядові соціалісти.
Згодом СПУ зробила заяву, що виступає проти вступу України в НАТО, що на ділі означає недовіру зовнішньополітичному курсу нового керівництва. Врешті, на зборах представників рад усіх рівнів Олександр Мороз вдався до критики влади за небажання проводити політичну реформу, яка позбавляє чинного президента його теперішніх повноважень.
До цього можна додати сумнівний з точки зору пріоритетів нинішньої влади альянс СПУ з українофобською партією Росії "Родіна".
... Нинішня опозиція постійно наголошує, що існуюча влада не вічна і її неодмінно буде замінено. Це справедливе твердження. Однак при цьому не слід забувати, що воно стосується й опозиції.
Головним досягненням української опозиції за сто днів діяльності президента Віктора Ющенка та уряду Юлії Тимошенко став факт присутності опозиції як політичного явища. Думаю, що "сто днів" поклали край дискусіям стосовно питання "існує чи не існує" в Україні опозиція до чинної влади.
Відповідь – існує.
Останні соціологічні дослідження свідчать, що лідером опозиційного руху залишається екс-прем'єр-міністр України Віктор Янукович та Партія регіонів, яку він очолює.
Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" і Київським міжнародним інститутом соціології, більше ніж тринадцять відсотків виборців готові проголосувати за Партію регіонів як політичну силу, що ідентифікує себе як противага існуючій владі.
У решти опозиціонерів результат скромніший. Рейтинг Комуністичної партії України – 6,5 відсотків, Прогресивної соціалістичної партії України – 4,2. Решта – практично без рейтингу.
При цьому доволі чітко викристалізувалися ідеологічні й політичні засади опозиції. Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об’єднана), КПУ, ПСПУ та інші опозиціонери сповідують приблизно однакові принципи, що їх можна образно означити як "проросійська орієнтація".
Складовими цього курсу є обстоювання російської концепції ЄЕП, не сприйняття ідеї швидкої інтеграції України в ЄС та категоричне заперечення вступу нашої країни в НАТО.
У внутрішній політиці усіх опозиціонерів об'єднує ідея надання російській мові статусу офіційної, тобто другої державної; не сприйняття кадрової політики існуючої влади; переконаність у тому, що соціально-економічні перетворення в державі неминуче призведуть до "краху".
"Сто днів" структурували опозицію "по рангу". Лідером залишається Партія регіонів на чолі із Януковичем, який незважаючи на суттєве падіння рейтингу, залишається одноосібним лідером-опозиціонером.
Правда, ця "одноосібність" пояснюється не стільки особливими лідерськими властивостями Януковича, як слабкістю тих, хто прагне стати "прапором" опозиції. Голова СДПУ(о) Віктор Медведчук, голова прогресивних соціалістів Наталія Вітренко, новоспечений "трудовик" Валерій Коновалюк, не кажучи вже про Корчинського, Тараса Чорновола чи екс-генпрокурора Геннадія Васильєва, по суті трансформувалися у маргінальних політиків, що лише прагнуть здобути лідерські позиції.
Ось і все, що можна зарахувати до так званого позитиву опозиції.
Негативів значно більше. По-перше, "сто днів" показали, що в опозиції практично відсутні бійцівські якості. "Список Луценка" скоріше деморалізував, аніж мобілізував опозицію. Хоч мало бути навпаки.
По-друге, за "сто днів" опозиція не спромоглася організувати жодного масового виступу проти "режиму". Заходи на підтримку "жертви списку Луценка" Колесникова були більше театральними, аніж публічними, а наметове містечко у Маріїнському парку так і не перетворилося в оплот "синьо-білої революції".
Що більше діючи за принципом "головне встрянути у бійку", опозиція не передбачила варіанта відступу. У результаті сотні людей, що приїхали до Києва захищати Колесникова, рано чи пізно від'їдуть із столиці деморалізованими.
В цілому тактика запозичення в "помаранчевих" методів опозиційної діяльності провалилася. Новітні опозиціонери так і не усвідомили того, що справжній "бунт", "повстання" чи "революція" не плануються у затишних і комфортних кабінетах. Вони взагалі не плануються.
Нова опозиція страждає тим, чим і стара – ідеологічною несумісністю, а відтак браком єдності.
Каменем спотикання на опозиційній ниві як завжди виступають комуністи. З одного боку, вони вперто не визнають факту, що їх потяг уже за горизонтом, а з другого - намагаються всіляко демонструвати, що справжня опозиція - це виключно КПУ та її лідер Петро Симоненко.
На "сто днів" Симоненко заявив, що комуністам вдалося створити "Лівий фронт", який очолить боротьбу з "буржуазним режимом Ющенка". При цьому перший комуніст не уточнив, хто саме об'єднався у "фронт". Очевидно, що "фронтовиками" стали маловідомі ліві й проросійські угрупування, що не відіграють суттєвої ролі у політичному житті держави.
Особливими здобутками не можуть похвалитися інші суб'єкти опозиційного руху. СДПУ(о) та "Трудова Україна" лише провели з'їзди й визначилися, що вони в опозиції: перші у "класичній", другі – "кваліфікованій".
Прогресивні соціалісти, які у ролі "гарматного м’яса" брали активну участь у заходах Партії регіонів та СДПУ(о) фактично скомпрометували себе співпрацею із представниками цих "буржуазних партій".
Практично зникли з політичної арени Дмитро Корчинський та очолювана ним партія "Братство". Точніше - із суб'єктів політичного процесу, вони перетворилися в об'єкт уваги МВС, зокрема його підрозділу, що спеціалізується з боротьби із хуліганством.
Важливим підсумком "ста днів" опозиції стало усвідомлення, що переліком існуючих опозиційних партій та організацій опозиційний рух не вичерпується.
"Удар в спину" новій владі готова нанести Соцпартія на чолі з Олександром Морозом. Лідер соціалістів впродовж "ста днів" те і робив, що готував ґрунт для можливого переходу в опозицію.
"Перший дзвінок" пролунав біля стін Будинку уряду України, куди соціалісти стягнули своїх прихильників з метою протесту проти діяльності Кабміну в аграрному секторі. Цвіт Соціалістичної партії – міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, міністр сільського господарства Олександр Баранівський та міністр науки й освіти Станіслав Ніколаєнко вислуховували скавуління телят і поросят, яких під стінами Будинку уряду й парламенту мордували рядові соціалісти.
Згодом СПУ зробила заяву, що виступає проти вступу України в НАТО, що на ділі означає недовіру зовнішньополітичному курсу нового керівництва. Врешті, на зборах представників рад усіх рівнів Олександр Мороз вдався до критики влади за небажання проводити політичну реформу, яка позбавляє чинного президента його теперішніх повноважень.
До цього можна додати сумнівний з точки зору пріоритетів нинішньої влади альянс СПУ з українофобською партією Росії "Родіна".
... Нинішня опозиція постійно наголошує, що існуюча влада не вічна і її неодмінно буде замінено. Це справедливе твердження. Однак при цьому не слід забувати, що воно стосується й опозиції.
