Чорне й біле у помаранчевому
Середа, 4 травня 2005, 15:21
Як відомо, Пауло Коельо наполіг на тому, щоб його останній роман – "Заїр" – був перекладений в першу чергу українською мовою. Роман вийшов слабким, відверто слабким – таке враження, що книжка написана тільки для того, аби було що перекладати. Країна, звідки Коельо привіз собі вишиванку і де перемогла помаранчева революція, вочевидь, потребувала заохочення.
Але ось вам сюжет: панянка на книжковій розкладці, продаючи "Заїр", винувато розводить руками: "К сожалению, по-русски – нет. Будут, но позже. И, конечно, дороже. Так что если хотите – берите (гидливо) эту...".
Ні, нічого не зрозумів один з трьох найпопулярніших письменників світу про цю країну! Тож дарма затіяв роман зі згадками про битву за Сталінград, ворогів народу, степи Казахстану, комуністичну владу тощо.
Говорять, що головна заповідь письменника – писати про те, що знаєш. І порушувати її – означає псувати власне мистецьке реноме. Хоча, якщо це втішить знаменитого бразильця, мало хто з тих, що живуть в Україні, самі розуміють власну державу. Тим паче – її владу. І нинішню в тому числі.
Революція любить своїх героїв глибоко у душі. Щоправда, дуже глибоко...
А тепер про владу. Хоча ні, спочатку іще пару слів про книгу, але вже іншу. Наприкінці позаминулого тижня Мирослава Гонгадзе, завершуючи відвідини України, провела презентацію своєї книжки "Розірваний нерв". Те, що вийшло з-під її пера, не є історією Мирослави та Георгія – протагоністів, розлучених "країною, де вбивають людей", як кажуть їхні діти.
Це й не хроніка справи Гонгадзе, і не збірка розшифровок від майора Мельниченка. Написане Мирославою є радше нарисом подій, які розпочалися в Україні наприкінці 2000-го року й тривали до весни 2001-го. Це – "Україна без Кучми", осмислена з просторової та часової відстані, це, так би мовити, "Нульовий український"...
Навіть на обкладинці книжки – "картинка" з подій 9 березня 2001 року, вибрана, вочевидь не випадково, а зумисно – щоб ще й візуально проанонсувати її зміст.
Отже, тодішня "УБК" з побоїщем на Банковій та політв'язнями людям іще болить. Причому болить "на найвищому рівні". Адже присутній на презентації активіст й натхненник "Пори" Михайло Свистович принагідно вставляє репліку про те, що на власні вуха чув, як Віктор Ющенко віддав пошану тій "революції", без якої, мовляв, не визріли б теперішні наші помаранчі.
Цілком слушна думка. І приємний для учасників тих подій факт – президент про них пам'ятає. Для більшої пасторальності додам іще дещо: президент пам'ятав про політв'язнів також і у статусі опозиціонера, чия політична сила готувалась виборювати перемогу на минулих парламентських виборах. В лютому 2002-го, на Львівщині, Ющенко казав: "Ці хлопці сидять за Україну".
Так, вони дійсно сиділи за Україну і відсиділи стільки, скільки Україна (=Кучма) їм відміряла. Тепер Україні (=Ющенку) не треба навіть дбати про те, щоб їх звільняти, клопоту у теперішнього гаранта взагалі обмаль – лише реабілітувати своїм указом політв'язнів, скасувати їхні судимості – щоб слова про "цих хлопців" перестали бути порожнім коливанням повітря.
Але Ющенко цього не робить. Так, у президента – до лиха проблем з країною, яка його обрала. Але, як на мою скромну думку, є просто важливі зобов'язання, дуже важливі зобов'язання та зобов'язання номер один.
До останніх належить і виконання того, що В.Ю. обіцяв Лесі Гонгадзе. Іще на початку зими президент спитав у матері Георгія, що він може для неї зробити. Та попросила лише одного – остаточної експертизи "таращанського тіла". І стала чекати обіцяного. Знаю достеменно, від самої ж пані Лесі, що чекає вона й досі – вже третій місяць поспіль, тим часом як за дослідження генетичних зразків ніхто й не думав братися...
Невже Ющенка не хвилює те, що його слова стають подібними до тих самих помаранчевих кульок, які полетіли у небо в день його інавгурації? Вони – красиві, яскраві, рвуться у височінь і... зникають безслідно, тільки їх і бачили! Чому б не притримати їх для нащадків, прив'язавши до цієї краси вагу реальних справ?
Чому, приміром, так натужно голосувала Верховна Рада по запиту до президента у "справі 9 березня"? Автор його – нардеп Андрій Шкіль, той самий "хлопець", що сидів разом з іншими "за Україну", а тепер прагне такої природної речі – аби певні особи відповіли за тодішнє слідство, за суд, за вирок, за тюремну баланду і потрощені ребра "українолюбів".
Про це, власне, і був його запит. Пройшов він у сесійній залі лише з другої спроби, та й те після різкого присоромлення депутатських душ:
"Я здивований, що фракції так легко не проголосували за це. Не проголосувала фракція соціалістів майже в повному складі, половина "Нашої України"... Я розумію, що вам всім байдужа доля тих хлопців, які перебували в ув'язненні і зараз не можуть нормально адаптуватися до нинішнього життя. Але хоча б перед своїми виборцями продемонструйте формальну небайдужість, натиснувши кнопки. Я розумію, що з совістю проблема є, але хоча б з честю продемонструйте її відсутність...", – казав тоді Шкіль.
Проблема із совістю – це одна із вічних проблем. І вічних сюжетів. Недарма, напевне, Коельо у вже згаданій книжці, борсаючись у власному морі образів та контекстів, час від часу виринає зі згадкою Жанни д'Арк.
Нібито щось привиділось і почулось нещодавньому гостю України чи, може, промайнуло у голові – щось на кшталт думки про одвічну королівську "подяку" тим, хто так чи інакше наближав для вінценосця час його коронації / інавгурації / сакралізації...
По тендер на "потішне військо" звертатися до Зварича?
Але Бог із ними – з уроками історії, з семантикою Куельо, з кнопкодавами Верховної Ради... До переоцінки минулого можна підійти й з іншого боку: так, є ті, хто швидко забуває вчорашніх партнерів, але дуже мало тих, хто так само легковажить взаєминами з недавніми ворогами.
Про останніх пам'ятають хоча б з почуття самозбереження. І ліквідують їх – якщо не фізично, то принаймні морально – при першій можливості. Так повелося іще з античним часів: горе переможеним!
А, може, зовсім і не горе? Може, якраз навпаки, свято душі й іменини серця? Всі знають, що у той час, поки дехто сидів "за Україну", вилізла з-під воріт іще кучмівської Банкової така собі "Українська національна асамблея" Едуарда Коваленка.
Вилізла, нагуляла м'ясця, зняла крутий офіс на Шовковичній (поближче до господарів), нап'яла фашистську символіку і давай "піарити" Ющенка напередодні президентських виборів! Хто не пам'ятає виступи УНА минулого літа на київських вулицях і площах? Всі ці відгодовані фізіономії "лідерів" (тих, котрі водночас і з Віктором Андрійовичем, і з Адольфом Алоїзовичем), і ходу зі свастиками, і все це ідіотське "мочилово" "Нашої України"?
Ось кілька оцінок з вуст тодішніх претендентів на владу: "Зі стартом виборчої кампанії різко активізувались сили, які сповідують фашизм, національну та расову нетерпимість" (це пише Ющенко Кучмі, вимагаючи втручання Л.Д. у ситуацію та звертаючи його увагу на те, що "правоохоронні органи не виконують своїх обов'язків", "центральні телеканали популяризують діяльність радикальних профашистських структур", а "самі їхні учасники і не приховують того, що їх фінансують люди з високих владних кабінетів").
А ось месидж Олександра Зінченка прем'єру Януковичу. В ньому – вимога: розібратися з діяльністю УНА, яка "розповсюджує матеріали та листівки, що містять заклики до розпалювання міжнаціональної ворожнечі".
"Влада влаштувала тендер між УНА Коваленка і "Братством" Корчинського: хто займе почесне місце потішного війська у боротьбі проти Віктора Ющенка", – зазначає Микола Катеринчук, додаючи, що по Коваленкові плаче тюрма, адже Кримінальний кодекс України іще ніхто не відміняв.
Були й звернення Тимошенко до Генпрокурора Васильєва, Безсмертного – до голови СБУ Смєшка, Зінченка – до міністра МВС Білоконя, Тарасюка – до міністра юстиції Лавриновича... Природно, що тодішня влада на протести опозиційного політикуму ніяк не реагувала.
А нинішня - що зробила вона? Де зараз Едуард Коваленко? Пасе в Сибіру бурих ведмедів? Замолює гріхи у монастирі? Чи просто оплакує своє персональне Ватерлоо десь на політичному маргінезі?
Нічого подібного – він на сайті того ж таки Мінюсту, до якого півроку тому апелювало багато "нашоукраїнців", включно із "сином в'язня Освенцима", котрий "ненавидить фашизм у всіх його проявах"...
Повторюю: Коваленко згадується відомством Романа Зварича як лідер офіційно зареєстрованої партії, партії, що збирається брати участь у виборах-2006.
Потрібні коментарі? У мене їх нема – ні з приводу Коваленка, ні з приводу судді Івана Волика, який писав вирок у "справі 9 березня" (а нині й досі просиджує мантію у Голосіївському суді), ні з приводу прокурора Олександра Кузовкіна, який підтримував тоді ж державне обвинувачення і вимагав до десяти років ув'язнення для підсудних (його сліди загубилися, але подейкували, що Кузовкін пішов на підвищення)...
Криза жанру в СБУ, або Велике зло маленьких пішаків
Цей перелік можна продовжувати, але окремим рядком хотілось би згадати структуру, завдяки якій і з'явились у 2001-му в Україні політв'язні. Йдеться про Службу безпеки, яка виділила до півсотні слідчих на "справу 9 березня", причому троє з них були пастирями й керували рештою.
Їхні імена – Герасименко, Вергелєс, Платонов. Ця несвята трійця і дотепер працює в СБУ, в тому числі і найцікавіший персонаж – полковник Герасименко, але про нього пізніше. А поки що – цитата з моєї вже давнішньої розмови з теперішнім главою СБУ Олександром Турчиновим:
– Пане Олександре, я так бачу, що старим кадрам у вашому відомстві люстрація не загрожує...
– Ну, давайте говорити так: на жаль, Служба безпеки, як і інші структури, раніше була інструментом для виконання політичних замовлень. Звичайно, що й 9 березня було замовленням, провокацією влади... Але розумієте, було багато людей, які просто виконували завдання. Тут можна говорити, звичайно, про моральний аспект, але багато було рядових виконавців, у яких і вибору не було – робити щось чи не робити. Коли береш кожного окремо – кожен просто виконував завдання: ось цьому сказали підключитись до телефону, він і підключився, тому сказали слідкувати, він і слідкував, тому сказати допитати, він і допитував…Кожен працював в межах тих завдань, які на нього покладались. Щоправда, коли все це зводиться до купи, то виходить злочинна система – ось у чому нюанс, розумієте?
Чого я, відверто кажучи, не можу зрозуміти, так це логіку людини, яка затято тримається поняття "рядові виконавці", кожен з яких – цяця, а всі разом – велика бяка... А що, як перенести такі розлади на справу Гонгадзе? Цей – за руки тримав, цей – рот затикав, цей – душив, кожен, тобто, "працював в межах тих завдань, які на нього покладались", а у підсумку вийшов страшний злочин, у якому винна вся злочинна система і ніхто з "рядових виконавців"?!
Мені заперечать, що я перекручую слова Турчинова і він не це мав на увазі. Ні, саме це, бо що тоді роблять на Володимирській його старі знайомі по "справі 9 березня"? Перевиховуються в умовах нової влади? Даруйте, але я в це не вірю.
До речі, на одного з них, вже згадуваного Миколу Герасименка, досить пікантне досьє зібрав сайт "Обком". "Влітку 2003 року керівництвом СБУ були відзначені два десятка працівників, які особливо проявили себе при фабрикації "справи унсовців", – пише "Обком". – Нагородження відбулося відразу після затвердження Верховним Судом України вироку у цій справі.
Однак полковник Герасименко, який безпосередньо відповідав за розслідування, заохочений так і не був: йому нагадали брутальні помилки, допущені при фабрикації справи (...). Втім, в нинішній Україні полковник цілком може заявити, що припускався помилок навмисно – щоб адвокатам опозиціонерів було зручніше "валити" справу (...). Подібні кульбіти та переродження після перемоги в Україні помаранчевої революції набули характер епідемії. Коридорами СБУ вперто ходять чутки, що кандидатуру "здібного" Миколи Герасименка пророкують на місце начальника Слідчого управління СБУ. (...)
Але що скажуть на це 18 молодих патріотів, що відчули по волі герасименків усі "принади" Лук'янівського слідчого ізолятора? Тих герасименків, які сьогодні, по модному перебравшись у помаранчеві строї, продовжують успішно робити кар'єру? Невже й далі люди з наспіх перефарбованим фасадом будуть представляти закон і порядок в Україні?".
"Поживемо – побачимо", цими словами завершується матеріал на "Обкомі". А ще в ньому йдеться про те, що "справжній полковник" Герасименко відомий не лише бездарним (навіть для режиму Кучми) веденням "справи 9 березня", але й махінаціями з конфіскованим майном, яке проходить по інших справах, довірених йому. Цікаво, що з цього приводу думає Турчинов? Списує це на "ексцес виконавця"?
І, нарешті, останнє, чим привертає увагу Микола Герасименко: нині саме він розслідує справу про хабарі, які буцімто вимагали у бізнесменів помічники народних депутатів (серед них, як ми пам'ятаємо, опинився і помічник Андрія Шкіля). Збіг обставин? А як тоді пояснити те, що кримінальна справа Шкіля, виділена суддею Воликом в окреме провадження (у зв'язку з обранням підсудного народним депутатом), й досі не закрита?
(Як, до речі, й інші кримінальні справи, порушені вже Генпрокуратурою під час помаранчевої революції, і не тільки проти Шкіля, але й проти інших осіб, які у компанії із цим нардепом, приміром, "захоплювали" приміщення ЦВК або ж буянили у Київському університеті).
Такі, як Герасименко, безумовно, дуже зручні у використанні – через їхнє брудне минуле подібних осіб можна тримати у повній покорі і спускати з ланцюга на будь-кого – свого чи чужого – в залежності від того, яке надійде "завдання", говорячи мовою Турчинова... Між іншим, Олександре Валентиновичу, вибір є завжди. Інколи вибирають навіть між життям і смертю, не говорячи вже про виконання чи невиконання "завдань", від яких тягне на блювоту.
Перед вибором і нинішня влада. Їй вирішувати – вичищати Авгієві стайні чи ні. Робота, звичайно, марудна й малоприємна, але результат того вартий.
Але ось вам сюжет: панянка на книжковій розкладці, продаючи "Заїр", винувато розводить руками: "К сожалению, по-русски – нет. Будут, но позже. И, конечно, дороже. Так что если хотите – берите (гидливо) эту...".
Ні, нічого не зрозумів один з трьох найпопулярніших письменників світу про цю країну! Тож дарма затіяв роман зі згадками про битву за Сталінград, ворогів народу, степи Казахстану, комуністичну владу тощо.
Говорять, що головна заповідь письменника – писати про те, що знаєш. І порушувати її – означає псувати власне мистецьке реноме. Хоча, якщо це втішить знаменитого бразильця, мало хто з тих, що живуть в Україні, самі розуміють власну державу. Тим паче – її владу. І нинішню в тому числі.
Революція любить своїх героїв глибоко у душі. Щоправда, дуже глибоко...
А тепер про владу. Хоча ні, спочатку іще пару слів про книгу, але вже іншу. Наприкінці позаминулого тижня Мирослава Гонгадзе, завершуючи відвідини України, провела презентацію своєї книжки "Розірваний нерв". Те, що вийшло з-під її пера, не є історією Мирослави та Георгія – протагоністів, розлучених "країною, де вбивають людей", як кажуть їхні діти.
Це й не хроніка справи Гонгадзе, і не збірка розшифровок від майора Мельниченка. Написане Мирославою є радше нарисом подій, які розпочалися в Україні наприкінці 2000-го року й тривали до весни 2001-го. Це – "Україна без Кучми", осмислена з просторової та часової відстані, це, так би мовити, "Нульовий український"...
Навіть на обкладинці книжки – "картинка" з подій 9 березня 2001 року, вибрана, вочевидь не випадково, а зумисно – щоб ще й візуально проанонсувати її зміст.
Отже, тодішня "УБК" з побоїщем на Банковій та політв'язнями людям іще болить. Причому болить "на найвищому рівні". Адже присутній на презентації активіст й натхненник "Пори" Михайло Свистович принагідно вставляє репліку про те, що на власні вуха чув, як Віктор Ющенко віддав пошану тій "революції", без якої, мовляв, не визріли б теперішні наші помаранчі.
Цілком слушна думка. І приємний для учасників тих подій факт – президент про них пам'ятає. Для більшої пасторальності додам іще дещо: президент пам'ятав про політв'язнів також і у статусі опозиціонера, чия політична сила готувалась виборювати перемогу на минулих парламентських виборах. В лютому 2002-го, на Львівщині, Ющенко казав: "Ці хлопці сидять за Україну".
Так, вони дійсно сиділи за Україну і відсиділи стільки, скільки Україна (=Кучма) їм відміряла. Тепер Україні (=Ющенку) не треба навіть дбати про те, щоб їх звільняти, клопоту у теперішнього гаранта взагалі обмаль – лише реабілітувати своїм указом політв'язнів, скасувати їхні судимості – щоб слова про "цих хлопців" перестали бути порожнім коливанням повітря.
Але Ющенко цього не робить. Так, у президента – до лиха проблем з країною, яка його обрала. Але, як на мою скромну думку, є просто важливі зобов'язання, дуже важливі зобов'язання та зобов'язання номер один.
До останніх належить і виконання того, що В.Ю. обіцяв Лесі Гонгадзе. Іще на початку зими президент спитав у матері Георгія, що він може для неї зробити. Та попросила лише одного – остаточної експертизи "таращанського тіла". І стала чекати обіцяного. Знаю достеменно, від самої ж пані Лесі, що чекає вона й досі – вже третій місяць поспіль, тим часом як за дослідження генетичних зразків ніхто й не думав братися...
Невже Ющенка не хвилює те, що його слова стають подібними до тих самих помаранчевих кульок, які полетіли у небо в день його інавгурації? Вони – красиві, яскраві, рвуться у височінь і... зникають безслідно, тільки їх і бачили! Чому б не притримати їх для нащадків, прив'язавши до цієї краси вагу реальних справ?
Чому, приміром, так натужно голосувала Верховна Рада по запиту до президента у "справі 9 березня"? Автор його – нардеп Андрій Шкіль, той самий "хлопець", що сидів разом з іншими "за Україну", а тепер прагне такої природної речі – аби певні особи відповіли за тодішнє слідство, за суд, за вирок, за тюремну баланду і потрощені ребра "українолюбів".
Про це, власне, і був його запит. Пройшов він у сесійній залі лише з другої спроби, та й те після різкого присоромлення депутатських душ:
"Я здивований, що фракції так легко не проголосували за це. Не проголосувала фракція соціалістів майже в повному складі, половина "Нашої України"... Я розумію, що вам всім байдужа доля тих хлопців, які перебували в ув'язненні і зараз не можуть нормально адаптуватися до нинішнього життя. Але хоча б перед своїми виборцями продемонструйте формальну небайдужість, натиснувши кнопки. Я розумію, що з совістю проблема є, але хоча б з честю продемонструйте її відсутність...", – казав тоді Шкіль.
Проблема із совістю – це одна із вічних проблем. І вічних сюжетів. Недарма, напевне, Коельо у вже згаданій книжці, борсаючись у власному морі образів та контекстів, час від часу виринає зі згадкою Жанни д'Арк.
Нібито щось привиділось і почулось нещодавньому гостю України чи, може, промайнуло у голові – щось на кшталт думки про одвічну королівську "подяку" тим, хто так чи інакше наближав для вінценосця час його коронації / інавгурації / сакралізації...
По тендер на "потішне військо" звертатися до Зварича?
Але Бог із ними – з уроками історії, з семантикою Куельо, з кнопкодавами Верховної Ради... До переоцінки минулого можна підійти й з іншого боку: так, є ті, хто швидко забуває вчорашніх партнерів, але дуже мало тих, хто так само легковажить взаєминами з недавніми ворогами.
Про останніх пам'ятають хоча б з почуття самозбереження. І ліквідують їх – якщо не фізично, то принаймні морально – при першій можливості. Так повелося іще з античним часів: горе переможеним!
А, може, зовсім і не горе? Може, якраз навпаки, свято душі й іменини серця? Всі знають, що у той час, поки дехто сидів "за Україну", вилізла з-під воріт іще кучмівської Банкової така собі "Українська національна асамблея" Едуарда Коваленка.
Вилізла, нагуляла м'ясця, зняла крутий офіс на Шовковичній (поближче до господарів), нап'яла фашистську символіку і давай "піарити" Ющенка напередодні президентських виборів! Хто не пам'ятає виступи УНА минулого літа на київських вулицях і площах? Всі ці відгодовані фізіономії "лідерів" (тих, котрі водночас і з Віктором Андрійовичем, і з Адольфом Алоїзовичем), і ходу зі свастиками, і все це ідіотське "мочилово" "Нашої України"?
Ось кілька оцінок з вуст тодішніх претендентів на владу: "Зі стартом виборчої кампанії різко активізувались сили, які сповідують фашизм, національну та расову нетерпимість" (це пише Ющенко Кучмі, вимагаючи втручання Л.Д. у ситуацію та звертаючи його увагу на те, що "правоохоронні органи не виконують своїх обов'язків", "центральні телеканали популяризують діяльність радикальних профашистських структур", а "самі їхні учасники і не приховують того, що їх фінансують люди з високих владних кабінетів").
А ось месидж Олександра Зінченка прем'єру Януковичу. В ньому – вимога: розібратися з діяльністю УНА, яка "розповсюджує матеріали та листівки, що містять заклики до розпалювання міжнаціональної ворожнечі".
"Влада влаштувала тендер між УНА Коваленка і "Братством" Корчинського: хто займе почесне місце потішного війська у боротьбі проти Віктора Ющенка", – зазначає Микола Катеринчук, додаючи, що по Коваленкові плаче тюрма, адже Кримінальний кодекс України іще ніхто не відміняв.
Були й звернення Тимошенко до Генпрокурора Васильєва, Безсмертного – до голови СБУ Смєшка, Зінченка – до міністра МВС Білоконя, Тарасюка – до міністра юстиції Лавриновича... Природно, що тодішня влада на протести опозиційного політикуму ніяк не реагувала.
А нинішня - що зробила вона? Де зараз Едуард Коваленко? Пасе в Сибіру бурих ведмедів? Замолює гріхи у монастирі? Чи просто оплакує своє персональне Ватерлоо десь на політичному маргінезі?
Нічого подібного – він на сайті того ж таки Мінюсту, до якого півроку тому апелювало багато "нашоукраїнців", включно із "сином в'язня Освенцима", котрий "ненавидить фашизм у всіх його проявах"...
Повторюю: Коваленко згадується відомством Романа Зварича як лідер офіційно зареєстрованої партії, партії, що збирається брати участь у виборах-2006.
Потрібні коментарі? У мене їх нема – ні з приводу Коваленка, ні з приводу судді Івана Волика, який писав вирок у "справі 9 березня" (а нині й досі просиджує мантію у Голосіївському суді), ні з приводу прокурора Олександра Кузовкіна, який підтримував тоді ж державне обвинувачення і вимагав до десяти років ув'язнення для підсудних (його сліди загубилися, але подейкували, що Кузовкін пішов на підвищення)...
Криза жанру в СБУ, або Велике зло маленьких пішаків
Цей перелік можна продовжувати, але окремим рядком хотілось би згадати структуру, завдяки якій і з'явились у 2001-му в Україні політв'язні. Йдеться про Службу безпеки, яка виділила до півсотні слідчих на "справу 9 березня", причому троє з них були пастирями й керували рештою.
Їхні імена – Герасименко, Вергелєс, Платонов. Ця несвята трійця і дотепер працює в СБУ, в тому числі і найцікавіший персонаж – полковник Герасименко, але про нього пізніше. А поки що – цитата з моєї вже давнішньої розмови з теперішнім главою СБУ Олександром Турчиновим:
– Пане Олександре, я так бачу, що старим кадрам у вашому відомстві люстрація не загрожує...
– Ну, давайте говорити так: на жаль, Служба безпеки, як і інші структури, раніше була інструментом для виконання політичних замовлень. Звичайно, що й 9 березня було замовленням, провокацією влади... Але розумієте, було багато людей, які просто виконували завдання. Тут можна говорити, звичайно, про моральний аспект, але багато було рядових виконавців, у яких і вибору не було – робити щось чи не робити. Коли береш кожного окремо – кожен просто виконував завдання: ось цьому сказали підключитись до телефону, він і підключився, тому сказали слідкувати, він і слідкував, тому сказати допитати, він і допитував…Кожен працював в межах тих завдань, які на нього покладались. Щоправда, коли все це зводиться до купи, то виходить злочинна система – ось у чому нюанс, розумієте?
Чого я, відверто кажучи, не можу зрозуміти, так це логіку людини, яка затято тримається поняття "рядові виконавці", кожен з яких – цяця, а всі разом – велика бяка... А що, як перенести такі розлади на справу Гонгадзе? Цей – за руки тримав, цей – рот затикав, цей – душив, кожен, тобто, "працював в межах тих завдань, які на нього покладались", а у підсумку вийшов страшний злочин, у якому винна вся злочинна система і ніхто з "рядових виконавців"?!
Мені заперечать, що я перекручую слова Турчинова і він не це мав на увазі. Ні, саме це, бо що тоді роблять на Володимирській його старі знайомі по "справі 9 березня"? Перевиховуються в умовах нової влади? Даруйте, але я в це не вірю.
До речі, на одного з них, вже згадуваного Миколу Герасименка, досить пікантне досьє зібрав сайт "Обком". "Влітку 2003 року керівництвом СБУ були відзначені два десятка працівників, які особливо проявили себе при фабрикації "справи унсовців", – пише "Обком". – Нагородження відбулося відразу після затвердження Верховним Судом України вироку у цій справі.
Однак полковник Герасименко, який безпосередньо відповідав за розслідування, заохочений так і не був: йому нагадали брутальні помилки, допущені при фабрикації справи (...). Втім, в нинішній Україні полковник цілком може заявити, що припускався помилок навмисно – щоб адвокатам опозиціонерів було зручніше "валити" справу (...). Подібні кульбіти та переродження після перемоги в Україні помаранчевої революції набули характер епідемії. Коридорами СБУ вперто ходять чутки, що кандидатуру "здібного" Миколи Герасименка пророкують на місце начальника Слідчого управління СБУ. (...)
Але що скажуть на це 18 молодих патріотів, що відчули по волі герасименків усі "принади" Лук'янівського слідчого ізолятора? Тих герасименків, які сьогодні, по модному перебравшись у помаранчеві строї, продовжують успішно робити кар'єру? Невже й далі люди з наспіх перефарбованим фасадом будуть представляти закон і порядок в Україні?".
"Поживемо – побачимо", цими словами завершується матеріал на "Обкомі". А ще в ньому йдеться про те, що "справжній полковник" Герасименко відомий не лише бездарним (навіть для режиму Кучми) веденням "справи 9 березня", але й махінаціями з конфіскованим майном, яке проходить по інших справах, довірених йому. Цікаво, що з цього приводу думає Турчинов? Списує це на "ексцес виконавця"?
І, нарешті, останнє, чим привертає увагу Микола Герасименко: нині саме він розслідує справу про хабарі, які буцімто вимагали у бізнесменів помічники народних депутатів (серед них, як ми пам'ятаємо, опинився і помічник Андрія Шкіля). Збіг обставин? А як тоді пояснити те, що кримінальна справа Шкіля, виділена суддею Воликом в окреме провадження (у зв'язку з обранням підсудного народним депутатом), й досі не закрита?
(Як, до речі, й інші кримінальні справи, порушені вже Генпрокуратурою під час помаранчевої революції, і не тільки проти Шкіля, але й проти інших осіб, які у компанії із цим нардепом, приміром, "захоплювали" приміщення ЦВК або ж буянили у Київському університеті).
Такі, як Герасименко, безумовно, дуже зручні у використанні – через їхнє брудне минуле подібних осіб можна тримати у повній покорі і спускати з ланцюга на будь-кого – свого чи чужого – в залежності від того, яке надійде "завдання", говорячи мовою Турчинова... Між іншим, Олександре Валентиновичу, вибір є завжди. Інколи вибирають навіть між життям і смертю, не говорячи вже про виконання чи невиконання "завдань", від яких тягне на блювоту.
Перед вибором і нинішня влада. Їй вирішувати – вичищати Авгієві стайні чи ні. Робота, звичайно, марудна й малоприємна, але результат того вартий.
