Репліка для Юлії Тимошенко
П'ятниця, 20 травня 2005, 13:45
Хотілося б поздоровити Юлію Тимошенко з першою помітною поразкою. Саме поздоровити, бо іще є достатньо надій, що з цієї помилки їй буде більше користі, ніж шкоди.
Філософія бурі та натиску, яку вона сповідує, мабуть, чи не вперше не спрацювала, що є приводом її переосмислити. Мітингова економічна політика не пройшла тест на міцність, розбившись об айсберг нафтових проблем, що дає підставу відмовитись від волюнтаристських методів управління.
Помилка уряду, мабуть, була такою очевидною, що навіть змусила самого президента (о, диво!) спуститися з небес, щоб умиротворяти ворогів та совістити винних (хоча набір настанов, який Ющенко "роздав", не менш популістський та професійно недосконалий).
Це явлення президента народу може створити сталу звичку для людей розумних – а радше не дуже - критикувати прем'єра. Адже у зростаючому розчаруванні новою владою в першу чергу помітний особистий внесок Тимошенко у цей процес.
У тому волюнтаризмі, що притаманний Тимошенко, винуватий і Майдан. Він під час революції кричав їй сильніше, ніж Ющенкові. Проте, було б помилково вважати ці знаки поваги свідченням непогрішимості "української Жанни Д'Арк.".
Втім, відповідь на питання "хто винуватий" – це ще не відповідь на питання "що робити".
Мабуть, саме завдяки Тимошенко постало це питання: що робити з владою, що ніби-то "наша", але якась "не така"? Як громадяни можуть виховати з групи політиків, що несподівано опинилися разом на гребні народного протесту в часи революції, справжніх провідників своєї волі? Маючи лише такий примітивний інструментарій як палатки та барабани?
Революція чудово відпрацювала технології усунення влади. Але замінити одну владу на іншу в стократ простіше, ніж змусити лідерів країни реалізовувати своє людське призначення.
Навряд чи будь-яка революція здатна продукувати технології імплантації самокритичності та врівноваженості - наприклад, прем'єру.
Якщо ж Тимошенко рухає прагматичний політичний розрахунок, то він теж хибний. Революційний майдан важить більше, ніж більшість місць у парламенті на виборах-2006.
Адже в кінцевому результаті Тимошенко може отримати цю більшість, а в комплекті з нею - зневагу з боку тих, на чиїх моральних та розумових потугах тримається це суспільство. Тих, хто привів до влади прем'єра зимою 2004-го. Чи матиме сенс життя Тимошенко-політика з таким розкладом? Чи зможе вона зробити щось добре цьому народові?
Якщо буде вбитий клин між Тимошенко як політичною силою та свідомими людьми, скільки завгодно можете обнімати та підкормлювати тих, хто сприймає світ виключно через розмір своєї пенсії та зарплати. Але ці люди не рухають історію вперед і надзвичайно легко забувають добро.
Можливо, вони рукоплескатимуть Тимошенко, але тих оплесків вона не почує, бо такі громадяни рідко встають із своїх диванів. А Майдан зустріне її мовчанням.
Це звернення з'явилося іще і тому, що критика, яка зараз починає звучати у бік прем'єра, здатна кинути владу у іншу крайність – печерний лібералізм під диктовку іноземних радників. Невідомо, що гірше: економіка від Тимошенко (Кабмін та СБУ регулюють товарні ринки), чи тотальне домінування глобального капіталу в усіх сферах.
Десь там, між крайнощами, лежить правильний шлях.
Філософія бурі та натиску, яку вона сповідує, мабуть, чи не вперше не спрацювала, що є приводом її переосмислити. Мітингова економічна політика не пройшла тест на міцність, розбившись об айсберг нафтових проблем, що дає підставу відмовитись від волюнтаристських методів управління.
Помилка уряду, мабуть, була такою очевидною, що навіть змусила самого президента (о, диво!) спуститися з небес, щоб умиротворяти ворогів та совістити винних (хоча набір настанов, який Ющенко "роздав", не менш популістський та професійно недосконалий).
Це явлення президента народу може створити сталу звичку для людей розумних – а радше не дуже - критикувати прем'єра. Адже у зростаючому розчаруванні новою владою в першу чергу помітний особистий внесок Тимошенко у цей процес.
У тому волюнтаризмі, що притаманний Тимошенко, винуватий і Майдан. Він під час революції кричав їй сильніше, ніж Ющенкові. Проте, було б помилково вважати ці знаки поваги свідченням непогрішимості "української Жанни Д'Арк.".
Втім, відповідь на питання "хто винуватий" – це ще не відповідь на питання "що робити".
Мабуть, саме завдяки Тимошенко постало це питання: що робити з владою, що ніби-то "наша", але якась "не така"? Як громадяни можуть виховати з групи політиків, що несподівано опинилися разом на гребні народного протесту в часи революції, справжніх провідників своєї волі? Маючи лише такий примітивний інструментарій як палатки та барабани?
Революція чудово відпрацювала технології усунення влади. Але замінити одну владу на іншу в стократ простіше, ніж змусити лідерів країни реалізовувати своє людське призначення.
Навряд чи будь-яка революція здатна продукувати технології імплантації самокритичності та врівноваженості - наприклад, прем'єру.
Якщо ж Тимошенко рухає прагматичний політичний розрахунок, то він теж хибний. Революційний майдан важить більше, ніж більшість місць у парламенті на виборах-2006.
Адже в кінцевому результаті Тимошенко може отримати цю більшість, а в комплекті з нею - зневагу з боку тих, на чиїх моральних та розумових потугах тримається це суспільство. Тих, хто привів до влади прем'єра зимою 2004-го. Чи матиме сенс життя Тимошенко-політика з таким розкладом? Чи зможе вона зробити щось добре цьому народові?
Якщо буде вбитий клин між Тимошенко як політичною силою та свідомими людьми, скільки завгодно можете обнімати та підкормлювати тих, хто сприймає світ виключно через розмір своєї пенсії та зарплати. Але ці люди не рухають історію вперед і надзвичайно легко забувають добро.
Можливо, вони рукоплескатимуть Тимошенко, але тих оплесків вона не почує, бо такі громадяни рідко встають із своїх диванів. А Майдан зустріне її мовчанням.
Це звернення з'явилося іще і тому, що критика, яка зараз починає звучати у бік прем'єра, здатна кинути владу у іншу крайність – печерний лібералізм під диктовку іноземних радників. Невідомо, що гірше: економіка від Тимошенко (Кабмін та СБУ регулюють товарні ринки), чи тотальне домінування глобального капіталу в усіх сферах.
Десь там, між крайнощами, лежить правильний шлях.
