Галюцинації енергетичної політики
Четвер, 19 травня 2005, 15:52
Очікувалося, що нова влада буде справді по-новому вирішувати кардинальні проблеми сучасного суспільства. Поки уряд узгоджує стратегію розвитку паливно-енергетичного комплексу аж до 2030 року, точаться постійні розмови про те, що реальну енергетичну незалежність України буцімто забезпечить диверсифікація джерел постачання нафти і газу.
І все це відбувається на тлі гучних заяв, про неабияке прагнення нашої держави до об'єднаної Європи. Однак вищезгадані плани уряду і його реальні кроки свідчать про те, що в галузі енергетичної політики ми рухаємось не до ЄС і навіть не до ЄЕП, а намагаємось наслідувати хіба що Радянську Україну.
Здається, бодай кожному зрозуміло, що справжня незалежність від будь-якого ресурсу, в тому числі й енергетичного, полягає у наявності цього ресурсу у власності країни, а відтак відсутності потреби купувати, позичати, домовлятися щодо поставок цього ресурсу з іншими державами, тощо. Тобто прив'язуючи намертво свою економіку до нафти і газу, Україна обов'язково буде залежною, як не від Росії, то від інших країн.
Подібна ситуація і в галузі ядерної енергетики. Стратегія розвитку енергетики до 2030 року, ухвалена українським урядом (відповідно до якої передбачається, до речі, побудова 11 нових енергоблоків на атомних станціях України), за термінами і за суттю є калькою з відповідної програми, схваленою Росією кілька років тому.
Найбільше дивує те, що українська програма розвитку "мирного атому" анонсується урядом як засіб утвердження енергетичної незалежності країни. Цікаво, на якій підставі?
Адже паливні елементи для вітчизняних АЕС Україна купує у Росії, так само, як і оплачує вивезення відпрацьованого ядерного палива до сховищ свого північного сусіда. Це більше схоже на увічнення енергетичної залежності від Росії, причому, всебічне і багатопланове.
Щоправда деякі патріоти пропонують налагоджувати власне виробництво ядерного палива, а до того ж закопувати відходи з реакторів АЕС прямо тут, в Україні. З усією впевненістю можна стверджувати, що такий "патріотизм" дуже дорого коштуватиме.
Проте, це тільки один бік справи. Адже, крім того, важливо знати, чи здатні насправді традиційні джерела енергії задовольнити сталий розвиток країни у довгостроковій перспективі? Аналіз свідчить, що навряд.
У таблиці наведені дані про зростання питомих часток окремих джерел енергії в структурі світової економіки на межі тисячоліть. Легко побачити, що перспективи подальшого розширеного розвитку традиційних видів енергозабезпечення – нафти, газу, ядерного палива – наближаються до нуля.
Це пояснюється, принаймні, двома об'єктивними причинами.
По-перше, ці джерела не є відновлюваними, тобто з часом вони будуть вичерпані. Але ж аксіомою є те, що сталий розвиток економіки може базуватися на використанні виключно відновлювальних ресурсів. Природно відновлюваних, або таких, що для їх відновлення необхідні умови здатна створювати людина.
По-друге, продукти використання зазначених джерел енергії або взагалі не можуть бути включені у природні біосферні круговороти (радіоактивні продукти ядерного розпаду), або їхня кількість (нафта, газ, вугілля) рано чи пізно перевищить граничні можливості біосфери щодо їх поглинання і це неодмінно призведе до екологічної катастрофи.
У лютому 1999 року Майк Баулін, керівник компанії ARCO заявив на конференції енергетиків у Хьюстоні: "Ми вступили в початок Останніх Днів Віку Нафти". Ще два місяці по тому Shell Oil і Daimler Chrysler оголосили, що вони очолюють консорціум, метою якого є перетворення Ісландії на першу в світі країну з геліоводневою економікою.
За прогнозами фахівців, цього або наступного року буде досягнуто максимуму світового видобутку нафти. Надалі – лише поступове скорочення. Отже, ціни зростатимуть і ніколи вже бензин дешевшати не буде. На це швидко відреагували найбільші світові споживачі вуглеводневої сировини.
За даними Міжнародної енергетичної агенції наступного року очікується скорочення споживання нафти у США, Китаї та країнах ЄС. Ймовірно, це початок структурної перебудови їхніх економік.
Навколо нафтогазового сегменту світової економіки, а також атомної енергетики, створено чимало міфів, які не мають стосунку до реального стану речей та існують завдяки потужному лобіюванню широким колом зацікавлених осіб. Проте, найбільший вплив ця постіндустріальна міфологія має у тих країнах, що розвиваються, зокрема, на пострадянському просторі. Розвинуті країни набагато менше потерпають від ілюзії щодо енергетичних проблем.
Європа. Щодо ядерної енергетики, одразу винесемо за дужки такі країни як Франція, Велика Британія, чи наш сусід – Росія. У них є резони, якщо і не розвивати, то бодай підтримувати свою ядерну енергетику, адже це необхідно їм, аби плекати свою ядерну зброю.
Але іншим країнам, не обтяженим ядерною "турботою" про долі людства, в тому числі й Україні, навіщо? Адже насправді, "електрика від джерела енергії, що колись описувалось як "занадто дешеве, щоб міряти", тепер стала занадто витратною, щоб її використовувати".
Німеччина 2002 року на законодавчому рівні закріпила свою відмову від подальшого розвитку атомної енергетики. Назавжди. Натомість ця країна є світовим лідером у використанні енергії вітру – на межі тисячоліть потужність німецької вітроенергетики становила близько 5000 Мвт.
До речі, це стільки ж, скільки дають Рівненська і Хмельницька АЕС разом з добудованими блоками.
За даними на лютий поточного року, "Енергоатом", який є оператором діючих АЕС України, "експлуатує 15 енергоблоків з водоводяними енергетичними реакторами загальною встановленою потужністю 13835 МВт на чотирьох АЕС". Отже, на сьогодні, вітроенергетика Німеччини виробляє, мабуть, десь близько 40% від потужності всієї української ядерної енергетики.
Далі ще цікавіше. Напевно, мало хто знає, що в Україні багато років діє загальнонаціональна комплексна програма будівництва вітрових електричних станцій (ВЕС). І ніхто її досі не відміняв.
Хоча на кінець 2002 року в Україні працювали вітрогенератори загальною потужністю всього близько 40 Мвт (переважно в Криму), Комплексною програмою між тим передбачено, що у перспективі 20-30% загального споживання електроенергії в країні буде забезпечуватись за рахунок енергії вітру.
За оцінками, це близько 10-15 тис. мегават, тобто приблизно стільки ж, скільки сьогодні дають всі 15 атомних енергоблоків України. І мабуть приблизно стільки ж, скільки планується одержати від будівництва нових 11 ядерних блоків.
Вітрові генератори Україна виробляє сама. Виробником є українське ВО "Південмаш" і заводи субпідрядники. Кілька років тому Україна була лідером в цій галузі на теренах СНД, сподіваюсь, що є ним і сьогодні.
Колосальні капітальні вкладення в побудову 11 нових ядерних блоків не йдуть ні в яке порівняння з витратами, які потрібні на будівництво відповідних за потужністю ВЕС.
Варто також дослухатись і до слів Лестера Р. Брауна – директора проекту досліджень Інституту Всесвітнього Спостереження, які він сказав шість років тому: "вітрова енергетика скоро стане одним із найдешевших у світі джерел енергії, збиваючи у деяких місцях ціну на вугілля, традиційно найдешевше джерело".
Водночас є багато негативних аспектів щодо АЕС. Наприклад, що робити з цими залізобетонними монстрами опісля, коли вони стануть непотрібні? І головне, що робити з відпрацьованим ядерним паливом? Поки ніхто не знає, як його реально знешкодити.
Можна, звичайно, вивезти в Росію, проте планета у нас одна. "Знешкодження" ж ядерних відходів шляхом затоплення їх на дні світового океану в бетонних контейнерах з гарантією 50 років при тисячолітніх термінах напіврозпаду радіоактивних речовин здається є просто ознакою злочинного егоїзму. А закопування відходів в Україні, тобто просто у себе під ногами – не менш злочинною недалекоглядністю.
Я вже не кажу про той придушений післячорнобильський жах, який носять у глибинах своєї психіки українці.
Треба зазначити, що енергія вітру є дуже потужним природним ресурсом. Наприклад, за даними Міністерства енергетики США, три штати – Північна Дакота, Південна Дакота та Техас – мають достатньо придатних до використання ресурсів вітроенергії, аби задовольнити національні потреби в електриці (!).
В Данії законодавчо заборонено будівництво електростанцій, що працюють на вугіллі, і одночасно за рахунок доцільної податкової та інвестиційної політики стимулюється розвиток підприємств, які виробляють вітрові турбіни. На сьогодні Данія випускає майже 80% вітрогенераторів, які використовуються у світі.
Проте у світі не тільки будують вітряки. Наприкінці 1998 року німецький уряд оголосив мету – 100000 сонячних дахів у країні. На той час в Японії вже було встановлено 7000 дахових ("roof-top") сонячних систем. Німецьку ініціативу підтримала Італія, яка запланувала встановити 10000 сонячних дахів.
Проте лідером у галузі сонячної енергетики є Австрія. У цій країні на кожного мешканця припадає майже півтора десятки квадратних метрів сонячних батарей. А сонячне випромінювання там таке саме, як в Україні – в середньому 1200 кВт-г/кв. м.
Прем'єр Тимошенко заявила, що за півтора року може бути побудований потужний нафтопереробний завод в Одесі. Може варто так само швидко побудувати у депресивних районах країни відносно невеликі підприємства з вироблення сонячних батарей і забезпечити людей роботою, а державу власними сонячними дахами?
Окрім високоефективних геліоелементів і вітрових турбін, існують ще так звані паливні елементи (ПЕ), які також поступово завойовують енергоринок. Сучасні паливні елементи за умови утилізації тепла, яке виділяється, мають ККД до 90-95%. А сучасна електростанція на ПЕ потужністю 11 Мвт займає площу менше ніж 0,2 га(!).
Працюють ПЕ на будь яких видах рідкого палива, спиртах, природному газі і метані з метантенків. Причому будь який вид палива не спалюється у ПЕ в розумінні звичайного горіння і не дає шкідливих викидів в атмосферу.
Є ще одна важлива екологічна риса сучасних джерел отримання енергії. Вони автономні, мобільні й рентабельні у широкому діапазоні потужностей, що генеруються. А відтак можуть встановлюватись у безпосередній близькості до споживача.
У живому організмі кожна клітина має власний "енергетичний комплекс", який називається мітохондрії. Енергетична автономність кожної клітини сприяє високій життєздатності всього організму. Так само сучасні джерела енергії здатні забезпечувати кожну окрему "клітину" господарського організму, підвищуючи життєздатність і мобільність економіки в цілому.
Відтак зникає потреба будувати гігантські електростанції і втрачати до 40-50% енергії при передачі її на великі відстані.
Взагалі проблема енерговитратності вітчизняної економіки є однією з найбільш болючих. За своєю структурою українська економіка перебуває на рівні архаїчного індустріалізму 50-х років минулого століття. Україна на одиницю продукції витрачає енергії і матеріальних ресурсів набагато більше, ніж розвинуті країни.
Відповідно і рівень промислового забруднення довкілля також вищий у багато разів. На жаль, подібне енерго- і ресурсне розтринькування було економічно вигідним певному колу виробників, наближеному до попередньої влади. На жаль, багатьом вигідно й досі.
Як показують розрахунки, ретельне впровадження програм енергозбереження дозволить скоротити енергетичні витрати України в два (!) рази. Це не тільки напряму збереже мільярди для бюджету, але й ще більше збереже опосередковано – за рахунок відповідного зменшення об'єму промислових забруднень, а відтак, техногенного тиску на природне довкілля.
Підіб'ємо підсумки. Структура українського господарського комплексу застаріла і конче потребує рішучого впровадження сучасних ефективних, безпечних і екологічних технологій. Серед перших це стосується ключової галузі економіки – енергозабезпечення.
Нафтогазові та енергоатомні комітети, міністерства і т.д. надзвичайно багаті, адже контролюють дуже потужні фінансові потоки, і відтак, впливові. Вони добре обстоюють власні інтереси та лобіюють програми свого нескінченого розвитку. І це зрозуміло.
Проте для того й існують уряд та РНБО, аби визначати і забезпечувати стратегічні напрями розвитку країни не на догоду певним прошаркам суспільства, чи для задоволення корпоративних пріоритетів, а в інтересах всієї громади, враховуючи потреби не тільки сучасного, а й майбутніх поколінь.
Абсолютно ясно, що просто завтра мало кому вдасться раптом відмовитись одразу від нафти, газу, вугілля і ядерної енергії. І хоча ліміт часу досить жорсткий, перехід до сталого розвитку, пріоритетом якого є підвищення безпеки і якості життя людини, а не божевільна гонитва за кількісним зростанням, не відбудеться миттєво.
Однак для того, аби це взагалі відбулося, необхідно робити відповідні дії і президенту, і уряду, і РНБО вже зараз. А головне, що до обговорення стратегічних напрямків розвитку, мають бути долучені найширші верстви суспільства.
Адже не зрозуміло, чому рішення, від яких залежить життя не тільки нинішнього, але й прийдешніх поколінь – наприклад, щодо програми розвитку ядерної енергетики країни до 2030 року – приймаються миттєво і кулуарно.
Чому питання про те, чи побудувати 11 нових атомних енергоблоків, чи збудувати натомість сучасні вітрові та сонячні електростанції відповідної потужності, що забезпечить Україні справжню енергетичну незалежність, екологічну безпеку і є набагато дешевшим, не виноситься на всенародний референдум? Подібне питання навряд чи для кого байдуже в Україні.
Олег Гавриш, старший науковий співробітник Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України
І все це відбувається на тлі гучних заяв, про неабияке прагнення нашої держави до об'єднаної Європи. Однак вищезгадані плани уряду і його реальні кроки свідчать про те, що в галузі енергетичної політики ми рухаємось не до ЄС і навіть не до ЄЕП, а намагаємось наслідувати хіба що Радянську Україну.
Здається, бодай кожному зрозуміло, що справжня незалежність від будь-якого ресурсу, в тому числі й енергетичного, полягає у наявності цього ресурсу у власності країни, а відтак відсутності потреби купувати, позичати, домовлятися щодо поставок цього ресурсу з іншими державами, тощо. Тобто прив'язуючи намертво свою економіку до нафти і газу, Україна обов'язково буде залежною, як не від Росії, то від інших країн.
Подібна ситуація і в галузі ядерної енергетики. Стратегія розвитку енергетики до 2030 року, ухвалена українським урядом (відповідно до якої передбачається, до речі, побудова 11 нових енергоблоків на атомних станціях України), за термінами і за суттю є калькою з відповідної програми, схваленою Росією кілька років тому.
Найбільше дивує те, що українська програма розвитку "мирного атому" анонсується урядом як засіб утвердження енергетичної незалежності країни. Цікаво, на якій підставі?
Адже паливні елементи для вітчизняних АЕС Україна купує у Росії, так само, як і оплачує вивезення відпрацьованого ядерного палива до сховищ свого північного сусіда. Це більше схоже на увічнення енергетичної залежності від Росії, причому, всебічне і багатопланове.
Щоправда деякі патріоти пропонують налагоджувати власне виробництво ядерного палива, а до того ж закопувати відходи з реакторів АЕС прямо тут, в Україні. З усією впевненістю можна стверджувати, що такий "патріотизм" дуже дорого коштуватиме.
Проте, це тільки один бік справи. Адже, крім того, важливо знати, чи здатні насправді традиційні джерела енергії задовольнити сталий розвиток країни у довгостроковій перспективі? Аналіз свідчить, що навряд.
| Джерело енергії | Річний приріст, % |
| Вітрова енергія | 22 |
| Сонечна енергія | 16 |
| Геотермальна | 4 |
| Гідроенергія 1 | 2 |
| Нафта | 2 |
| Природний газ | 2 |
| Ядерна енергія | 1 |
| Вугілля | 0 |
| 1 - тільки за 1990-1997 роки | |
У таблиці наведені дані про зростання питомих часток окремих джерел енергії в структурі світової економіки на межі тисячоліть. Легко побачити, що перспективи подальшого розширеного розвитку традиційних видів енергозабезпечення – нафти, газу, ядерного палива – наближаються до нуля.
Це пояснюється, принаймні, двома об'єктивними причинами.
По-перше, ці джерела не є відновлюваними, тобто з часом вони будуть вичерпані. Але ж аксіомою є те, що сталий розвиток економіки може базуватися на використанні виключно відновлювальних ресурсів. Природно відновлюваних, або таких, що для їх відновлення необхідні умови здатна створювати людина.
По-друге, продукти використання зазначених джерел енергії або взагалі не можуть бути включені у природні біосферні круговороти (радіоактивні продукти ядерного розпаду), або їхня кількість (нафта, газ, вугілля) рано чи пізно перевищить граничні можливості біосфери щодо їх поглинання і це неодмінно призведе до екологічної катастрофи.
У лютому 1999 року Майк Баулін, керівник компанії ARCO заявив на конференції енергетиків у Хьюстоні: "Ми вступили в початок Останніх Днів Віку Нафти". Ще два місяці по тому Shell Oil і Daimler Chrysler оголосили, що вони очолюють консорціум, метою якого є перетворення Ісландії на першу в світі країну з геліоводневою економікою.
За прогнозами фахівців, цього або наступного року буде досягнуто максимуму світового видобутку нафти. Надалі – лише поступове скорочення. Отже, ціни зростатимуть і ніколи вже бензин дешевшати не буде. На це швидко відреагували найбільші світові споживачі вуглеводневої сировини.
За даними Міжнародної енергетичної агенції наступного року очікується скорочення споживання нафти у США, Китаї та країнах ЄС. Ймовірно, це початок структурної перебудови їхніх економік.
Навколо нафтогазового сегменту світової економіки, а також атомної енергетики, створено чимало міфів, які не мають стосунку до реального стану речей та існують завдяки потужному лобіюванню широким колом зацікавлених осіб. Проте, найбільший вплив ця постіндустріальна міфологія має у тих країнах, що розвиваються, зокрема, на пострадянському просторі. Розвинуті країни набагато менше потерпають від ілюзії щодо енергетичних проблем.
Європа. Щодо ядерної енергетики, одразу винесемо за дужки такі країни як Франція, Велика Британія, чи наш сусід – Росія. У них є резони, якщо і не розвивати, то бодай підтримувати свою ядерну енергетику, адже це необхідно їм, аби плекати свою ядерну зброю.
Але іншим країнам, не обтяженим ядерною "турботою" про долі людства, в тому числі й Україні, навіщо? Адже насправді, "електрика від джерела енергії, що колись описувалось як "занадто дешеве, щоб міряти", тепер стала занадто витратною, щоб її використовувати".
Німеччина 2002 року на законодавчому рівні закріпила свою відмову від подальшого розвитку атомної енергетики. Назавжди. Натомість ця країна є світовим лідером у використанні енергії вітру – на межі тисячоліть потужність німецької вітроенергетики становила близько 5000 Мвт.
До речі, це стільки ж, скільки дають Рівненська і Хмельницька АЕС разом з добудованими блоками.
За даними на лютий поточного року, "Енергоатом", який є оператором діючих АЕС України, "експлуатує 15 енергоблоків з водоводяними енергетичними реакторами загальною встановленою потужністю 13835 МВт на чотирьох АЕС". Отже, на сьогодні, вітроенергетика Німеччини виробляє, мабуть, десь близько 40% від потужності всієї української ядерної енергетики.
Далі ще цікавіше. Напевно, мало хто знає, що в Україні багато років діє загальнонаціональна комплексна програма будівництва вітрових електричних станцій (ВЕС). І ніхто її досі не відміняв.
Хоча на кінець 2002 року в Україні працювали вітрогенератори загальною потужністю всього близько 40 Мвт (переважно в Криму), Комплексною програмою між тим передбачено, що у перспективі 20-30% загального споживання електроенергії в країні буде забезпечуватись за рахунок енергії вітру.
За оцінками, це близько 10-15 тис. мегават, тобто приблизно стільки ж, скільки сьогодні дають всі 15 атомних енергоблоків України. І мабуть приблизно стільки ж, скільки планується одержати від будівництва нових 11 ядерних блоків.
Вітрові генератори Україна виробляє сама. Виробником є українське ВО "Південмаш" і заводи субпідрядники. Кілька років тому Україна була лідером в цій галузі на теренах СНД, сподіваюсь, що є ним і сьогодні.
Колосальні капітальні вкладення в побудову 11 нових ядерних блоків не йдуть ні в яке порівняння з витратами, які потрібні на будівництво відповідних за потужністю ВЕС.
Варто також дослухатись і до слів Лестера Р. Брауна – директора проекту досліджень Інституту Всесвітнього Спостереження, які він сказав шість років тому: "вітрова енергетика скоро стане одним із найдешевших у світі джерел енергії, збиваючи у деяких місцях ціну на вугілля, традиційно найдешевше джерело".
Водночас є багато негативних аспектів щодо АЕС. Наприклад, що робити з цими залізобетонними монстрами опісля, коли вони стануть непотрібні? І головне, що робити з відпрацьованим ядерним паливом? Поки ніхто не знає, як його реально знешкодити.
Можна, звичайно, вивезти в Росію, проте планета у нас одна. "Знешкодження" ж ядерних відходів шляхом затоплення їх на дні світового океану в бетонних контейнерах з гарантією 50 років при тисячолітніх термінах напіврозпаду радіоактивних речовин здається є просто ознакою злочинного егоїзму. А закопування відходів в Україні, тобто просто у себе під ногами – не менш злочинною недалекоглядністю.
Я вже не кажу про той придушений післячорнобильський жах, який носять у глибинах своєї психіки українці.
Треба зазначити, що енергія вітру є дуже потужним природним ресурсом. Наприклад, за даними Міністерства енергетики США, три штати – Північна Дакота, Південна Дакота та Техас – мають достатньо придатних до використання ресурсів вітроенергії, аби задовольнити національні потреби в електриці (!).
В Данії законодавчо заборонено будівництво електростанцій, що працюють на вугіллі, і одночасно за рахунок доцільної податкової та інвестиційної політики стимулюється розвиток підприємств, які виробляють вітрові турбіни. На сьогодні Данія випускає майже 80% вітрогенераторів, які використовуються у світі.
Проте у світі не тільки будують вітряки. Наприкінці 1998 року німецький уряд оголосив мету – 100000 сонячних дахів у країні. На той час в Японії вже було встановлено 7000 дахових ("roof-top") сонячних систем. Німецьку ініціативу підтримала Італія, яка запланувала встановити 10000 сонячних дахів.
Проте лідером у галузі сонячної енергетики є Австрія. У цій країні на кожного мешканця припадає майже півтора десятки квадратних метрів сонячних батарей. А сонячне випромінювання там таке саме, як в Україні – в середньому 1200 кВт-г/кв. м.
Прем'єр Тимошенко заявила, що за півтора року може бути побудований потужний нафтопереробний завод в Одесі. Може варто так само швидко побудувати у депресивних районах країни відносно невеликі підприємства з вироблення сонячних батарей і забезпечити людей роботою, а державу власними сонячними дахами?
Окрім високоефективних геліоелементів і вітрових турбін, існують ще так звані паливні елементи (ПЕ), які також поступово завойовують енергоринок. Сучасні паливні елементи за умови утилізації тепла, яке виділяється, мають ККД до 90-95%. А сучасна електростанція на ПЕ потужністю 11 Мвт займає площу менше ніж 0,2 га(!).
Працюють ПЕ на будь яких видах рідкого палива, спиртах, природному газі і метані з метантенків. Причому будь який вид палива не спалюється у ПЕ в розумінні звичайного горіння і не дає шкідливих викидів в атмосферу.
Є ще одна важлива екологічна риса сучасних джерел отримання енергії. Вони автономні, мобільні й рентабельні у широкому діапазоні потужностей, що генеруються. А відтак можуть встановлюватись у безпосередній близькості до споживача.
У живому організмі кожна клітина має власний "енергетичний комплекс", який називається мітохондрії. Енергетична автономність кожної клітини сприяє високій життєздатності всього організму. Так само сучасні джерела енергії здатні забезпечувати кожну окрему "клітину" господарського організму, підвищуючи життєздатність і мобільність економіки в цілому.
Відтак зникає потреба будувати гігантські електростанції і втрачати до 40-50% енергії при передачі її на великі відстані.
Взагалі проблема енерговитратності вітчизняної економіки є однією з найбільш болючих. За своєю структурою українська економіка перебуває на рівні архаїчного індустріалізму 50-х років минулого століття. Україна на одиницю продукції витрачає енергії і матеріальних ресурсів набагато більше, ніж розвинуті країни.
Відповідно і рівень промислового забруднення довкілля також вищий у багато разів. На жаль, подібне енерго- і ресурсне розтринькування було економічно вигідним певному колу виробників, наближеному до попередньої влади. На жаль, багатьом вигідно й досі.
Як показують розрахунки, ретельне впровадження програм енергозбереження дозволить скоротити енергетичні витрати України в два (!) рази. Це не тільки напряму збереже мільярди для бюджету, але й ще більше збереже опосередковано – за рахунок відповідного зменшення об'єму промислових забруднень, а відтак, техногенного тиску на природне довкілля.
Підіб'ємо підсумки. Структура українського господарського комплексу застаріла і конче потребує рішучого впровадження сучасних ефективних, безпечних і екологічних технологій. Серед перших це стосується ключової галузі економіки – енергозабезпечення.
Нафтогазові та енергоатомні комітети, міністерства і т.д. надзвичайно багаті, адже контролюють дуже потужні фінансові потоки, і відтак, впливові. Вони добре обстоюють власні інтереси та лобіюють програми свого нескінченого розвитку. І це зрозуміло.
Проте для того й існують уряд та РНБО, аби визначати і забезпечувати стратегічні напрями розвитку країни не на догоду певним прошаркам суспільства, чи для задоволення корпоративних пріоритетів, а в інтересах всієї громади, враховуючи потреби не тільки сучасного, а й майбутніх поколінь.
Абсолютно ясно, що просто завтра мало кому вдасться раптом відмовитись одразу від нафти, газу, вугілля і ядерної енергії. І хоча ліміт часу досить жорсткий, перехід до сталого розвитку, пріоритетом якого є підвищення безпеки і якості життя людини, а не божевільна гонитва за кількісним зростанням, не відбудеться миттєво.
Однак для того, аби це взагалі відбулося, необхідно робити відповідні дії і президенту, і уряду, і РНБО вже зараз. А головне, що до обговорення стратегічних напрямків розвитку, мають бути долучені найширші верстви суспільства.
Адже не зрозуміло, чому рішення, від яких залежить життя не тільки нинішнього, але й прийдешніх поколінь – наприклад, щодо програми розвитку ядерної енергетики країни до 2030 року – приймаються миттєво і кулуарно.
Чому питання про те, чи побудувати 11 нових атомних енергоблоків, чи збудувати натомість сучасні вітрові та сонячні електростанції відповідної потужності, що забезпечить Україні справжню енергетичну незалежність, екологічну безпеку і є набагато дешевшим, не виноситься на всенародний референдум? Подібне питання навряд чи для кого байдуже в Україні.
Олег Гавриш, старший науковий співробітник Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України
