Помаранчева депресія

Трохи більше, ніж 100 днів минуло після закінчення революції. На жаль, доводиться констатувати прикрий факт: нас все ще багато, але ми вже не разом...

Колись давно я думав про те, що мені ще доведеться написати таку статтю.

Помаранчева революція захлинулася власною енергією і повільно переходить у фазу помаранчевої депресії, щодня зростає кількість "розчарованих". Але чим і ким розчарованих, мені, особисто, не зрозуміло.

Мабуть, суспільство розчаровується у собі самому, бо на якийсь час повірило у свою зрілість, силу і єдність, а насправді залишилося слабким, розрізненим і недорозвинутим. Дуже важко усвідомлювати, а тим більше визнавати, що ти не такий "класний", як про себе думав...

В принципі, якщо подивитися на те, що відбувається в Україні зі сторони, то легко переконатися, що ситуація розвивається у правильному напрямку. Помаранчева революція спрямувала суспільний і державний розвиток у потрібне русло. Інша справа, що це русло старою владою давно не використовувалося за призначенням, тому на поверхню піднімається багато бруду і непотрібу.

Так за що ж ми стояли на Майдані? – питають себе сьогодні тисячі екс-революціонерів. І чомусь забувають, що більшість з них стояли проти Януковича, Кучми, Медведчука, проти несправедливості і безкарності. І ось вже справді здається, що стояли за Ющенка і Порошенка.

Звідси - і зрозуміла постреволюційна апатія.

В якийсь момент революції політтехнологам Ющенка таки вдалося підмінити справжні лозунги і ідеї помаранчевої революції – "за правду", "за сободу", "за свої права", "проти бандитської влади" – на "ТАК! Ющенко!" Перетворити початок формування громаданського суспільства на квазі-боротьбу "добра" зі "злом".

Тож обман, в якому сьогодні все частіше звинувачують нову владу, почався не зі Зварича або перефарбованих новопризначенців, а ще тоді, коли із Ющенка робили янгола, а з Януковича – чорта. І якщо другий з роллю чорта вправлявся, то перший свою роль завжди "недотягував".

Ось тільки тоді люди цей обман усвідомлювали і з ним погоджувалися – тимчасово, в інтересах революції.

Про нову владу найкраще можна сказати рядком із російської попсової пісні: "Ми її слєпілі із того, что било, а потом что било, то и полюбілі". А тепер починаємо розлюблювати.

Наша проблема сьогодні не в "аморальній по-старому" владі, а в тому, що ми чомусь не хочемо пам'ятати, що ці люди і не були янголами, і що ми, знаючи це, свідомо підтримали їх.

Помаранчеві, вистоявши на морозному Майдані, перемігши у нерівній боротьбі із налагодженою машиною кучмівсько-медведчуківського режиму, опускають руки тепер, відразу після першої перемоги!

Ми перемогли у нерівній битві, а тепер, коли моральна і ігрова перевага перейшла від "орлів Кравченка", піховшеків і корумпованої влади до народу, наметів і "Пори", ми готові замість продовжувати боротьбу, ганебно здатися біло-блакитним, визнавши поразку!

Не має права справжній майданівець навіть згадувати слово "розчарувався", бо цим він дає жиріновським, путіним, януковичам і вітренкам можливість для реваншу, для все більшого нагнітання і без того непростої післяреволюційної депресії. І, будьте певні, російська і наша, бєло-голубая пропаганда не зволікає цим користатися.

Ми виграли перший тайм, а поводимось так, ніби виграли всю гру. Втім, насправді ми і перший тайм ще не виграли (адже процес формування нової влади ще триває) – ми лише відстояли право грати в рівних умовах і за незалежного судійства.

Дозвольте розвинути цю футбольну аналогію. Наші футболісти (так, вони не всі блискучі, але кращих в нас немає!) саме тепер потребують найбільшої підтримки, допомоги, конструктивної критики, хороших тренерів, а трибуни вболівальників з першої хвилини матчу почали пустіти під гучний свист незадоволення.

Хто в цьому винен? Всі МИ, бо знаючи, що наша команда слабка і непідготовлена, чомусь розраховували на швидку перемогу. А найбільше винні громадські рухи, які свого часу чудово впоралися із завданням відкрити людям очі на те, "що таке кучмізм", і довести, що "вже пора!", але забули сказати, що найскладніша боротьба в будь-якій революції починається після першої великої битви, навіть якщо ми у ній перемогли.

Та що там казати про далекоглядність активістів, якщо давши в руки людям зброю громадянського спротиву, прислужник вже нової влади Каськів сам же і віддав наказ цю зброю скласти, заявивши про закриття кампанії "Пора"? Свої цілі "лідер жовтої "Пори" реалізував, а цілі суспільства, як виявилося, йому не дуже й цікаві.

Не до кінця зрозумілі і дії "чорної Пори" і інших більш "громадянських" рухів. Так, "ЧП" від початку казала про те, що революція – лише перший етап боротьби, і навіть заявила про початок другого. Але де він, цей другий етап? Так само, як нова владна команда виявилася не готовою до злагодженого керівництва країною, не готовими виявилися і найбільш активні громадяни, які звикли до революційних умов і розгубилися у мирний час.

Адже очевидно, що перемога на центральному рівні має бути, принаймні, закріплена перемогами регіональними.

Чому ж зникли наліпки, якими "ЧП" примудрилася без жодної копійки від грантодавців обклеїти кожен стовп в Україні за часів розквітаючого кучмізму?

Чому досі нема наліпок з фото Зварича і підписом "Ні брехні!"? Чому в Києві нема наліпок, які б нагадали, що мер помаранчевого Києва – старий кучміст?

Чому не працюють вони у кожному регіоні, пояснюючи громаді, що паганий губернатор – це не вина Ющенка або його оточення, а вина місцевих мешканців, які мають вийти на центральну площу свого міста (а вже у другу або третю чергу — під секретаріат Ющенка) і не йти звідти, доки не доб'ються перемоги свого, локального, майдану?

Не менш, ніж громадянські рухи, винні і журналісти, яким, як сніг на голову, впала свобода слова, а вони не знають, що з нею робити. Для більшості з них свобода слова асоціюється з критикою влади, не обов'язково об'єктивною (можна зрозуміти, дорвалися). Насправді ж, свобода слова – це можливість виявити і відкрито підняти найважливіші суспільні проблеми.

Чому з десятків тисяч журналістів лише одна Коробова зацікавилася відвертим хабарем олігархів новому президенту у вигляді коштів, які планувалося з них "бєзвозмєздно" зібрати на реконструкцію президентського Маріїнського палацу?

Чому лише в "УП" побачили у брехні Зварича важливу суспільну проблему на початку диплом-гейту?

Чому лише Захаров (не журналіст, а правозахисник) і "Майдан" намагаються піднімати проблему секретних указів президента, які б'ють в серце один із принципів помаранчевої революції – прозорість нової влади?

Мабуть, ці "чому" можна продовжувати ще довго, але це має небагато сенсу, бо відповідь на ці "чому" очевидна. Бо винні у тому, що існують ці "чому", всі ми, тобто кожен із нас, і не в останню чергу і сам автор цих рядків.

Так само МИ винні у тому, що нема бензину, дорожчає м'ясо, а зарплатню лікарям і вчителям підняли не з 1 січня, як обіцяла під час прийняття поправок до бюджету Тимошенко.

Винні МИ, бо мовчим, бо на пару місяців, відчувши себе народом, так ним і не стали.

Так, панове, це не Ющенко, Тимошенко або Порошенко зраджують помаранчеву революцію, а МИ з вами, бо це була не їх революція, а НАША.

І якщо ми взяли на себе відповідальність назвати Ющенка хорошим, а Януковича поганим, одягнувши свого часу помаранчеву стрічку, то ми маємо нести відповідальність за нову владу до кінця.

Допомагати їй, критикувати її, робити її кращою або змінювати, але не кричати, що "розчарувалися" і складати руки. Ми несемо відповідальність за помаранчеву владу якщо не перед собою, то перед тією частиною суспільства, яка стояла під біло-блакитними прапорами.

Так, влада сьогодні все ще не стала ані прозорою, ані чесною, ані відповідальною. Ми лише почали робити її такою. Пора вже усвідомити, що Україна, і все, що в ній відбувається, – це МИ.