В облозі
Субота, 14 травня 2005, 17:17
Земля у місті Києві дуже дорога і ціна її зростає кожного дня. Хаотична непродумана забудова, особливо центральної історичної частини міста, викликає дедалі все більше обурення киян.
У нестримному бажанні якнайшвидше заробити на побудові житлових веж із запаморочливими цінами за кожен квадратний метр площі, будівництві бізнес-центрів та розважальних закладів, міська держадміністрація під головуванням пана О.О. Омельченка і приватні будівельні компанії не зупиняються ані перед тією шкодою, якої завдають комерційні новобудови пам’яткам культури, ані перед незаперечним погіршенням екологічного стану міста.
Кияни добре пам’ятають про будівництво фітнес-центру біля стін Софії, про спробу побудувати ресторан на території Лаври, про загрозливе будівництво біля стіни костьолу св. Миколая (для багатьох відомий як органна зала).
Київ дедалі швидше втрачає свої зелені насадження, які по всьому місту зникають на догоду будівельним апетитам інвесторів. Зелені насадження вздовж доріг, особливо у центрі, "вигорають" дуже швидко – вже у липні на багатьох деревах пожовкле листя з сухими, наче обпаленими краями.
Жива зелень не витримує тієї концентрації вихлопних газів, яка стала звичною для київських доріг. Острівці зелені залишились бодай у подвір'ях, де зазвичай насаджувалися і доглядались мешканцями. Одначе сьогодні дворики у центрі міста – це ласий шматок для забудовників.
Забудовою кожного клаптика дорогої київської землі зневажаються інтереси і законні права киян. Під знос йдуть дитячі і спортивні майданчики, дерева, клумби – все що може бути продано під забудову дорогим житлом або не менш дорогими офісними приміщеннями.
Як приклад можна навести плани щодо будівництва у внутрішньому дворику по Пушкінський 5, загрозу знесення парку, насадженого ще академіком О.О. Богомольцем по вулиці, яка носить його ім’я. А цьому парку вже не одне десятиліття. Задля прибутків від побудови чотирьох веж і торгівельно-розважального комплексу за адресою Кловський узвіз 14/24, російська будівельна компанія планує не тільки ліквідувати дитячий і спортивний майданчики і вирубати дерева у дворі, а й знести сам будинок (вельми пристойна "сталінка"), який раптом виявився "аварійним". А мешканців відселити в район ДВРЗ. Це лишень окремі приклади, насправді таких адрес по Києву десятки.
Якщо називати речі своїми іменами, то це типовий приклад задоволення приватних інтересів за рахунок суспільного добробуту.
Проте міська влада зазіхає не тільки на спільні інтереси громади. Під "зачистку" вже потрапили майстерні художників, особливо тих, хто має необережність володіти такими приміщеннями в центрі міста.
Схема відбирання мистецьких майстерень добре відпрацьована міською адміністрацією. Документи, які підтверджують право митців на володіння приміщеннями виявляються „загубленими”. Навіть якщо власники мають копії відповідних документів, це мало кого рятує, бо суди однаково приймають потрібні міській владі рішення. Після цього майстерня рішенням міськадміністрації переводиться у нежилий фонд, а її власник виселяється.
Художники кажуть, що в такий спосіб вже відібрано не менше 10 майстерень. Не знаю, чи десять, чи більше, але в разі потреби, можна назвати прізвище художника, яка минулої зими пішла з життя після того, як міська влада відібрала у неї майстерню на Подолі. Тож на війні втрати неминучі і міськадміністрація, здається, вважає, що це „припустимі втрати”.
Друзі передали текст під назвою „Майстерня” – як спроба звернутися до живої душі, до совісті людини. Все правильно, кінець-кінцем митці покликані творити, пробуджувати до духовного зростання, а не воювати. Я з цим згоден, проте якщо душа чиновника залита товстим шаром цинічної байдужості й жадібності, то це буде міцніше за бетон. І тут вже потрібно вживати адекватні заходи.
Творчість і нелегка доля подружжя художників Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, у яких Київміськадміністрація намагається відібрати дім-майстерню на вул. Малопідвальній 10б, відомі й киянам, й далеко за межами України.
Свій будинок вони збудували на місці напівзруйнованої оселі, яку було передано на баланс Спілки художників УРСР 1970 року. Збудували за власним проектом на власні гроші та на кошти, які надала Спілка. І ось 35 років живуть і працюють в цьому будинку. Копії документів, яких не виявилось у Спілці, у художників збереглися. Відтак Рибачук і Мельниченко мають всі права на свій дім і закон на їхньому боці. Проте, схоже, що хтось накинув оком на майстерню художників, яка розміщена у двох кроках від Майдану, і дуже вже йому кортить.
На захист немолодого подружжя видатних українських митців Рибачук і Мельниченка стали всі творчі спілки Києва, їх підтримало об’єднання художників „Помаранчевий квадрат” і громадська організація „Пора”. Здається художники вирішили, що відтепер майстерня на Малопідвальній 10б, для них як „будинок Павлова” у Сталінграді. Справу щодо майстерні художників Міський господарчий суд розгляне 16 травня.
Насторожує те, що судове засідання було перенесено з 11 квітня на той час, коли Київ прийматиме конкурс „Євробачення” і увагу киян буде привернуто на цій події. Проте сподіваюся, що у нашому місті є багато небайдужих людей, яких щиро цікавить майбутнє рішення суду.
Олег Довженко
МАЙСТЕРНЯ
У Вламінка є такий пейзаж: вид вулиці згори, і на розі вулиці - стіна будинку. Тепла стіна. Чомусь мені здавалося, що за тією стіною живе художник. Коли я піднімалася знизу вгору вулицею Малопідвальною, побачила таку ж стіну, також на розі, виліплену ніби мастихіном.
Це - будинок-майстерня Ади Рибачук і Володі Мельниченко, їхнє життя, творчість, неймовірні гігантські монументальні проекти, такі ж сильні, як твори Ороско і Сікероса, може навіть сильніші - і це зроблено українцями; все це - ідеї, ескізи, закінчені і незакінчені роботи, неймовірна сила і краса, - як в унікальному музеї, знаходяться у цьому мастихіном виліпленому будинку-майстерні.
Мій друг художник розповідав дивовижну річ. У свої 35 чи 36 років він побачив найстрашніші трагедії, які можуть спіткати людину в житті: землетрус в своїй маленькій, як долоня, країні, війну, страшну й жорстоку, а потім важче, ніж війна та землетрус, про що навіть говорити не можна.
Його, як і кожну людину, оточував цілий світ: друзі, знайомі, кохані люди, нові люди, які приходили потім, -і ніхто з них не спитав, як ти це пережив, як можна після цього вижити і жити далі. Але всі, хто з ним спілкувалися, питали про одне, як він пережив пожежу своєї майстерні, бо у нього, крім усього, згоріла майстерня з усіма роботами, стіни вигоріли так, що кришився бетон.
Здається, як вони - не художники - розуміли, чому це так страшно. Бувають пожежі: будинки горять, люди гинуть. Чому їм здається таким страшним, що згоріла майстерня!?
Цей художник колись розповідав мені, що найкрасивіше полотно в його житті - білий. Він пише в кольорах, буйних, яскравих, бо світ кольоровий, а мріє про біле полотно.
Чорна, згоріла майстерня. Під нею дев'ять поверхів гарно відремонтованих квартир. Під час гасіння пожежі всі їх залило чорною сажею: сажа, яка лишилася від картин, пішла до всіх. І тут хтось сказав про білі чисті стіни, про білі чисті полотна. Про надію.
Його друзі, бойові товариші, відбудовували його згорілу майстерню. У той час краща подруга подарувала йому свою, у центрі міста, з видом на високу гору, і благословила на роботу. У тій майстерні він намагався працювати. У нього була велика надія, але він, як хворий після операції, нічого не міг робити, навіть ходити було боляче.
Він готувався. Півроку приходив до нової майстерні, мив підлоги, розкладав папери, поштучно купляв фарби і боявся натягувати полотна. Він став писати оповідання, а картини не міг. Але таки почав писати, бо перемогла любов, яку дали йому люди.
Не можна забирати у художника майстерню. Художнику дано дар через свою творчість служити людям та Богу. Якщо у нього не буде майстерні, він не зможе нести своє служіння. Мова не йде про право на творчість - йдеться про право на життя, бо у художника творчість - це такий спосіб життя.
Ада Рибачук і Володя Мельниченко працюють у своїй майстерні 35 років. Вони пережили там гоніння за "ідеологічні" відхилення від офіційного курсу в радянському мистецтві, повне знищення і заборону тринадцятирічного доробку їхньої творчості - гігантської роботи, зробленої майже ювелірно.
І зараз у цих далеко не молодих, багатостраждальних, втомлених людей хочуть забрати їхню майстерню, що знаходиться на тихій вуличці біля Майдану Незалежності, де зовсім недавно перемогла надія, правда і любов.
Наталя Шаповалова
Читайте також:
Далі підірвуть Софію?
ТЕРИТОРІЯ ЛЮДИНИ. Катерина Щоткіна
У нестримному бажанні якнайшвидше заробити на побудові житлових веж із запаморочливими цінами за кожен квадратний метр площі, будівництві бізнес-центрів та розважальних закладів, міська держадміністрація під головуванням пана О.О. Омельченка і приватні будівельні компанії не зупиняються ані перед тією шкодою, якої завдають комерційні новобудови пам’яткам культури, ані перед незаперечним погіршенням екологічного стану міста.
Кияни добре пам’ятають про будівництво фітнес-центру біля стін Софії, про спробу побудувати ресторан на території Лаври, про загрозливе будівництво біля стіни костьолу св. Миколая (для багатьох відомий як органна зала).
Київ дедалі швидше втрачає свої зелені насадження, які по всьому місту зникають на догоду будівельним апетитам інвесторів. Зелені насадження вздовж доріг, особливо у центрі, "вигорають" дуже швидко – вже у липні на багатьох деревах пожовкле листя з сухими, наче обпаленими краями.
Жива зелень не витримує тієї концентрації вихлопних газів, яка стала звичною для київських доріг. Острівці зелені залишились бодай у подвір'ях, де зазвичай насаджувалися і доглядались мешканцями. Одначе сьогодні дворики у центрі міста – це ласий шматок для забудовників.
Забудовою кожного клаптика дорогої київської землі зневажаються інтереси і законні права киян. Під знос йдуть дитячі і спортивні майданчики, дерева, клумби – все що може бути продано під забудову дорогим житлом або не менш дорогими офісними приміщеннями.
Як приклад можна навести плани щодо будівництва у внутрішньому дворику по Пушкінський 5, загрозу знесення парку, насадженого ще академіком О.О. Богомольцем по вулиці, яка носить його ім’я. А цьому парку вже не одне десятиліття. Задля прибутків від побудови чотирьох веж і торгівельно-розважального комплексу за адресою Кловський узвіз 14/24, російська будівельна компанія планує не тільки ліквідувати дитячий і спортивний майданчики і вирубати дерева у дворі, а й знести сам будинок (вельми пристойна "сталінка"), який раптом виявився "аварійним". А мешканців відселити в район ДВРЗ. Це лишень окремі приклади, насправді таких адрес по Києву десятки.
Якщо називати речі своїми іменами, то це типовий приклад задоволення приватних інтересів за рахунок суспільного добробуту.
Проте міська влада зазіхає не тільки на спільні інтереси громади. Під "зачистку" вже потрапили майстерні художників, особливо тих, хто має необережність володіти такими приміщеннями в центрі міста.
Схема відбирання мистецьких майстерень добре відпрацьована міською адміністрацією. Документи, які підтверджують право митців на володіння приміщеннями виявляються „загубленими”. Навіть якщо власники мають копії відповідних документів, це мало кого рятує, бо суди однаково приймають потрібні міській владі рішення. Після цього майстерня рішенням міськадміністрації переводиться у нежилий фонд, а її власник виселяється.
Художники кажуть, що в такий спосіб вже відібрано не менше 10 майстерень. Не знаю, чи десять, чи більше, але в разі потреби, можна назвати прізвище художника, яка минулої зими пішла з життя після того, як міська влада відібрала у неї майстерню на Подолі. Тож на війні втрати неминучі і міськадміністрація, здається, вважає, що це „припустимі втрати”.
Друзі передали текст під назвою „Майстерня” – як спроба звернутися до живої душі, до совісті людини. Все правильно, кінець-кінцем митці покликані творити, пробуджувати до духовного зростання, а не воювати. Я з цим згоден, проте якщо душа чиновника залита товстим шаром цинічної байдужості й жадібності, то це буде міцніше за бетон. І тут вже потрібно вживати адекватні заходи.
Творчість і нелегка доля подружжя художників Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, у яких Київміськадміністрація намагається відібрати дім-майстерню на вул. Малопідвальній 10б, відомі й киянам, й далеко за межами України.
Свій будинок вони збудували на місці напівзруйнованої оселі, яку було передано на баланс Спілки художників УРСР 1970 року. Збудували за власним проектом на власні гроші та на кошти, які надала Спілка. І ось 35 років живуть і працюють в цьому будинку. Копії документів, яких не виявилось у Спілці, у художників збереглися. Відтак Рибачук і Мельниченко мають всі права на свій дім і закон на їхньому боці. Проте, схоже, що хтось накинув оком на майстерню художників, яка розміщена у двох кроках від Майдану, і дуже вже йому кортить.
На захист немолодого подружжя видатних українських митців Рибачук і Мельниченка стали всі творчі спілки Києва, їх підтримало об’єднання художників „Помаранчевий квадрат” і громадська організація „Пора”. Здається художники вирішили, що відтепер майстерня на Малопідвальній 10б, для них як „будинок Павлова” у Сталінграді. Справу щодо майстерні художників Міський господарчий суд розгляне 16 травня.
Насторожує те, що судове засідання було перенесено з 11 квітня на той час, коли Київ прийматиме конкурс „Євробачення” і увагу киян буде привернуто на цій події. Проте сподіваюся, що у нашому місті є багато небайдужих людей, яких щиро цікавить майбутнє рішення суду.
Олег Довженко
МАЙСТЕРНЯ
У Вламінка є такий пейзаж: вид вулиці згори, і на розі вулиці - стіна будинку. Тепла стіна. Чомусь мені здавалося, що за тією стіною живе художник. Коли я піднімалася знизу вгору вулицею Малопідвальною, побачила таку ж стіну, також на розі, виліплену ніби мастихіном.
Це - будинок-майстерня Ади Рибачук і Володі Мельниченко, їхнє життя, творчість, неймовірні гігантські монументальні проекти, такі ж сильні, як твори Ороско і Сікероса, може навіть сильніші - і це зроблено українцями; все це - ідеї, ескізи, закінчені і незакінчені роботи, неймовірна сила і краса, - як в унікальному музеї, знаходяться у цьому мастихіном виліпленому будинку-майстерні.
Мій друг художник розповідав дивовижну річ. У свої 35 чи 36 років він побачив найстрашніші трагедії, які можуть спіткати людину в житті: землетрус в своїй маленькій, як долоня, країні, війну, страшну й жорстоку, а потім важче, ніж війна та землетрус, про що навіть говорити не можна.
Його, як і кожну людину, оточував цілий світ: друзі, знайомі, кохані люди, нові люди, які приходили потім, -і ніхто з них не спитав, як ти це пережив, як можна після цього вижити і жити далі. Але всі, хто з ним спілкувалися, питали про одне, як він пережив пожежу своєї майстерні, бо у нього, крім усього, згоріла майстерня з усіма роботами, стіни вигоріли так, що кришився бетон.
Здається, як вони - не художники - розуміли, чому це так страшно. Бувають пожежі: будинки горять, люди гинуть. Чому їм здається таким страшним, що згоріла майстерня!?
Цей художник колись розповідав мені, що найкрасивіше полотно в його житті - білий. Він пише в кольорах, буйних, яскравих, бо світ кольоровий, а мріє про біле полотно.
Чорна, згоріла майстерня. Під нею дев'ять поверхів гарно відремонтованих квартир. Під час гасіння пожежі всі їх залило чорною сажею: сажа, яка лишилася від картин, пішла до всіх. І тут хтось сказав про білі чисті стіни, про білі чисті полотна. Про надію.
Його друзі, бойові товариші, відбудовували його згорілу майстерню. У той час краща подруга подарувала йому свою, у центрі міста, з видом на високу гору, і благословила на роботу. У тій майстерні він намагався працювати. У нього була велика надія, але він, як хворий після операції, нічого не міг робити, навіть ходити було боляче.
Він готувався. Півроку приходив до нової майстерні, мив підлоги, розкладав папери, поштучно купляв фарби і боявся натягувати полотна. Він став писати оповідання, а картини не міг. Але таки почав писати, бо перемогла любов, яку дали йому люди.
Не можна забирати у художника майстерню. Художнику дано дар через свою творчість служити людям та Богу. Якщо у нього не буде майстерні, він не зможе нести своє служіння. Мова не йде про право на творчість - йдеться про право на життя, бо у художника творчість - це такий спосіб життя.
Ада Рибачук і Володя Мельниченко працюють у своїй майстерні 35 років. Вони пережили там гоніння за "ідеологічні" відхилення від офіційного курсу в радянському мистецтві, повне знищення і заборону тринадцятирічного доробку їхньої творчості - гігантської роботи, зробленої майже ювелірно.
І зараз у цих далеко не молодих, багатостраждальних, втомлених людей хочуть забрати їхню майстерню, що знаходиться на тихій вуличці біля Майдану Незалежності, де зовсім недавно перемогла надія, правда і любов.
Наталя Шаповалова
Читайте також:
Далі підірвуть Софію?
ТЕРИТОРІЯ ЛЮДИНИ. Катерина Щоткіна
