Що далі?

Президентські вибори, як би від них не втомилася Україна, - лише перший етап переділу влади у державі, який здійснюється у формі переходу суспільства із однієї якості в іншу – із стану первинного накопичення капіталу у стан його перерозподілу з ініціативи обділених, хоча перша і друга дія, як бачимо, здійснюється за одними і тими ж законами печерного капіталізму.

Отже, якими б епохальними не проголошувалися результати виборчої кампанії, насправді ці результати мають більш, ніж тимчасовий характер. Термін їхньої дії – не десятиліття, як люблять висловлюватися володарі найвищих посадових призів, а лише один рік – рівно до виборів наступних, парламентських.

Власне, вибори президентські минулого року і вибори парламентські та місцеві наступного року – це два етапи єдиного процесу формування державного управління в Україні, принаймні, до 2010 року.

Послуговуючись поширеною метафорою про те, що події останніх місяців іменуються революцією, мова, отже, йде про два етапи революції. Нинішній наш уряд – це аналог уряду Керенського, який ввійшов в історію під чіткою ознакою – тимчасовий.

Що трапляється, судячи із минулого вітчизняного та світового досвіду, при переході першого етапу у другий? Можливі три варіанти:

Перший. Закріплюється паліативний, тобто половинчастий, нестійкий статус-кво, залишаються глибокими нерозв'язані протиріччя, які пролонгують дестабілізацію і повзучу підкилимову боротьбу, яка виснажує сили і не дає можливість суспільству розвиватися.

Очевидно, що цей варіант, незважаючи на свою привабливу "безкровність", - найдеструктивніший, оскільки ситуацію у країні "підвішує" і робить перспективу її розвитку примарною – такою, якою вона, якщо не вдаватися у революційно-романтичні марення, є сьогодні.

Другий. Переможці президентських виборів повторюють успіх на виборах парламентських і місцевих. Ситуація у державі кристалізується. Влада набуває цілісності і стійкості та отримує точку опори для тривалого, щонайменше п'ятирічного існування.

У балансі витрачання сил на те, щоб утриматися і функціонувати, вона дістає можливість у більшій мірі зосередитися на другому, що може розв'язати руки на досягнення реальних результатів розвитку.

Третій варіант – це контрреволюція, тобто, умовно кажучи, реванш тих груп впливу, які програли вибори президентські, а також тих їхніх союзників мимоволі, які поставлені нинішнім офіціозом у положення поза грою, які не є затребуваними, але пасивними не можуть бути генетично.

Оволодіння представницькою гілкою влади в умовах оновленої парламентсько-президентської республіки виводить їх на першу роль у розладнаному управлінському конгломераті. Ясна річ, що для них це теж не більше, ніж половина успіху. Оскільки співпраця із президентом є малоймовірною, переможці парламентської кампанії вступають у двобій із главою держави із метою його усунення.

Усунення різними шляхами і методами, найцивілізованіший серед яких – дострокові президентські вибори. Варто лише відзначити, що мова все-таки не йде, врешті-решт, про реванш чи повернення старої влади, а про перемогу "третьої" сили, у яку бастіони попередньої еліти трансформуються. Варіант цей також дає викінчену картину і створює можливість для реалізації певної стратегії розвитку.

Передовсім, треба сказати, що незважаючи на теоретичну схематичність та неминучу у такому разі спрощеність, усі три варіанти є реальними в Україні. Виходячи із ситуації, яка склалася, жоден з них не може бути виключений.

Цю інваріантність породжує нестабільність, яка в Україні не наступила після того, як виборці роз'їхалися додому із столичного Майдану.

"Ефект Майдану" в українській політиці набув перманентного характеру, причому цей технологічний арсенал охоче беруть на озброєння опоненти президента, про що свідчать і їхні слова, і їхні дії.

Наметові містечка, які лише змінюватимуть партійні кольори, стануть постійним орнаментом українського політичного ландшафту. Президенту доведеться мати справу із болючим ефектом бумеранга, коли проти нього активно застосовуватиметься саме та зброя, яка привела саме його до влади.

Єдине, що можна сказати з приводу сценаріїв розгортання подій – тільки другий і третій варіанти можуть призвести до стабілізації становища у державі, як першочергової умови її розвитку.

Правда, вектор цього розвитку, особливо, зовнішньополітичний, може бути різним. Натомість перший варіант консервує нестабільність, у результаті чого Україна сповзатиме вниз, про що уже сигналізує зростання цін, і втрачатиме непогані соціально-економічні вихідні позиції, які залишила стара влада новій.

Щодо міри ймовірності реалізації варіантів на сьогоднішній день прогноз може виявитися надто невдячним. Чому? А тому, що будь-яке прогнозування найперше залежить від рівня передбачуваності об'єкта, якого воно стосується. З цього огляду саме влада залишається головним фактором, який найвідчутніше, найглибше впливатиме на розвиток подій.

А сказати сьогодні, що ми маємо владу передбачувану, що вона має власну стратегію, що її кроки мають системний характер, що вона уже у цю хвилину виступає як цілісна команда, що із її лона не виплодяться нові ягоди опозиції , в порівнянні з якою стара опозиція – то лише квіточки, що вона знає, чого хоче і як цього досягти, говорити так – значить видавати бажане за дійсне.

І все ж спробую бодай пунктирно змоделювати кожен із трьох напрямів цього розпуття. Для конструктивності розгляду сформулюємо завдання так – що треба, щоб історія проклала своє річище саме так, а не інакше.

На першу версію найкраще працюватиме максимальна бездіяльність усіх учасників, які й далі перебуватимуть у полоні власних ілюзій. Влада, почиваючи на лаврах, далі вважатиме, що її вічно любитимуть виборці і що рейтинг президента – константа із категорії абсолютних. Забавлятиме той же народ ходінням на ковзанах та масованими вилазками на європейські помости.

Колишня парламентська більшість робитиме то кволі спроби влитися у владні ряди хоча б на правах попутників, то показуватиме старі, розхитані давніми баталіями зуби, стоячи практично на місці і лише переминаючись з ноги на ногу, як це роблять сьогодні так звані центристські фракції.

Цю застиглу позу лише відтворить виборчий сканер, перетворивши голосування у формальний ритуал.

Задля здійснення другого варіанту – цілковитої перемоги влади – їй кров з носа треба виграти кримінальну війну, яку вона уже розв'язала. Показова у цьому плані справа Колесникова, який або стане жертвою режиму із колишнім післялук'янівським синдромом Юлії Тимошенко, або символом злочинної влади на сході України. Третього не дано. Ця справа стане індикатором того, що далі буде - не так із головою Донецької обласної ради, як із новою владою.

Окрім перемоги у кримінальній війні, яку, зрештою, вона могла й не оголошувати, їй треба дати зрозуміти мислячим елітарним верствам – як вона збирається правити Україною, бо за майже сто днів жодної програмної стратагеми з уст нових володарів Банкової ми не почули. "Друзі, не крадіть!" - це уже не тягне на державну стратегію найбільшої європейської держави в умовах 21 століття.

Далі – владі треба зайнятися політикою професійно, а професійність у політиці, в остаточному підсумку, зводиться до дуже простого правила – перетворювати недругів у друзів. Поки що влада робить усе з точністю до навпаки, множачи собі ворогів із подиву гідним завзяттям.

Відтак владі належить не на словах, а на ділі відкрити управлінські кабінети для професіоналів, оскільки абсолютно очевидним є те, що тільки три партії – Ющенка, Тимошенко, Мороза – управляти Україною не зможуть. Чи не кожен день підтверджує – для такого все-таки вузького сегменту українського політикуму повна влада у центрі і на місцях – непосильна ноша.

(Загалом воістину унікальна кадрова політика режиму Ющенка – це окрема розмова у розрізі національної безпеки України, оскільки окремі високі призначення можна кваліфікувати як посягання на цю безпеку).

Врешті, владі належить перейти із режиму внутріопозиційної демократії до безумовної державної дисципліни у своїх рядах, бо публічні чублення високопосадових владоможців опускають найвищі владні ешелони до рівня сварливої сільради.

Це неповний перелік умов, за яких правлячий у виконавчій владі режим може оволодіти і владою законодавчою – в умовах парламентсько-президентської республіки – владою, ще раз повторюю, основною. Чи під силу це Ющенку і його команді – теоретично так, а як буде практично – все у руках тієї ж команди.

Третій варіант потребує, принаймні, наступного алгоритму. Опозиції, перш за все, належить все ту ж кримінальну війну не програти. Нинішня команда прийшла до влади, як відомо, під гаслом боротьби із злочинним режимом. І коли злочинців не виявиться, вона різко впаде в очах народу. Натомість опозиція у такому разі виросте в тих же очах виборців і може зібрати їх у достатній для перемоги кількості щонайменше за двох умов: обере тактику "Кращий захист – це напад" і кардинально оновить іконостас.

Герої чи антигерої президентської кампанії - це, даруйте на жорсткому слові, відпрацьований матеріал. Навіть у США кандидати, які програли, неминуче сходять з політичної арени (правило, яке має дуже мало винятків).

Врешті, опозиції належить невтомно працювати над афішуванням або, прямо кажучи, роздуванням помилок влади, яких не бракує. Поки що вона це робить мляво – без особливого як ентузіазму, так і майстерності.

Тому гаслом дня, яке на своїх одвірках може вивісити не тільки кожен український політик, а й кожен громадянин, звучить дуже вже банально – нам спокій тільки сниться. Бо, як відомо, є у революції початок – немає у революції кінця. Про це належить пам'ятати, перш за все, тим, хто ці революції затіває.


Автор: Василь Базів, президент Українського центру геополітичних та національних стратегій, колишній заступник глави адміністрації президента Кучми